Костянтин Жученко
есеїст
Дон Делліло. Космополіс / Переклад Ярослави Стріхи і Максима Стріхи. Київ: Темпора, 2025. 232 с.
Першу частину есею читайте тут.
Цікаво, що Ерік і сам прагне хоча б на мить стати частиною «невиразного» натовпу й розчинитися в ньому. Однак він усвідомлює, що для нього це щось несправжнє, а отже, і його власні спроби виглядають несерйозними. Намагаючись злитися з суспільством, Ерік натрапляє на розгорнутий просто посеред вулиці знімальний майданчик. На асфальті лежать триста оголених людей, яких знімають на камеру1. Інстинктивно він відчуває бажання долучитися до них: роздягається і лягає поруч, ніби повертаючись до свого умовного природного стану. Так він стає частиною маси, що підкоряється вказівкам згори. Він чує, як усім — і безпосередньо йому — наказують «заплющити очі», щоб «ні звуку, ні руху». У цей момент він настільки втрачає власну ідентичність, що навіть його дружина (тепер уже колишня), яка також бере участь у цьому дійстві, не впізнає його.
Іронічно, що науково-фантастичний фільм, у зйомках якого бере участь Ерік, так і не буде завершено, а його акт долучення до натовпу залишиться незафіксованим: «Це остання сцена, яку знімуть, перш ніж призупинити зйомки на неокреслений термін». Дослідниця Кетрін Ґендер припускає, що причиною припинення фінансування могли стати провальні інвестиційні рішення самого Пекера2. Таким чином, ці події свідчать про загальну незавершеність процесів — як у житті Еріка, так і в ширшому контексті Америки
Делілло зображує країну, де не просто мови чи культура інших країн витісняють американське, а саме суспільство дедалі більше підпадає під вплив чужих стандартів.
Стереотипно колись американський реп вже більше не американський, а головна зірка взагалі читає реп мовами панджабі та урду. Таким чином, в зображеному космополісі й американські гроші стають позбавлені національної ідентичності, й вплив на Америку виходить далеко за її межі. У випадку Еріка (й знову ж таки Америки) саме японська єна, зростання якої він не здатен передбачити, виявляється катастрофічною.
Делілло в інтерв’ю одній німецькій газеті зазначав, що під час написання роману його найбільше цікавило дві речі: який ефект матиме на людей оцей шок від різкого обвалу валюти — передусім на брокерів і гравців, таких як Ерік Пекер, а також «феномен одночасності» — поки герой їздить Мангеттеном у своєму розкішному лімузині, єна обвалює ринок з іншого кінця світу і тягне його за собою3. Іронія в тому, що єна стає впливовішою за американський долар, підкреслюючи втрату домінування США в глобальному фінансовому світі.
Уся інвестиційна стратегія Еріка будується на його переконанні, що курс єни впаде, але ця «чужа» валюта стає для нього незбагненною та викликає спочатку роздратування, а згодом азарт, прагнення подолати її4. Ігноруючи поради фінансових радників, які застерігають його від ризику, Ерік збільшує закупівлю єн, намагаючись дестабілізувати валюту. Однак виявляється, що людина з абсолютною владою не владна над контролем фінансів й достатньо один раз не вгадати з мінливістю ринку, щоб втратити все. Як пише літературознавець Беніс Спарк у своєму дослідженні: «Роман висуває ідею про те, що неправильно зіграна гра однієї людини може зруйнувати світові ринки, оскільки, незважаючи на безліч технологій та консультантів, гравці не контролюють події. Вони діють наосліп у середовищі, яке неможливо ні концептуально охопити, ні контролювати людиною»5.
Водночас з темою занепаду міста (чи навіть цілої країни) для роману, як і загалом в усій творчості автора, важливою є тема смерті, як у вигляді метафоричної загрози, так і в її реальній присутності. Делілло описує світ, в якому вона повсюди — від смерті людей до символічного вимирання міста.
Роман «Космополіс» в глобальному сенсі відображає потенційну руйнацію світу під впливом стрімкого розвитку і руйнацію особистості новітньої людини в ньому.
Делілло майстерно показує, як ці процеси взаємопоглинають одне одного. І попри свою силу, його персонажі все ж відчувають свою незначущість у цій системі, яка, як здається, існує лише для самознищення.
Ерік прагне змін лише для особистого задоволення, але що може запропонувати світ людині, у якої вже все є? Відчуваючи внутрішню порожнечу, він починає шукати гострих відчуттів у сміливих, радикальних і небезпечних вчинках, що приводять його до саморуйнівної поведінки. Він просить, щоб його вдарили електрошоком, замовляє в ресторані сиру отруйну рибу, стріляє собі в руку та вбиває людину. Прагнучи дійти до межі у своїх пошуках сенсу, він починає загравати з найостаннішим випробуванням, тобто з чимось вічним — зі смертю. І тривалий час він її сам шукає та передчуває. На сторінках роману Ерік спостерігає за смертями у різні способи: він отримує новини про смерть від охоронця, бачить її в телевізійних сюжетах, на екрані дисплея в своєму лімузині, споглядає сцени смерті через вікно, сам бере участь у вбивстві людини, а також стає свідком похоронів як логічного завершення цього процесу.
Коли Ерік на білому лімузині натрапляє на похоронну процесію з чорним гробом, то в цьому можна побачити певний перегук або ж контраст. Герметично закритий лімузин немов білий прижиттєвий гроб Еріка, героя, який сам досі не може визначитися, чи він хоче продовжувати жити, чи вже бажає померти. Тож і лімузин після робочої зміни паркують під землею, що виглядає як символічне поховання. Цікаво, що у зображеному автором світі тільки смерть музиканта Брута Феза дає найбільше сподівання на подальше життя для людства: саме похорони Феза спроможні об’єднати людей різних культур, рас, віросповідань і переконань. Перед обличчям смерті Ерік починає замислюватися над власними діями та вчинками. Смерть — ніби єдине, що може йому вказати на недосконалість.
Подорож Еріка в романі символізує шлях до повного самознищення, як втілення шляху до смерті, а бажання підстригтись — внутрішню тягу до ослаблення. Ще з давньої біблійної притчі про Самсона походить відома метафора, що сила чоловіка знаходиться у його волоссі. Цікаво, що бажання підстригтись в Еріка з’являється саме під час його спостереження за пташкою в небі. Пташка — символ свободи, якої, можливо, Еріку не вистачало у його тісному світі. Та оскільки його світ — це світ максимуму, то повне вивільнення можливе лише внаслідок смерті, фактичної чи метафоричної. Як пише Філіп Вольф: «Ерік втомився від самого себе, але досі боїться смерті, бажає смерті і смутно мріє про нематеріальне безсмертя, перенасичене аж до нудоти, якою він сам і є»6.
Увесь його маршрут — це наче передсмертні спогади цілого життя, наприкінці якого він буквально повертається в дитинство до рідного дому, що тепер дуже занедбаний. Тобто світ змінюється і розвалюється, як і його спогади, але не самі люди, які ніби завмерли у його минулому. Цікаво, що в перукарні стоїть дитяче крісло-авто, для якого Ерік відповідно вже надто дорослий. Він ніби просто «пересів» у інше просторіше авто, але те дитяче стоїть як нагадування, що він вже не частина цього світу.
Ерік поступово втрачає все, що набув: дружину, друзів, статки, статус, охорону, автомобіль, улюбленого музиканта та навіть взуття. Як зазначає дослідник Спарк, таким чином, позбавлений усього, що колись визначало його, Пекер нарешті стикається з самим собою в неопосередкованій реальності7. Іронічно, що він починає цінувати дружину лише тоді, коли її втрачає. Вона зникає з його життя в момент, коли він усвідомлює, що насправді любить її. Це також свідчить про певні зміни, які стаються з героєм впродовж дня.
Загалом для мільярдера втрата всіх своїх капіталів постає як своєрідна символічна смерть. Наприкінці роману Ерік згадує прожитий день: свого охоронця, водія, дружину; думає про активіста Андре Петреску й людину, що себе підпалила. Він переживає цей день у свідомості так, ніби перед очима проноситься все життя — і це символізує наближення до смерті. Ця смерть постає в образі Бенно, з яким Ерік зрештою залишається віч-на-віч після цього насиченого, але фатального дня. Він ніби свідомо відмовляється від усього, щоб зустрітися зі смертю у своєму «природному» стані.
Попри те що Ерік дізнається про загрозу для себе від переслідувача, який бажає його вбити, він все одно вбиває свого відданого охоронця Торвала та викидає пістолет, щоб буквально залишитись без охорони й без додаткового захисту. Так він вивільняє простір для «глибшої конфронтації». Ерік прагне зустрічі з Бенно наодинці і сам не знає, чи переживе її, особливо, коли у найгірший для себе день йому системно не щастить. А втім, це й не важливо, бо ж для Еріка, «коли він помре, то це не він скінчиться» — це «скінчиться світ».
Отже, переслідувач Еріка, Бенно Левін (41-42 роки), справжнє ім’я якого Річард Шитс, колишній найманий співробітник «Пекер-Капітал», звільнений «без попередження чи вихідної допомоги». Бенно відмовився від своєї скромної кар’єри академіка заради ідеї збагачення, однак став жертвою капіталістичного устрою.
Хоч і кепсько, та все ж Ерік пригадує його. Він для Еріка є чимось більшим, аніж просто згадкою в памʼяті — поява Бенно ніби вказує на своєрідне передчуття неминучої небезпеки для Пекера, яку герой ігнорує. Ще задовго до фіналу вони вже зустрічалися під час подорожі Еріка. Але тоді він був просто «обшарпаним чоловіком біля банкомату». Ця зустріч сталася після його розмови з фінансовою директоркою Джейн Мелман, яка наполегливо радить Еріку припинити ризиковану гру з єною, але він не звертає уваги на її слова й дивиться на постать біля банкомату — чоловіка, в якому можна розпізнати Бенно, неначе передчуваючи лихо, бо ж біда не приходить одна.
Левін вимушений побиратись та збирати сміття на вулиці. Він на власному прикладі розуміє надмірність достатку в новому світі. Він сприймає світ по-новому, коли все втрачає й свідомо відмовляється від метафоричної угоди з капіталістичними умовами існування. Тепер навіть час для нього перестає бути цінним ресурсом, як це було раніше. Він свідомо відмовляється від годинників, символічно відкидаючи саму ідею капіталістичного (у рамках роману) руху вперед. Про важливість часу для капіталізму в романі згадує й Кінскі: «Відмірювання часу годинниками пришвидшило злет капіталізму. Люди перестали думати про вічність. Почали концентруватися на годинах, вимірюваних годинах, людиногодинах, ефективнішому використанні робочої сили». Час, яким дорожить Ерік, для Бенно більше не має ніякого значення. Бенно ніби на собі відчуває рядки з вірша Герберта Збіґнєва, взятого для епіграфу, «тут усі страждають, відчуваючи, як гаять час».
Попри очевидні розбіжності між Еріком та Бенно, вони таки в чомусь схожі й іноді протиставляються один одному, ніби продовжуючи умовну тему асиметрії в романі.
Обидва в якийсь час переходять межу допустимого та людського. Обидва стикаються з втратою всього, що колись мали. Обидва себе вважають вершителями долі. А також обидва стикаються з фізичною недосконалістю — асиметричною простатою, що потенційно натякає на однакову хворобу, можливо, рак простати8. Спершу для Еріка асиметрія звучить як щось тривожне, проте згодом він починає вважати її чимось наближеним до нормальності.
Зіткнувшись з фізичним доказом власної неідеальності (асиметрії в своєму тілі), він ніби підсвідомо починає робити його виразнішим. Коли таки дістається перукарні, на яку витратив увесь день, то дозволяє себе підстригти лише наполовину, тобто він тепер буквально починає виглядати асиметричним. «Божественний» ідеал втрачає частинку своє ідеальності. І, на противагу Еріку, Бенно зустрічає його з рушником на голові, ніби в спробі приховати своє волосся. Рушник на голові зазвичай вказує на дбалість про себе, однак Ерік помічає, що в Бенно волосся немите. Це лише вказує на те, що Бенно хоче тільки вдавати того, ким він не був. І вони тепер буквально виглядають асиметричними один до одного. «В ідеї асиметрії щось є», — розмірковує Ерік. І на остаточне її підкреслення вказує ще й прострілена рука. Це ніби його спроба щось відчути наостанок.
Іронічно, але коли Бенно втрачає контроль над ситуацією, він допомагає Еріку зупинити кровотечу, перев’язуючи рану, що йде врозріз з його початковим наміром убити його. Це символізує зміну ролей: Ерік знову зовсім ненадовго опиняється в домінуючій позиції, змушуючи Бенно, нехай і мимоволі, «працювати» на нього навіть в умовах, коли все має закінчитися для нього поразкою. Це також порушує певну асиметрію між дією та протидією.
Згодом, після тривалої розмови, Бенно таки оговтується, він приставляє пістолет до голови Еріка, завершуючи роман відкритим фіналом. Ерік залишається вже не перед вибором між рішеннями, на які може впливати, а перед його повною залежністю від іншої людини. Тепер важелі влади змістилися. Асиметрія, яка протягом роману була символом недосконалості та внутрішнього розладу, тепер знаходить своє завершення в моменті можливої смерті, хоча вона й не є її безпосередньою причиною. Пітер Бокселл в своїй монографії відзначає, що коли роман закінчується натяком на безперервний, самоназваний глобальний ринок (тобто коли смерть Еріка переходить в минуле й створює тим самим замкнену циклічність), він передбачає своєрідне відстрочення, яке досі діє, своєрідну асиметрію між смертю як інформацією та смертю як можливістю9.
Якщо звернутися до щоденника Бенно, в якому він хаотично робить записи, можна знайти такі рядки: «все думання й писання на світі не змалює моїх відчуттів у той страшний момент, коли я вистрелив і побачив, як він падає», «Я пишу цей щоденник, у той час як за три метри від мене лежить мрець» та «Його кишенькові гроші мені хотілося отримати радше через їхній особистий зв’язок із ним, а не через їхню цінність. <…> Я хотів терти його купюрами обличчя, щоб нагадати собі, чому його застрелив». Звісно, ми розуміємо, що Бенно є ненадійним оповідачем, а його записи в щоденнику можуть поєднувати вигадку з реальністю, замінюючи бажання помсти справжніми діями. Однак ми не знаємо напевно, в який саме момент він робить ці записи, хоча його хаотичні думки формують логічну послідовність подій. «Убивство — це логічне продовження бізнесу», — згадують герої цитату Чарлі Чапліна. А «провести купюри по обличчю» перегукуються з його хворобливою любовʼю до грошей ще з дитинства, коли йому подобалося «облизувати монети». І саме така людина минулого, яка не вміє розпоряджатися грошима, а лише одержима ними, приходить на заміну людині майбутнього, як-от Ерік. З маніакальною прив’язаністю до грошей, Бенно відбирає останні кишенькові кошти Еріка, вбиваючи його у занедбаній промисловій будівлі, що досить символічно.
Бенно у своєму щоденнику викладає події у зворотному порядку. Якщо для Еріка послідовність розпочинається зранку і завершується вночі, то записи Бенно в першій частині роману починаються з «Ночі», а продовжуються «Ранком». У «Ночі» він уже аналізує скоєне вбивство, тоді як у «Ранку» лише розмірковує, чи варто йти на такий крок. Вони наче йдуть назустріч один одному не лише з різних сторін, а й з різних часових площин: Ерік рухається в майбутнє, тоді як Бенно повертається у минуле. Коли в першій частині Ерік бачить біля банкомату постать, яку впізнає, одразу після цієї сцени слідує розділ «Сповідь Бенно Левіна», що починається словами «Він мертвий». Тобто герої двічі за день зустрічаються, але у кожного своя точка відліку.
Тож смерть Еріка стає чимось незворотним. Він має бути застреленим Бенно в майбутньому через постріл, що пролунав у минулому. Як говорив герой Джек Гленді з роману Дона Делілло «Білий шум»: «Усі сюжети схильні прямувати до смерті». Ерік відчував смерть, прагнув її і, зрештою, її отримав. Його свідомий рух до смерті фактично прирівнює це вбивство до самогубства. «Падіння Ікара», — говорить Бенно, звертаючись до Еріка і додаючи: «Ти сам це з собою зробив».
Смерть Еріка символізує занепад бездушного капіталізму, який він уособлює. Взаємозв’язок між смертю, пізнім фінансовим капіталізмом і цифровими технологіями стає очевидним. Примітно, що, хоча смерть Еріка описується двічі — через відео, де він бачить свою загибель, і через записи Бенно в щоденнику, — вона не настає у фізичному сенсі. Обидва описи є лише інтерпретаціями, текстуальними чи візуальними, що створюють відчуття абстрактної, невідчутної смерті, яка переноситься в іншу площину сприйняття.
Ерік бачить своє мертве тіло на дисплеї й говорить: «От гівно, я помер». Він фізично відчуває свою смерть і навіть спостерігає, як вона виглядатиме: тіло, обвите медичними трубками в кареті швидкої допомоги, а потім власний труп із биркою «Чоловік Z» (Male Z), що лежить у морзі.
Коли Ерік спостерігає за собою на екрані, він немов остаточно дистанціюється від свого образу, особистості і життя. Від відчуття смерті він переходить до споглядання за нею. Хоча в останніх рядках роману Делілло дає йому надію, вона вже не звучить як сподівання на покращення для читача: «Це не кінець. Він мертвий у кристалі годинника, але ще живий в оригінальному просторі — чекає, коли пролунає постріл».
Межа між реальним та вигаданим світами для Еріка стає розмитою. Його «життя» витісняється з віртуального світу, де він почувається як у вічності, і в результаті він знаходить свій спокій.
Дослідник Веджиен зазначає, що Ерік таким чином просто продовжує існувати як числова величина на електронній таблиці, у формі боргу, зображення, що транслюється для споживання ЗМІ, як ударна хвиля, що охоплює руйнування світових ринків, і так далі10. Присутність Еріка у фізичному світі стає тепер лише питанням часу. Як відзначає Дьюї: «[Ерік Пекер] не стає кращим і не рятується, не руйнується і не знищується, не карається і не проклинається; він знаходить те, що прагнули герої Делілло від Девіда Белла [головний герой «Американи»] до Лорен Гартке [головна героїня «Художниці тіла»]: несподіване, незаслужене духовне відродження, в якому слабкість стає силою; покірність — тріумфом, розгубленість — мудрістю, а смерть, врешті-решт, — переходом»11. Таким чином, Ерік завершує свій день — а разом із ним і своє життя — у спокої, на околицях розвиненого світу. Втративши все, він зрештою здобуває вічний спокій.
- Цілком імовірно, що Дон Делілло надихався роботами американського фотохудожника Спенсера Туніка, який збирав сотні й тисячі оголених людей та фотографував їх у незвичних місцях. ↩︎
- Gander K. Poetry // The Edinburgh Companion to Don DeLillo and the Arts / Ed. by Catherine Gander. Edinburgh: Edinburgh University Press, 2023. ↩︎
- Henning P. Vielleicht sehe ich einiges klarer und früher als andere // Frankfurter Rundschau, November 20, 2003. ↩︎
- Імовірно, стратегія Еріка була натхненна азійською фінансовою кризою 1997–1998 років, яка розпочалася в Таїланді й швидко поширилася на Індонезію, Малайзію та Південну Корею. Тоді спекулянти, використовуючи кредитні кошти, вливали значні суми в ринки, скуповуючи активи з розрахунком на високі прибутки. Тайський бат був прив’язаний до американського долара, що зрештою призвело до різкої девальвації валюти. Унаслідок цього обмінний курс бата впав майже вдвічі, і спекулянти змогли повернути кредити з вигодою, оскільки реальна вартість їхніх боргових зобов’язань зменшилася. Цікаво, що криза зачепила й Японію, хоча її наслідки там були значно менш відчутними. ↩︎
- Spark B. The Ethical Work of Literature in a Post-Humanist World: Don DeLillo, Arendt and Badiou. Newcastle upon Tyne: Cambridge Scholars Publishing, 2018. ↩︎
- Wolf P. Death, Time and Mortality in the Later Novels of Don DeLillo. New York: Routledge, 2022. ↩︎
- Spark B. The Ethical Work of Literature in a Post-Humanist World: Don DeLillo, Arendt and Badiou. Newcastle upon Tyne: Cambridge Scholars Publishing, 2018. ↩︎
- Хоча асиметрія простати зазвичай свідчить про проблеми зі здоров’ям, іноді це може бути цілком нормальним явищем. ↩︎
- Boxall P. Don DeLillo: The Possibility of Fiction. London and New York: Routledge, 2006. ↩︎
- Veggian H. Understanding Don DeLillo. Columbia, South Carolina: The University of South Carolina Press, 2015. ↩︎
- Dewey J. Beyond grief and nothing: a reading of Don DeLillo. Columbia, South Carolina: University of South Carolina Press, 2006. ↩︎