Вано Крюґер
поет, есеїст, літературознавець
Павло Вишебаба. Марґіналії. Віхола, 2026. 96 с.
Павло Вишебаба — один із авторів, чия творчість невіддільна від його ж образу. Павло Вишебаба — з неодмінно доглянутою красою-бородою, з неодмінно перфектною зачіскою! — поруч із Дмитром Лазуткіним є одним із визнаних — і визначних! — секс-символів сучасної української літературно-музичної сцени. Зрештою — і це найважливіше! — Павло Вишебаба — боєць 68-ї Окремої аеромобільної бригади ім. Олекси Довбуша ДШВ ЗСУ, і, як він зізнався у себе в сторіз, текст «рекурсія» з його найновішої наразі книжки «Марґіналії», котра нещодавно якраз вийшла у видавництві «Віхола», був написаний безпосередньо під час (!!!) виконання ним бойового завдання з ліквідації особового бойового складу противника. Так, назва книжки — «Марґіналії» — в цім сенсі не бреше, та й не може брехати з таким автором.
це дім якому пробило дах
це сад у якому є ствол і двонога
при пострілі груші летять на підлогу
дому якому пробило дахце вхід у підвал у тіні винограду
це ковдра над сходами навскіс піднята
сортовані міни мішечки зарядів
під домом якому пробило дах
Характерно, що на відміну од британського ориґіналу позначена деструкцією дому-даху-себе рекурсія в цьому тексті Павла Вишебаби спрямована всередину Джека, а не, як в ориґіналі, назовні — від будинку до господарки, що наростає навколо. І ця характерна особливість Джеком-Вишебабою цілком усвідомлюється:
це Джек що нав’язує порох на міни
у плямах густих виноградної тіні
щораз помічаючи власну подібність
до дому якому пробило дахце пороху крихти на Джековій куртці
це спроби його подолати рекурсію
вчепитись деталей аби не звихнутись
у домі якому пробило дахце груші ростуть з мінометного дула
це ковдра задерлась це тіні хитнулись
це дивиться Джек зором Джека минулого
на Джека якому пробило дахякий оминаючи брухт і калюжі
збирає — чітка послідовність порушена —
докупи себе чи заряди чи груші
у домі якому пробило дах
Так, в особливо травматичні миті психіка прагне зачепитися хоч за щось. Дмитро Лазуткін — ґазда-життєлюб та онук коваля-життєлюба — пишучи про такі миті у своїй — теж наразі найновішій! — книзі «Будемо жити вічно», чіпляється за господарку та за Rolling Stones з Джо Дассеном, Павло Вишебаба — відповідно до назви книжки — пригадує діточий британський віршик про Джека та його будинок, і деструкція так усвідомлюється-фіксується та долається алюзією-рекурсією, а симптоматика стає синтоматикою.
Книжка «Марґіналії» дуже суворо поділена на дев’ять розділів, чітко — як в аптеці чи як в БК — а саме по три тексти кожен. Текст «рекурсія» є третім текстом першого розділу, котрий зветься «оновлення».
Та найрізкішим, найпристраснішим, найвідвертішим — і тому найсильнішим! — є завершальний, дев’ятий розділ, що і дав назву всій книжці — «марґіналії».
тому сьогодні вночі
я дістав з аптечки маркер
і під детально намальованою пачкою «мівіни»
де був напис шкільного митця
ХУДОЖНИК МАЄ МАТИ ПУСТИЙ ШЛУНОК
дописав через кому:
ПОВНИЙ ПРИВІД ПОВНИЙ БАК І ПОВНИЙ КУЗОВ БК
до напису
БУДЬТЕ РЕАЛІСТАМИ ВИМАГАЙТЕ НЕМОЖЛИВОГО:
додав через двокрапку:
МИРУ
під трафаретним
ГОРИ ПАТРІАРХАТ
вивів курсивом:
ВОГНЕМ ВІЙСЬКОВОГО СЕСТРИНСТВА
решту ночі думав що відповісти на репліку
— ЗАЙМАЙТЕСЬ КОХАННЯМ А НЕ ВІЙНОЮ
уяву постійно уводило в бік
Всі три тексти цього завершального — і заголовкового! — розділу книжки — «діалог поколінь», «асана», «марґіналії» — є текстами-звертаннями, ще й текстами-звертаннями з першого рядка кожен — «пані мисткине», «пане тренере з йоги», «пані вчителько мови й літератури» відповідно.
Перед тим у книжці є ще два тексти-звернення, так само з першого рядка, — обоє в розділі «серце ріки», і обоє — до командира: «командире прийом затягнулась нічна переправа», «командире завдання складніше ніж нам здавалось». І в обох цих текстах, як і в третьому у цьому ж розділі, мов ув Еллінській Траґедії, виступає Хор:
Цербер — пес чотириногий
а Ітака — острів
як зачуєш дзвін тривоги
не питай по кому обстріл<…>
нарід — гірше від пробоїн
п’ята ходка з потойбіч
а монети золотої
курва жодної за ніч<…>
прощавай моя любове
човник суне під дощем
рейси йдуть цілодобово
діють пільги: нам без черг
Зацитований мною фраґмент вище про авторське дописування-виправлення ґрафіті маркером з аптечки — з тексту-звертання «діалог поколінь» до «пані мисткині».
А ось текст-звертання «асана» — так, така назва знову не бреше і брехати не може! — до «пана тренера з йоги»:
пане тренери з йоги
практикувати
внутрішній спокій
у гімалайських горах
чи класі-студії
не те саме що у підніжжя
донецького териконуспиратись на традицію
аж так не доводиться
найчастіша асана:людина мордою вниз
І саме ці два щойно зацитовані мною тексти особливо відзначив у своєму фейсбук-відгуку на цю — наразі найновішу! — книжку Павла Вишебаби його подвійний побратим — письменник-і-військовий — Артем Чапай. Та — і це дуже характерно! — найбільше «зачепив» Артема Чапая не цей, а інший розділ цієї книжки, а саме розділ «все про мого батька»:
батько ніколи не пускав мене
до ящика з імпортними інструментамиразом вони їздили в подорожі
разом ладнали червону «таврію»
разом проводили час у гаражі
де батькові друзі були в захваті від обохя не умів справляти такого враження
вправно викликав лише батьків сором<…>
він забагато часу проводить з жінками
дорікалось матері всім бабусям тіткам і сестрамзате інструментарій свого гумору
батько приховати не міг<…>
через двадцять років після того
як він вийшов з кімнати
я пішов на фронт — не в останню чергу для того
щоб довести йому свою мужність<…>
щойно я пробачаю батька
світ подає апеляцію
в моду входить придушення в сексі
люба мені подобаються експерименти
та тільки-но моя рука вчиняє подібне
я хочу її відрубати
як руку батька що душить мене чи матір<…>
коли ми були в епіцентрі падіння градів
запитує побратим
чому ти не молився зі мною
бо я не здатен вірити в милосердного б-га-отця
бо ми все ще живі й непоранені
бо г-сподь має бути жорстоким і непередбачуваним
інакше він мені не батько<…>
щойно я пробачаю батька
світ долучає нові докази і поновлює справу
наче процес має тривати вічно
Рука — про яку пише в цім тексті Павло Вишебаба — у процесі соціялізації та — перш за все! — психосексуального розвитку хлопця-чоловіка необхідно і неодмінно пов’язана із його ж таки ґеніталіями. Саме тому — попри всі сексуальні табу, а радше якраз завдяки їм — чоловіки (в західній, а отже, зараз і в ґльобальній культурі), вітаються саме рукостистканням. І традиціоналістська леґітимізація відсутності зброї в руці при привітанні-рукостисканні лиш підкреслює-заміщає базово еротичний соціяльний контакт, навіть — і особливо! — якщо це ґранично механізований-реґламентований контакт з інструментом, про який, порівнюючи себе із ним не в свою користь, пише Павло Вишебаба, розпочинаючи цикл, присвячений Батькові, що так закономірно «зачепив» його письменника-побратима Артема Чапая, зрезонувавши із ним.
«в моду входить придушення в сексі / люба мені подобаються експерименти / та тільки-но моя рука вчиняє подібне / я хочу її відрубати», — пише Павло Вишебаба, і зрозуміло, що — попри еротичний зачин в тексті — йдеться якраз зовсім не про еротику, якої — нормативної та реґламентованої — у Павла Вишебаби цілком вистачає, а про заміщення-відсутність її — танатику: «як руку батька що душить мене чи матір», — так на Павла Вишебабу цілком закономірно оддзеркалилась Батьківська кара, коли сам став Батьком, а Батьківська кара стала карою Батька: «г-сподь має бути жорстоким і непередбачуваним / інакше він мені не батько».
Про це ж співає Хор — а Хор завжди промовляє найголовніше: спадок містерій Діоніса — у розділі «серце ріки»: «як зачуєш дзвін тривоги / не питай по кому обстріл», цитуючи-алюзуючи (до) Джона Донна та, звісно ж, (до) Ернеста Гемінґвея — та й не лише (до) них/їх. Бо в ориґіналі у Джона Донна:
No man is an island, entire of itself; every man is a piece of the continent, a part of the main. If a clod be washed away by the sea, Europe is the less, as well as if a promontory were, as well as if a manor of thy friend’s or of thine own were. Any man’s death diminishes me because I am involved in mankind; and therefore never send to know for whom the bell tolls; it tolls for thee.
«Ніхто не є островом, самим по собі; кожен є частиною континенту, частиною цілого. Якщо частину суші земної змиє морем — Европа змаліє, чи це була скеля безлюдна, чи це був замок ваш чи друга вашого. Так і я малію по смерті кожного, бо я — частина людства. Тож ніколи не запитуйте, по кому подзвін; це подзвін по вас».
Саме тому убивство — навіть справедливе — раз і назавжди унеможливлює отримання священницького сану.
Саме тому убивство — акт скверни — первісно ніколи не демонструвалося в Еллінській Траґедії: воно відбувалося за лаштунками, про нього лиш оповідалося-співалося зі сцени — Хором.
І саме тому у Павла Вишебаби в розділі «серце ріки» Хор співає-промовляє:
нарід — гірше від пробоїн
п’ята ходка з потойбіч
а монети золотої
курва жодної за ніч<…>
прощавай моя любове
човник суне під дощем
рейси йдуть цілодобово
діють пільги: нам без черг
Ахерон — одна з річок Аїду, ототожнена римлянами зі Стіксом — у неодмінному поєднанні з іменами Данте та Аполлінера називається Павлом Вишебабою у завершальному (!) — та заголовковому! — тексті всієї книжки, а Хор у розділі «серце ріки» співає про те, як вони з побратимами змушені бути водночас самим Хароном та пасажирами його, позбавленими Імен/-і — у вічнім пошуці Імен/-і! — і без належних золотих жертовно-пропускних оболів — хоч один з них і винесений в назву тексту, та, як і назви решти текстів, — лише в змістах: книжки та розділу, тобто він мав би бути, та він відсутній! — ще й без можливості вирватися із цих смертельних належно не оплачених — а отже, невиправданих, бо незавершених та взагалі принципово незавершуваних! — перевезень.
пливемо по ріці що на мапах завширшки з канаву
а на ділі напевно за повінь дніпрову повніша
місяць зблід і сконав його рештки хитає на брижах
човен стільки ж примітний як вія на чорнім савані
поводир із місцевих не схоже що це підстава
стариган ледь при глузді давно на порозі смерті
а проте відчуває дорогу нутром і жердю
він знаходить мілини немов у підводній темряві
чує серце ріки та веде нас його артеріями<…>
і човняр вимагає платні як сварливий рикша
традиційно тут кожен дає йому найцінніше
не до якоря там де вже кинуто спершу жереб
без старого нам годі дістатися того берега
а зі мною лише телефон — ні імен ні сімок —<…>
саме там де і ти якось їхав вдівець-священник
бурмотів що ви всі — материк і ніхто не острів
так-от ваша земля нині рветься мов лляна постіл
узбережжя по швах розверзається на фіорди
стільки вашого брата хоч вішай тризуб над бортом
води тихі бо серце ріки у жаху завмерло
варто ще роз’ятрити її зайвим рухом жерді —
серце геть переповниться болем безумством звірством
і розірветься точно кажу вам воно розірветься
«ми всі нащадки спалених племен / ніхто не називатиме імен…», — пише потрійний побратим Павла Вишебаби — автор-військовий-секс-символ — Дмитро Лазуткін у своїй книзі «Закладка», відзначеній Національною премією України ім. Тараса Шевченка.
Адже наступним після розділу «серце ріки» у Павла Вишебаби є якраз розділ «451 за Фаренгейтом» — вось куди потрапляють ті, хто не сплатив золотий обол Харонові — у кастровану, позбавлену Фалосу-Лоґосу культуру, з її точки зору — єдиноправильну, обов’язкову для всіх, справедливу, бо позбавлену зайвих мудрувань.
Адже — і це стосується що психолоґії індивіда, що психолоґії соціяльного — реактулізована російсько-українською війною пост-/едипальна травма кастрації — у неодмінному поєднанні двох дзеркальних травм-компонентів — страху власної кари-кастрації та обов’язку кари-кастрації Іншого-Ворога — є спільною травмою майже всіх авторів-військових — якщо взагалі не всіх.
У Дмитра Лазуткіна, Артема Антонюка, Тараса Компаніченка, Антона Полуніна в «Будемо жити вічно», «Подвійному БК», «Простих віршах про війну», «Небо дивиться вгору» відповідно вона дана явно — у своїй (уже) постедипальній стадії-компоненті.
У Миколи Антощака та Павла Вишебаби в «Дзвіниці в ущелині» та «Марґіналіях» відповідно — зі зміщенням-заміщенням на очі у Миколи Антощака та на руку у Павла Вишебаби — «та тільки-но моя рука вчиняє подібне / я хочу її відрубати / як руку батька що душить мене чи матір» — у своїй клясичній едипальній стадії-компоненті.
Адже маскулінність — це непогамовна потреба в безконечному ствердженні власної маскулінності Urbi et Orbi — перед самим собою та Батьком своїм насамперед, це муки Танталові, це праця Сізіфова — і це те, що єднає Миколу Антощака, Павла Вишебабу, Артема Чапая, et al. Павло Вишебаба це цілком усвідомлює й безпосередньо про це пише: «я пішов на фронт <…> для того / щоб довести йому [Батькові] свою мужність». Артем Чапай, як я уже згадую вище, особливо акцентує-виділяє саме цей — один із дев’яти! — розділ книжки Павла Вишебаби у своєму фейсбук-відгуку на неї, написаному ним з лікарні (!!!): «тут мене найбільше зачепив цикл “Усе про мого батька”». Ствердженню — Батьківської насамперед, але також і своєї — маскулінності / ремаскулінізації Батька, а отже, і себе самого — повністю присвячена і найновіша наразі книжка Миколи Антощака «Дзвіниця в ущелині» — що на рівні назви, що на рівні дидикації «присвячую пам’яті батька. / я повернув тобі силу», що на рівні власне тексту / текстів.
А от завершується книжка «Марґіналії» уже згадуваним однойменним (!) текстом-зверненням-звітом до «пані вчительки» — ще однієї Батьківської репресивної фіґури, чий традиційний жіночий ґендер компенсується неодмінною фалічною указкою в руках. І це один із двох (!) найдовших у всій книжці текстів — поруч із текстом-зверненням-виправленням до «пані мисткині», що я його теж зацитовую вище.
пані вчителько мови й літератури
до вашого відома — ви мали рацію
я опинився-таки під мостом
серед ватаги бороданів
які не знають напевно де ночуватимуть<…>
я таки став маргіналом
без докорів сумління
— б-же без докорів сумління —
зламую квартиру
ба більше — далеко не першу
до цього були будинки сараї підвали
я вибивав вікна зривав замки й ламав двері<…>
наступними сюди увійдуть чужинці
Бо — попри неодмінно доглянуту красу-бороду, попри неодмінно перфектну зачіску! — війна — це завжди бруд, страждання, кров, піт, гниття, рани, каліцтва, смерть — тіл і психіки — і, попри компенсаційно-леґітимізаційну апеляцію-згадку (до) еротики: «в моду входить придушення в сексі / люба мені подобаються експерименти» перед-та-тільки-щоб «та тільки-но моя рука вчиняє подібне / я хочу її відрубати / як руку батька що душить мене чи матір» та згадку Аполлінера після Данте — а це єдині автори, названі в «Марґіналіях» на ім’я, і лише в цім тексті — у зверненні-звіті до «пані вчительки» — це теж видно у Павла Вишебаби що з його текстів, що з його сторіз, а що вже казати про те, що не потрапляє ані туди, ані туди! — бо відмінність Павла Вишебаби від Дмитра Лазуткіна, Артема Антонюка, Тараса Компаніченка, Антона Полуніна якраз і полягає в тому, що Павло Вишебаба, пишучи свої книжки, береже своїх читачів-читачок, включно зі своєю вчителькою-адресаткою, як може, як і належить Едипу:
на екрані —
труби цементного заводу
чорні дахи будинків
вежі мобільних операторів
борсаються у бурштині заходу сонця
тримай горизонт мудило!
(вибачте пані вчителько це я не вам)<…>
у мене побільшало матерів
щоправда
деякі з них мене уникають
не в змозі витримати питання
чому мого брата не стало
а я — ось він — живий
у мене також немає
відповіді для них
а ті з якими бачимось
ми тільки і робимо
що плачемо
я його привела у світ
а ти його проводив
І саме тому війна має припинитися. Хай уже мова заліковує-загоює рани! А не лише фіксує-стабілізує їх.
А от щоб війна закінчилась якомога швидше — і закінчилась перемогою України! — купуйте книжки наших захисників: Артема Антонюка, Миколи Антощака, Павла Вишебаби, Дмитра Лазуткіна, Лесика Панасюка, Антона Полуніна, Артема Чапая, Ярини Чорногуз, et al. Бо, як написано на марґіналіях «Марґіналій» — і це найважливіше! — «Купуючи цю книжку, ви долучаєтесь до системної допомоги підрозділу аеророзвідників бригади “Чорний ліс”, які виконують бойові завдання на передовій лінії фронту. Підрозділ виявляє важливі та цінні цілі противника і допомагає артилерії влучно й ефективно їх знищувати. 6 гривень із кожної книжки видавництва “Віхола”, надрукованої у друкарні “Коло”, будуть передані на закупівлю БПЛА і РЕБ-систем для підрозділу та забезпечення поточних потреб військовослужбовців», — а це саме те, що потрібно і вам, і їм, і мені, адже тоді — нарешті! — гасло «Займайтесь коханням, а не війною» не доведеться виправляти.
