Створити Батькові спину

Вано Крюґер
поет, есеїст, літературознавець

Частина I. Цар Осот: Ім’я

Щоб розповісти про хлопчика,
який з першої половини двадцятого століття
дивиться з-за комина,
як задихається при свічці його тато,
помираючи вранці на Юра,
я став поетом, і це трапилося в повітрі,
у якому зник дзвін,
себто у другій половині двадцятого століття,
коли вирубали праліси.

Василь Герасим’юк,
«Поет у повітрі»

Книжка «Дзвіниця в ущелині», котра вийшла у видавництві «Смолоскип» за підсумками літературного конкурсу, на якому Микола Антощак здобув II премію, має аж три передмови-післямови: від Миколи Воробйова, Олега Коцарева, Мирослава Лаюка, ще й три окремих враження на четвертій сторінці обкладинки від Юрія Андруховича, Тараса Федюка, Лесика Панасюка…

Миколі Антощаку важливо підтримати свою «Дзвіницю» як Словом одного з патріярхів української поезії, Слуги півонії Миколи Воробйова, так і розгорнутою післямовою безсумнівного лідера покоління двітисячідесятників (приблизних ровесників Незалежності), а зараз — хроніста російсько-української війни Мирослава Лаюка.

Зі Слугою півонії Миколу Антощака поєднує увага до квітки — центрального образу поетів Київської школи Миколи Воробйова, Василя Голобородька, Михайла Григоріва, часто винесеного навіть на рівень назв їхніх книг, що вже казати про рівень окремих віршів! Проте у Миколи Антощака квітка уярмлена, закута в бетон та асфальт міського простору-побуту — «і в кожній квітці Києва / дали / гарячу воду» — і це засаднича відмінність Миколи Антощака од Київської школи.

Значно більше концептуальної єдності у Миколи Антощака із Мирославом Лаюком, зокрема — і перш за все! — ув Ars Poetica. Ось — проґрамний! — текст Мирослава Лаюка «тінь у річкових заростях» з його ще найпершої — проґрамної! — книжки «Осоте!» (2013), теж виданої за підсумками літературного конкурсу видавництва «Смолоскип», на котрому Мирослав Лаюк здобув I премію:

пробираєш зелені зарослі
а там — качка-дичка — сіро-коричнева
з дзеркальним переливом
вона перелякано здригається
але не летить не втікає
вона прикована
до гнізда своїм інстинктом
вона дивиться тобі в очі поглядом
б-городиці

і тоді ти вибираєш міцну гілку
розмахуєшся
і лупиш нею з усієї сили по качці
вона відкидає крила голову
вона навіть не встигає скрикнути
ти б’єш їх з таким запалом
що шкіра нагрівається і стає червоною
а ніздрі розбухають і очі теж
наливаються кров’ю

А ось — проґрамний! — текст, «найкращий» із — так-так, теж проґрамної! — книжки Миколи Антощака «Дзвіниця в ущелині»:

коли я вперше піднявся на цей пагорб
і побачив де скоро стоятиме
недовговічна краса

то почав
рубати все палити
зрізати під корінь
нищити види і роди
щоб вона
ні з чим не могла себе порівняти
і повірила що вічна

ставав усе жорстокішим
і ретельнішим
і тоді краса прихилилась до мене
і сказала — як же я себе ненавиджу
а ти — найкращий

Ось, як з(а)вершує своє — уже так і назване — «жертвоприношення» Мирослав Лаюк:

о дерев’яний аврааме що вбиває
дерев’яного ісаака
о майстре пінзелю
котрі були і не були
вийдіть серед ночі
коли пави у клітях тремтітимуть
перед привидом лиса
коли розцвітатимуть бузки і магнолії
коли тріскатимуть
урійські гранати над євфратом

вийдіть такі всі в золоті щоб ніхто не бачив
навіть той
там
щоб він теж
був під сумнівом

А ось як розпочинає жертвоприношення своє — якраз під назвою «тривкість-2» — Микола Антощак:

тут зупинився погляд Б-га
коли той не знав куди подіти очі
він іще не мав сина
і тому розгубився
не знав що робити з хлопчиком
над яким заніс ножа
б-жевільний скотар

це місце пам’ятає часи
коли гуцулка Марія Йопта
віддавала старшу доньку
за князя з найславетнішого села

Перший — із чотирьох — розділ «Дзвіниці» якраз і зветься «Тривкість». Обидвоє авторів — що Мирослав Лаюк, що Микола Антощак — у своїх книжках масштабують жертвоприношення, зокрема у текст(-і/-ах) «стара лемківська церкво» та «що таке трунок?» відповідно; Микола Антощак дописує текст там, де Мирослав Лаюк залишає лакуни:

усе що є у світі живе й неживе
якщо зажадає
може пити з однієї посудини

вона має форму крихітної дерев’яної церкви
вона на дотик як дерев’яна церква
навколо якої горів ліс
а та лишилась неушкодженою

стара лемківська церкво
чорна як позаторішня солома
поросла мохом і поїдена осами

якщо навіть колись тебе і спалять
навіть якщо тебе розберуть на частини
навіть якщо тебе і забере смерч
на твоєму місці
ніколи не зможе нічого бути

твій привид стоятиме тут непорушно
як форель у тиховодді

але вона не належить ані до віри
ані до корони
а носить її олень на голові

бо у тобі хрестили антонича

Од такого — прийнятного для автури, але наскільки прийнятого? — жертвоприношення, хрещення кров’ю цього світу, червоною кров’ю, що у Мирослава Лаюка, що у Миколи Антощака синіють пальці — проявляється кров вищого світу, синя кров: «деколи туго обмотую мізинець / і спостерігаю / як він / синіє»; «я порізав палець аркушем / синя кров виступила»; у Мирослава Лаюка уже в другій його книжці, «Метрофобії», один з розділів якої так і називається — «синій палець», у Миколи Антощака — ще в цій самій, про яку йдеться, — у «Дзвіниці в ущелині».

Змінена жертвою барва та течія — од крові червоної до синьої крові — відправляє обох авторів у подорож. Та ґранично важливо, що попри ствердження — рослинно-природної та сакрально-рукотворної — Вертикальності уже на рівні назв книжок «Осоте!» та «Дзвіниця в ущелині», це все ж подорож по горизонталі, по плесу Вод Передвічних, без одриву од них, і Микола Антощак у пошуці Імен(і) дописує текст там, де, так само шукаючи Ім’я/Імена, зупиняється-зривається то на крик-надмір-перелік, то на мовчання-передих-недолік Мирослав Лаюк, ось — їхні(й) текст(и) «човняреве ім’я» та «тримати» з книжок «Дзвіниця в ущелині» та «Осоте!» відповідно:

цей човняр
пливе по ріці у своєму тонкому човні
скільки знає себе
батько був човнярем і дід
а котрийсь із прадідів –
човном

таке давнє його ім’я
як слід залишений на березі човном
коли той штовхає
але він не пам’ятає

придумай мені ім’я яке починається з “а”
а я придумаю тобі з усіх букв одночасно –
і тому: імена
придумай мені пошвидше ім’я бо смак
води наче смак вина
бо більше не бачу свого лиця
як човен не бачить свого гребця
як вуха не бачать під озером дна

розрізаючи ґрунт
леза проказують унизу
човняреве ім’я

Що це за ім’я? Ім’я шукається — та не знаходиться, не називається. Обоє авторів — що Мирослав Лаюк, що Микола Антощак — у цім пошуці вдаються до хитрощів подорожніх — хитрощів Одіссеєвих: Мирослав Лаюк прагне вгадати, здобути ім’я, називаючи все, всі літери, всі імена, хоч і розпочинає зі (с)проб-виключень — «ти не водяний горіх і не човен і не ісус»; Микола Антощак тавтолоґізує-функціялізує, прагнучи віднайти так тотем роду — «батько був човнярем і дід / а котрийсь із прадідів — / човном», та у висліді все одно повертається — вкотре та знову! — до жертви: «човен його піднімається у повітря / стає невагомим». Тож знову постає питання: чи прийнята жертва?

Так, човен — і рід! — Миколи Антощака — це човен — і рід! — Мирослава Лаюка, а не Миколи Воробйова. Микола Воробйов — Єдиний(-але-не-один)-Хто-Знає-Ім’я, і саме тому — він самотній, Найсамотніший з поетів:

купка людей
осторонь
п’яний слуга півонії
повзе і повзе
у канаві
за поштою
човен

У передмові до «Дзвіниці» Микола Воробйов пише про неї як про «дерево без верху». Без верху — а отже, без завершення, без імені. Хиткість «Дзвіниці» — на тлі хиткості усього — усвідомлює і Микола Антощак: «Ця книжка називається “Дзвіниця в ущелині”. Вона могла отримати інше ім’я, вона могла бути зовсім іншою. Її взагалі могло не бути. <…> адже хто стане зводити дзвіницю / в гірській ущелині / та ще й християнську».

Що ж це за дерево-дзвіниця? Точніше, що ж це за Вертикальність? Цар Осот у короні зі злата — чи щирого? — прийшов до Мирослава Лаюка із епосу про відважного Барвінка і коника Дзвоника, записаного Павлом Глазовим, якому Богдан Чалий носив сому-коньяк. І характерно, що до Мирослава Лаюка прийшов саме цар Осот, а не Барвінок, бо Мирослав Лаюк якраз і є Барвінком, котрий зрозумів, що з царем Осотом не треба змагатися — ним треба стати.

Цар Осот — Ich-Ideal Мирослава Лаюка у первісній психотермінолоґічній єдності Я-Ідеал та Ідеального Я. І цар Осот, взятий за Ich-Ideal, вказує на безсумнівну належність Мирослава Лаюка до романтичної школи-традиції. Тож цар Осот у Мирослава Лаюка цілком закономірно є всім, як він і хоче в епосі, а тому Вертикальністю якраз не є, і загалом вся перша книжка Мирослава Лаюка — шана-осанна йому — а отже, і самому Мирославу Лаюку: «позбав мене імені осоте // я хочу стати тобою <…> я хочу стати собою / осоте»; «шкіра осоту мені до душі / під шкірою осоту немає нічого / навіть легенів і бронхів / навіть печінки навіть нирки хоча б однієї / а особливо немає серця // я заздрю тобі осоте <…> коли вбиваю тебе заздрю // я заздрив тобі завжди / і тепер заздрю / і обіцяю що буду заздрити / ти зелена зухвала шкіро / ти ченче байдужості // ти!»¹.

Не є Вертикальністю і жодне зі шкільних дерев «Метрофобії», крику-надміру-переліку імен груші, тополі, магнолії, акації, горіха, модрини, берези, аличі, калини і терена, дуба; усі ці помножені дерева-імена — лиш тло для самого Мирослава Лаюка: «а я буду радіти / що виріс не на тих книжках / але на тих акаціях», «я мовлю бо хочу образити якомога більше людей / я мовлю бо хочу облагородити якомога більше дерев / я мовлю бо хочу образити якомога більше людей <…> береза не є березою / слово моє словом не є», «ми виросли під тобою дубе — / колись / один із нас / зрубає тебе». Так само у «Метрофобії» і єдиний Дід — ідеалізований Батько, сплавлений із двох біоґрафічних-біолоґічних дідів — із «Осоте!» фраґментувався-розмножився на 27–28 дідів з вулиці садової, втративши силу: «сам не ходить навіть до відра»; у висліді: «а тепер мені гидко на тебе дивитися / мені гидко спостерігати старіння / мені гидко я не бачу в цьому нічого красивого / чи хоча б мудрого», — пише Мирослав Лаюк. А у книжці ж «Осоте!» у текстах «тисяча дерев» та «дерева» все розпочиналося так романтично-піднесено:

двадцять вісім поетів
з усіх закутків відомого світу
прийшли у це місце сіли колом
аби вирішити долю поезії

<…>

двадцять сім поетів вийняли свої гортані
на срібні тарелі
вимили їх у білому вині обтерли
у простирадла кольору жасмину
і заграли як на кларнетах
на кларнетах заграли

<…>

твої дерева живі дерева
сплелись корінням з тілами предків
у страсний тиждень з кори б’ють кров’ю
виходять лики

твої дерева живі дерева
ти їх не чуєш та їхня мова
немов молитва
тече смолою

твої дерева живі дерева
в обличчя вікон будуть скрипіти
кусати лікті ломити руки
плоди губити

твої дерева живі дерева
трикратно гримнуть у мертві двері
зайдуть до хати попросять пити
попросять душу

<…>

твою долю не вперше хочуть вирішити
бо ти завжди вдаєш беззахисність
твою долю не вперше хочуть вирішити
але ти завжди робиш їх деревами

Зрештою, Ім’я Дерева — Ім’я Вертикальності, — якщо не називається Мирославом Лаюком у «Метрофобії», а саме у тексті «телевежа», то принаймні вказується на нього — «колись останню коляду співали ритуальному дереву / а тепер ритуальній тобі», — і це Бук, і пише про нього Василь Герасим’юк: «танцем буде коляда! / Аж доки музики під буком не задубіють…». Характерна у Мирослава Лаюка специфіка цього вказування-оммажу — через подвійну неґацію: у самому тексті «телевежа» та в назві розділу, де його вміщено — «закинуті будівлі».

Частина II. Цар Едип: Вислід

Цей же самий хлопчик, за яким я спостерігав, коли йому було півтора року, за його першої гри через рік взяв собі за правило кидати об підлогу іграшку, на яку він сердився, кажучи: «Йди на війну!». Йому тоді розповідали, що його відсутній батько знаходиться на війні, та він зовсім не відчував його відсутності, даючи ясно зрозуміти, що не хотів би, щоб хтось заважав йому володіти матір’ю.

Зиґмунд Фройд,
Jenseits des Lustprinzips («Потойбіч принципу задоволення»)

…«Дзвіниця» Миколи Антощака — як і початок поеми Василя Герасим’юка «Поет у повітрі», з котрого я взяв епіґраф до Частини I, — присвячена батькові, амбіція цієї книжки — віднайдення-відновлення батькових імені-сили-власті: «присвячую пам’яті батька. / я повернув тобі силу», — так і пише у дидикації до «Дзвіниці в ущелині» Микола Антощак.

Так, батько у Миколи Антощака слабкий, навіть безсилий, забутий, уярмлений, — і це наскрізна лінія всієї книжки «Дзвіниця в ущелині»: «тато <…> як рецесивний ген», «тато завжди боявся», «я вже не пам’ятаю свого / красивого батька», «батько — птах / нелетючий / він унизу / а ти — крилатий Г-споде — вгорі»; на завершенні початку поеми «Перша дитина» в четвертому розділі книжки («Лики бізонів») безсилля батька нав’язливо повторюється-повертається-підкреслюється-оприявлюється раз за разом, вже навіть не од тексту до тексту, а од рядка до рядка: «тату <…> чоловіче без пуповини» — із розірваним зв’язком роду — «бізоне без кутніх зубів» — старий, немічний — «чоловіче без спини і того що за спиною» — буквально нявка, ґранично фемінний батько — «бізоне / коло якого спів» — ще й упольований, убитий.

У висліді що всієї книжки, що цієї поеми, назва третьої частини якої якраз дає назву всій книжці «Дзвіниця в ущелині», присутність батька неґативна: вона маркується відсутністю, і не просто відсутністю, а відсутністю підставки, основи:

тато приїхав
на наше весілля
через всю Україну
і не знайшов на кухні
підставки для гейзерної кавоварки
ми так і не купили підставку
її відсутність — один із коротких
шляхів згадування
про нього

У Мирослава Лаюка — у текстах «татова куртка» та «ґльобин» з книжки «Метрофобія» — батько теж редукується, та присутність батька позитивна — «знайшов на горищі / татову куртку — // дуже модна / якраз на мене», «батько мене навчив найважливішого: // перед тим як поґльобинувати взуття / його треба спочатку почистити» — хоч і зведена до суто зовнішніх, маскувально-захисних оболонок; тож питання про спину його — спину батька — залишається-постає і тут. Текст «татова куртка» відкриває розділ «краса» книжки «Метрофобія»; текст «ґльобин» вміщено третім в уже згадуваний розділ «синій палець».

Взагалі, книжка Миколи Антощака «Дзвіниця в ущелині» — спроба (с-/у-)твердження маскулінності над фемінністю що на рівні назви всієї книжки, що на рівні окремих текстів: «я так добре пам’ятаю / його обриси / як форму брів першої дівчинки / яку ненавидів / як траекторію першого пропущеного удару»; текст Миколи Антощака, з якого взяті ці рядки, так і зветься — «двобій» — і йдеться у ньому (як і у всій книжці) про двобій подвійний — (с-/у-)твердження маскулінності що над фемінністю, що над маскулінністю Іншого: «я так любив кидати його / в підлогу я хотів / щоб він пощербився».

Попередній — перший — текст цього розділу книжки («Міфи про ножі») взагалі зветься «ртутний ніж». А наступний текст розділу взагалі зветься «приреченість». Тож що у висліді, що у ще першому тексті цього розділу саме Жінка у Миколи Антощака є Сильною та Смертоносною, забезпечує Силу та Перемогу: «а посередині має бути обов’язково жінка / бо він не буде обопільним / і смертоносним / а так — летітиме швидко / як отруєна стріла в спину Несса».

Ще у першому розділі, у тексті «там де дерев нема», саме дівч(-ата/-ина) є носі(-ями/-єм) сакрального знання, що не потреб(-ують/-є) чоловіків взагалі: «на п’ятнадцятому / наші дівчатка самі почали / писати вірші // а на шістнадцятому / пішли від нас». Тож саме од Дівчини Микола Антощак дізнається <!!!> про красу батька: «брате уявляєш — / вона мені сказала якось / що мій батько дуже красивий»; та батько рідкий, мов ніж із першого тексту третього розділу, тож доля його рокована: «а я його випив охолодженим / а потім виблював у сніг / на околиці / там де вже / дерев нема» — Вертикальність відсутня що на рівні назви, що на рівні висліду; батько спожитий та незасвоєний, відторгнутий, і навіть коріння дерев не живитиме; батько мертвий без жодних шансів на відродження — батько мертвий без жодних шансів на продовження себе в Іншому.

У висліді cилу — та функції! — батька-чоловіка у Миколи Антощака перебирає на себе знову ж таки Дівчина: «є дівчина / яка приходить / у мій дім / коли захоче <…> а потім надсилає / фотку з мачете і квіткою // як у неї це виходить? / я так не можу // в мене кажани сидять / у голові / за очними яблуками <…> і кажани почали вилітати / а один / виявився / мертвим».

Не зміг нічого відповісти і Дмитро Лазуткін <!!!>, коли йому «сусідка надіслала відеофайл // вона стояла в душі / й з одягу на ній був лише рушник / яким вона перемотала голову // вона запитувала: / які у тебе плани на цей день?», — і цим найновіша наразі книга віршів Дмитра Лазуткіна «Будемо жити вічно» радикально відрізняється од усіх <!!!> його попередніх книг.

Адже війна — це потяг до смерті, а не до життя.

Так само як кажани у Миколи Антощака заміщають очні яблука / ховаються за очними яблуками, так і очні яблука заміщають тестикули. Мертв(-ий/-і) кажан(-и) вказують на кастрацію-обезсилення-безпліддя — кару за вбивство-кастрацію батька. Тому і цар Едип покарав-осліпив-кастрував-обезсилив себе, дізнавшись, що убивця свого батька та новий чоловік своєї матері — він сам.

Так і Миколі Антощаку «печуть очі»: «а натомість я зізнався в тому в чому / боявся усе життя <…> може ти правда помирав / десь у цих полях / що в мене тут часом так печуть очі?», — це текст «Ісус у полі» з розділу «Тривкість», а вище у цьому ж розділі:

випадково
розчавив горіх
і осліп

більше не бачив світу
більше не чув голосів його дітей
не міг відійти від мисочки
де складені решта горіхів
не міг піти туди
де не чути запаху шкаралупи

але найсильніший біль
від того
що не можу скласти докупи
той розчавлений
горішок
що викотився з дитячого ока
і мав стати
найдорожчим подарунком

У цім тексті — ряд-послідовність «розчавлення — осліплення — безсилля — біль — втрата», і у висліді зізнання: «не можу скласти докупи <…> горішок <…> що <…> мав стати <…> найдорожчим».

Про це ж пише і Мирослав Лаюк: «наступаєш на горіх у зеленій шкірі / а він розчавлюється білим мозком — // і ти піднімаєш одне зерно яке вціліло / оббираєш гірку як рогівка шкірку» (книжка «Метрофобія», розділ «шкільні дерева», текст «горіх»).

…анґлійське слово nuts якраз і поєднує значення «горіхи» в літературному та «тестикули» в сленґовому своїх реґістрах…

Тому про це ж пише і Дмитро Лазуткін:

я не знав що відповісти
коли мій друг написав про те
як після прикриття свого підрозділу
він виходив лісосмугою
у якій знайшов ногу вбитого побратима
з яйцями що висіли на шматку обпаленої шкіри

(«Будемо жити вічно»)

Тому про це ж пише і Артем Антонюк:

а нас годують наче на убій
в нас перша заповідь убий-убий
немов чужий на нелюдів полюй
відріж й до рота їм засунь їх хуй

(«Подвійний БК», видавництво теж «Смолоскип», передмова теж Олега Коцарева)

Тому про це ж пише-співає Тарас Компаніченко:

Терпи… отаманом… та нині
йому таке важко давалось,
уламком мощерної міни
йому відірвало фалос.

І це тягнулося вічність,
І вічність втворила брами,
і та, що з косою ходить
стояла вгорі над нами.

(«Прості вірші про війну»)

Тому про це ж пише і Антон Полунін:

вчора я бачив відірваний хуй
припорошений сухою землею
сам один в чистім полі
серед людського шмаття
я бачив клапоть обличчя
й чимало ніг

(«Небо дивиться вгору»)

Бо війна — це справжньочоловічий світ, де справжні чоловіки лиш займаються тим, що ґвалтують, каструють та вбивають одне одного, з’ясовуючи, хто з них справжній, а хто ні, хто з них має право носити чоловічі ґеніталії, а хто ні, хто на правильній стороні, а хто ні, хто моральний (від лат. moralis — «законний», «звичаєвий») та гідний, а хто — винний та має бути покараний-кастрований-зґвалтований-вбитий; чоловічі ґеніталії у цьому світі є не орґанами репродукції чи насолоди, а винятково знаками соціяльної стратифікації та інструментами влади-кари.

Саме тому війна завжди каструє-фемінізує-об’єктивує чоловіків, перетворюючи їх на товар-ресурс, на здобич-забавку Іншого, звідси — і військова компенсаційна гіпермаскулінність, звідси і — дзеркальна обабіч лінії фронту — проєктивна ґендерна сексуалізована пейоративізація тилу і противника.

Бо війна — це завжди бруд, страждання, кров, піт, гниття, рани, каліцтва, смерть — тіл і психіки.

«оце б вас вивернуло — / дослідники літератури — / від такого», — пише Микола Антощак у тексті «дівчинка на шафі» — тексті, в якому маніфестується — ще раз та знову! — базова амбіція всієї книжки, тексті про бажання ремаскулінізації, тексті про дівчинку, яку «ніхто <…> не бачить / а всі мацають / і хтось аж унизу / пише свої найкращі вірші / і хоче стати її волоссям», — адже саме Дівчина у Миколи Антощака Сильна: заміщає-переймає-виконує функції та роль Батька-Чоловіка, її горішність-домінація підкреслюється автором навіть на рівні назви, а волосся, яким він хоче стати, пишучи знизу — офіруючи їй! — «свої найкращі вірші», як і мачете з надісланої фотки, заміщає Фалос — як специфічна частина тіла, що вирізняється, звідси і уявлення про волосся як умістилище Сили.

Зрештою: «війна не красива війна огидна / страшна мов розірвана рана», — підсумовує Дмитро Лазуткін у вірші «Добра душа» з розділу «пророцтва збуваються» книги «Будемо жити вічно» — одному з трьох віршів, що поєднує його книги «Закладка» — відзначену Національною премією України ім. Тараса Шевченка — і — наразі найновішу — «Будемо жити вічно», продовжуючи у цій же — найновішій — книзі, в розділі «фінальний кадр», у вірші «Нові герої»:

зірки
чекають своїх героїв

когось вшанували на урочистій церемонії
хтось не дочекався

василь вистрибнув з вікна коли повернувся додому
семен напився і почав стріляти
влучив у себе
не врятували

чорна магія нашої перемоги
чорна земля нашої пам’яті

повернутися з війни неможливо
ніхто звідти не повертається

Про це ж пише і Артем Антонюк у книзі «Подвійний БК»:

пси та сепари що зламані мов ікла
навіть діти тут заочно винні
все що є стікає кров’ю з яблунь
бусики з хрестами й 200
гріє сигаретка душу й пальці
хто тут був назавжди 300

Пост-/Едипальна травма кастрації — у поєднанні двох дзеркально взаємопов’язаних травм страху власної кари-кастрації та обов’язку кари-кастрації Іншого-Ворога — є спільною травмою майже всіх авторів-військових цієї російсько-української війни — якщо взагалі не всіх.

Відмінність Миколи Антощака од Дмитра Лазуткіна, Артема Антонюка, Тараса Компаніченка, Антона Полуніна полягає в тому, що ця травма дана у нього в тексті не явно, як у щойно перелічених мною його побратимів, а із значно сильнішою, ніж у них, компенсаційно-нормалізаційною — проте, звісно, для самого автора-аналізанта завжди недостатньою! — обробкою Unbewusst(-e/-sein) — Несвідомого, — що свідчить як про загалом сильнішу напругу в психіці автора, так і про те, що пресинґ Über-Ich — Над-Я — у Миколи Антощака на відміну од щойно перелічених мною його побратимів спрямований передусім на його власне Ich — Я — тобто всередину, а не назовні…

…проте і розрядки-зняття напруги в психіці через її повне переспрямування назовні внаслідок повного та беззастережного — первісно-/базово-епізодичного, і тому характерного — розчинення-підпорядкування-коляпсування Ich (в)перед Über-Ich — ототожнення першого з другим — Миколі Антощаку цілком закономірно не вдалося уникнути. Так, у тексті «казка про поливання» в розділі «Лики бізонів» Чоловіка-Іншого «з вусами як в українця» — тобто Ворога-Іншого, що підло маскується під Свого, — проте Теж-і-Так-Само-Батька — викрито одразу, тіло його одділено од його ж голосу та фраґментовано-розчленовано-обезсилено, кожну частину його піддано суду, визнано винною та засуджено, а його загалом приречено на голод вічний — муки Танталові, — як і належить блюзніру над власним сином:

підійшов до дверей чоловік
середніх років
і з вусами як в українця
не може увійти
хотів постукати
але нічим йому постукати
хотів крикнути — аж нічим крикнути
хотів якось
засвідчити свою присутність –
аж навіть тіла нема поруч
підходить чоловічий голос
стенає плечима широкими
дивиться на грубі двері
починає кричати
– жінко відчини
а з протилежного боку озиваються
– чи це ти той голос що кричав на мене
і до сліз гірких доводив?..
чи це ти той голос
що обзивав нездарами моїх дітей
і обіцяв їм торби на плечі повісити
коли виростуть?
– я — відказує голос
– ну то постій же там
стоять і стоять вони вже удвох
з чоловіком
аж тут підходять руки
не кажуть нічого
починають смикати за ручку
потім стукати у двері щосили
а звідтам питають
– чи це ті ви руки
що в важкій роботі
допомогти мені відмовлялись
чи це ті ви руки що били мене
по спині та по обличчю
що хапали мене за обличчя
й кидалися мною мов лайливим словом?
– ми — прогуділи жилами
як надірваними голосовими зв’язками руки
– ну то повисіть же там як усохлі гілки…
стоять і стоять вони вже утрьох
і не можуть ради дати
аж пізніше котяться важкі чоловічі ноги

<…>

але води випити не зможе
і ягід поїсти –
щойно підніматиме голову
й розтулятиме губи
як тікатимуть кущі в землю
а вода в небо
і з хати знову буде видно
його
самого

Та ця — Законна-і-Справедлива до кінця! — розрядка-зняття-переспрямування і є джерелом всієї наступної напруги в психіці — ще сильнішої, ще тривалішої, ще пекучішої, ще нестерпнішої, ніж навіть та, що була до цього.

Тож після таких — Законних-і-Справедливих! — суду-вироку-екзекуції цілком закономірно хочеться створити Батькові спину.

Бо цар Едип — Батько Антиґони…

…проте:

Не перетворюйте в глину
творящу глину –
то не для вас.

Після втілення Б-га
в земну людину
скінчився біблійний час.

Можна вибрати друга й по духу брата,
можна — політкоректно –
вкупі добро і зло.

Син Онуфрія Іван Герасим’юк
знав, як Гектор,
що вибору нема і не буде.

І не було.

***

Література — попри усі війни, попри усі рани — завжди Традиція, завжди Передання, завжди Діялоґ. «Такого (чи приблизно такого) поета я чекав у дев’яностих», — пише про Мирослава Лаюка Василь Герасим’юк у першому ж <!!!> реченні своєї розгорнутої — на цілих тринадцять сторінок! — післямови до першої ж книжки Мирослава Лаюка, і Мирослав Лаюк — досі єдиний автор, про кого так пише Василь Герасим’юк, і буде єдиним: «вибрати друга й по духу брата», а ще — справжнього спадкоємця й достойного сина в літературі.

Створити Синові спину.

«“Тато сказав — ти в армію не підеш / я за тебе відслужив в Афгані”, — в одному з віршів зазначає Микола Антощак, який зараз служить у Національній гвардії України», — завершує свою розгорнуту — на цілих вісім сторінок! — післямову до книжки Миколи Антощака «Дзвіниця в ущелині» Мирослав Лаюк, і так зараз пишуть лише про найкращих: про тих, хто буквально душу й тіло — все, аж до найдорожчого для чоловіка! — кладе за нашу свободу, як і співається в Національнім Гімні України, а отже, пісня ця — попри все! — «не вмре, не загине», лунатиме далі, «за Карпати відоб’ється, згомонить степами»…

…бо навіть біоґрафічно — і це відображено в «Дзвіниці в ущелині»! — Микола Антощак якраз і поєднує Бердянськ із Франківськом, Приазов’я із Прикарпаттям, забезпечуючи — і захищаючи! — Соборність та Неподільність України. І Україна — попри все! — обов’язково переможе і у цій війні, не може не перемогти.

1. А ще: «хто ти осоте як не сам диявол <…> хто ти осоте / твоя жовта корона / твоя зелена шкіра / твоє порожнє серце <…> хто ти осоте як не диявол / хто ти осоте як не б-г»; «я не вірю тобі сину б-жий що ти осот <…> тільки не осот тільки не ця осатаніла / шкура / під якою немає нічого <…> я вирву твоє тіло осоте / з-під твоєї оливи у гетсиманському саду / і удосвіта розіпну», «знищуючи тебе / я не відчуваю себе господарем <…> я просто нічого не відчуваю / коли убиваю тебе <…> ти будеш хребтом / ти будеш кровавою флейтою»; «всі брешуть / крім тебе»; «осот — диявол»; «наказуй осоте / що мені робити з цим світом»; «я хочу зіграти з тобою у кості / і виграти дім твій / я хочу зіграти з тобою у кості / і виграти жінку твою / я хочу зіграти з тобою у кості / і твою душу виграти // я хочу зіграти з тобою у кості / і виграти твою прихильність / осоте // але ти — умілий гравець» тощо. ↩︎