Вирізняти якісне

Там, де серце

Вано Крюґер
поет, есеїст, літературознавець

Цікаво, чи пам’ятає Дмитро Лазуткін нашу давнішню з ним суперечку: як на Міжнародному поетичному фестивалі Terra poetica ми з ним побилися об заклад на ящик «Закарпатського», що протягом найближчих п’яти років Національної премії України ім. Тараса Шевченка він не отримає…

…та Дмитро Лазуткін, як і належить спортсмену, згодом — прес-офіцеру 47 ОМБр «Маґура», а зараз речнику Міністерства оборони України — впевнено, з боксерською раціональністю, всі ці роки йшов до своєї мети. Йшов — і не міг не прийти. Йшов — і здобув її.

Адже саме його наразі найновіша книга віршів «Закладка», видана «Видавництвом Старого Лева», цьогоріч була відзначена Національною премією України ім. Тараса Шевченка — поруч із книгою Ярини Чорногуз «[dasein: оборона присутності]», виданою видавництвом «Віхола».

До цього у Дмитра Лазуткіна вже були номіновані на Національну премію України ім. Тараса Шевченка «Червона книга» і «Артерія», видані видавництвами Meridian Czernowitz та тим же «Видавництвом Старого Лева». Та саме «Закладка» була відзначена премією. «Закладка» — запрошення зупинитись, замислитись, озирнутись на все написане і пережите.

у березні морозному чи в квітні
коли зірки мов рани ножові
знайди слова які комусь потрібні
знайди слова — допоки всі живі

нехай вони гарчать як дикі звірі
нехай розкажуть як насправді є
Господь рятує кожного по вірі
і кожному по справах роздає

— це перші два катрени першого вірша «Закладки». А ось його четвертий, проґрамний як для цієї книги, так і для Дмитра Лазуткіна загалом, катрен:

але блищить важка роса на вітах
так сонячно і вранішньо блищить
у цьому світі важко не любити —
практично неможливо не любить

І у цих рядках вчувається Учитель і Попередник — Той-хто-дає-слова — Дмитра Лазуткіна в поезії: вчувається, щоб далі з’явитися на сторінках «Закладки» і вже бути названим на ім’я, ще й у вірші про кохання, ще й про кохання шкільне, чи не перше кохання:

я був закоханий у вчительку
писав їй вірші про любов
коли вона мене вичитувала
я себе голкою вколов

так легше було не торкатися
летіти вітром поміж трав
вона питала про сервантеса
а я сосюру цитував

А це уже ознака повноліття і сили: знати, хто ти і звідки взявся; мужність вдячності і називання Тих-без-кого-тебе-б-не-було на ім’я, — це ж і мужність жити, адже доки вони називаються на ім’я — вони живі, і ти сам живий. Тому ще раз:

знайди слова — допоки всі живі

Та, звісно, називати усіх в лоб було б нудно та нецікаво. Алюзії і парафраз — це не школярство й хрестоматія. Що ж, я сам люблю ці ігри. Але прослизає з учнівського томика в «Закладці»:

  1. і кожен старт це по суті фініш — те, що в школі вартує двійки, в книзі вартує Національної премії України ім. Тараса Шевченка, перефразую і я — Маркіза де Сада.
  2. поема без героя — а це без змін, завжди без змін.
  3. Наперед не треба ворожити — і знову без змін; у школі двійки не буде.
  4. ось і літо прийшло — в ориґіналі навпаки, ще й «начеі не булойого».
  5. Баньйолі — добре місце для собак — в ориґіналі і місце ґеоґрафічно північніше, хоч і за духом якраз цілком південне, і гірше для собак через трамваї, яким байдужі собачі лапи; в наступному вірші у Дмитра Лазуткіна якраз і з’являється «найпершийкров’ювимитийтрамвай», та він радше «прослизнув» з ориґіналу; загалом «Закладка» дуже «добре місце для собак», що часто з’являються на її сторінках, аж доки в одному з віршів —

я зайшов до сільпо — там така краса!
я зайшов до сільпо я купив кісток —
годувати пса годувати пса
розсипати час як дрібний пісок

споглядати снів кольоровий фільм
де гойдаються море і небеса
де я з хвиль вистрибую мов дельфін
і годую пса і годую пса

…а у другій, більшій і похмурішій версії книги, ще й:

трьох бурятів
закопав на городі аби не смерділи
одному з них відірвало руку
кинув її собакам
здичавілим
контуженим
каже: хай хоч щось погризуть


добра душа

Пси — Ті-хто-очищають — знищують сверну, приймаючи пожертву: і як «сповідь праведника», і як не закопану Магатмою — «доброю душею» — руку ворога. Вороги перед тим поіменовані Дмитром Лазуткіним «буддами». І це ще одна ознака сили — милість до ворога. Бо саме таке наречення робить для них не страшною навіть жертву власної смерті, адже йдеться про очищення — їхнє звільнення від цих їхніх хибних втілень. Та й «жертва» і «жратва» — первісно одне і те ж саме слово; давньоіндійське gr̥ṇā́ti.

Попри такі вірші, як цей, що їх особливо багато в другій, більшій версії книги, «Закладка» — взагалі традиційно для Дмитра Лазуткіна дуже південна книга. Поза Києвом як Домом і точкою Виходу вектори Виходу на її сторінках — це (поруч із Амстердамом і Будапештом як містами Сонця)  Коктебель, Неаполь, Поццуолі, Рим, Везувій, уже згадані Баньйолі, де так добре псам, Ґурзуф; один із розділів «Закладки» взагалі називається «Історія Криму»… А у другій версії книги — це ще й Індійський океан, щоправда з поверненням в Маріюполь, і далі в Донецьк. Але і тут «маленька дівчинка», по яку поверталися у цей А<ї>д зрештою оживає, «прокинувшись від нахабного сонця», і «за Перемишлем» — ще один вектор Виходу — вже може говорити:

мамо
мамочко
скажи
ну як тобі індія?

Так Любов і Сонце перемагають і дають життя. Друге народження завжди ініціяційне: «прокинувшисьвіднахабногосонця», «маленькадівчинка» уже не по-дитячому, як на початку вірша, вимовляє слова…

«Закладка» — знову ж таки традиційно для Дмитра Лазуткіна і знову ж таки незважаючи на всі вірші воєнного часу книга дуже весняно-літня — ще раз вказую на №4 з того, що прослизає з учнівського томика — місяці у ній називаються з березня по вересень; коли все прокидається, набирає соків і сил, буяє, готується до життя, живе і поспішає жити. І хоч у ній дуже часто згадуються — не можуть не згадуватися! — і сніг, і іній, і зима (зима якраз згадується найчастіше з усіх пір року!), і лише трохи рідше згадується осінь, а от весна і літо як поіменовані пори року згадуються відчутно рідше — місяці, коли все вмирає чи спить у ній не називаються, за винятком — по одному-єдиному разу — грудня у поєднанні із «холодною водою» (що є спокій і смерть, далі у вірші якраз і йдеться про «наші втрати», від «новин про» які «всі втомилися») та листопаду, точніше «листопадової фарби», мітки й загрози смерті, та й то фарба ця згадується перед «останнім рейсом до неаполя», на який «хочеться встигнути» — щоб втекти на південь і так продовжити собі життя.

Зима разом із майже всієї осінню — це смерть, вона єдина і статична, неподільна. Зате від березня до вересня буяє життя і Дмитро Лазуткін залюбки смакує і досліджує від місяця до місяця кожен його відтінок, кожен тон, кожен колір, кожен смак і кожен запах, зокрема і «запах пересмаженого м’яса». Смакує, не потребуючи ком: у вірші, що відкриває «Історію Криму» і який так і називається, кома «пропаща», в іншому вірші цього ж розділу він пропонує <героїні>: «Давай приберемо коми»… Дмитро Лазуткін не був би Дмитром Лазуткіним, якби вкотре не потвердив свій статус секс-символу української поезії:

Якщо хочеш — я зупиню,
Якщо хочеш — лише скажи.
Будем дихати в стилі ню.
Джа шукатиме точку
G.

<>

Нам спочатку гратиме джаз,
А потому гратиме блюз.
Тільки він, і ніхто крім нас
У торканні припухлих вуст.

Урбанина — лиш тло у віршах Дмитра Лазуткіна; вони нічого засадничо не втратять, якщо її звідти вибрати. Війна — лиш збій у цьому тлі: без неї книга була б кращою, як кращим без неї було б саме життя…

війна не красива війна огидна
страшна мов розірвана рана


безжальна ніби цвітіння акації
над розбомбленими мінометами укриттями

А «Закладка» — закладка на життя, а не на смерть. «Закладка» — там, де серце. І де це серце б’ється. Від березня до вересня вона щомісяця, якщо не щодня. «Закладка» — там, де треба зупинитись. І куди треба повернутись. Бо:

був перший день солодшим за усі
був другий день в страшній своїй красі
а далі тижні ніби м’яті вишні
проходили свої і не свої
незібрані неначе врожаї
неясно — чи майбутні чи колишні
але життя — найкраща із пригод

Характерно, що у цій книзі немає вірша, знакового для періоду російсько української війни: немає «Реквієму» Дмитра Лазуткіна. Попри дійсно снайперське — чи боксерське — влучання чітко в ціль, Дмитро Лазуткін не хоче, щоб саме цей вірш найперше асоціювався з його ім’ям, бо влучання це, хоч і свідчить на його користь, не від хорошого життя, та й ширше — Дмитро Лазуткін не хоче бути «авторомодноговірша» взагалі. Ще раз: Varietà — що необхідно передбачає саме живу частину календаря — те, що любиться Дмитру Лазуткіну.

Чуття не могло підвести Дмитра Лазуткіна: адже якби «Реквієм» таки був у «Закладці», його довелося б читати на церемонії вручення Національної премії ім. Тараса Шевченка. А тоді згадка поетів і військових, що зникли безвісти — Бориса Гуменюка та Миколи Леоновича, Вчителя та Друга (знову мужність любити і називати тих, кого ти любиш, Тих-без-кого-тебе-б-не-було, на ім’я) — зі сцени звучала б зовсім інакше, звучала б ще сумніше…

А живі важливіші за мертвих, навіть якщо те, що вони живі, — всього лише надія. Миколі ж Леоновичу присвячено і один із наразі найновіших віршів Дмитра Лазуткіна, що ще не увійшов у жодну з його книг:

Поле

Метелик потрапив у пастку її волосся,
поборсався трохи
і полетів на волю…
А десь в небесах набиралося сил колосся,
І бронемашина повзла по в
язкому полю.

І навідник приховував хвилювання,
у нього двоє дітей — чекають його в Полтаві…
Він грав на гітарі
і вірші писав про кохання,
а потім пішов служити своїй державі…

Комахи стрибали нізвідки,
дороги розмиті
ускладнювали думки і пересування.
Дожити б до жита або залишитися в житі…
Він грав на гітарі
і вірші писав про кохання…

І запевняв — життя складається з вражень,
і очі його відбивали вогні заграви.
Звичайна посадка чи засідка —
хто розкаже?
У зоні, що зветься сірою — все яскраве.

А десь в небесах набиралося сил колосся.
І бронемашина повзла по в
язкому полю…
Метелик потрапив у пастку її волосся,
поборсався трохи
і полетів на волю…

Наступна книга Дмитра Лазуткіна буде — знову ж таки, не від хорошого життя — значно похмурішою і холоднішою за попередні. Уже не Varietà, а GRAVITAS — ще ближче до землі. І уже очевидно, що в цій книзі буде значно більше і землі, і зими. «Закладка» ж (зима у ній особливо часто іменується саме в завершенні книги) залишиться межовою, знаковою що для Дмитра Лазуткіна, що для всієї української поезії часів цієї війни, і зовсім не лише тому, що її відзначено Національною премією України ім. Тараса Шевченка.

P. S.

Хочу вірити, що Барух і Миколян знайдуться. Бо ящик «Закарпатського» — також і для них. Для живих, а не для мертвих. Бо «Закладка» — туди, куди повертаються. А «мрії мають здійснюватися».