Софія Головко
літературознавиця, журналістка
Хуан Рульфо. Педро Парамо / Переклад Сергія Борщевського. Компáс, 2026. 165 с.
Хуан Рульфо був серед тих письменників, котрих за життя багато читали й мало впізнавали за іменем. Принаймні так у своїх спогадах казав Маркес. Тексти Рульфо дали літературний початок магічному реалізмові, відкрили спосіб цілковито нового для латиноамериканської літератури структурування досвідченого світу в момент його розпаду, врешті, мали би стати (за активнішого долучення в канон) одними з ключових маркерів постколоніального дискурсу. Однак перший український переклад єдиної повісті Рульфо, «Педро Парамо», вийшов лише цьогоріч у видавництві «Компáс» — на пів століття пізніше від уже згаданого Маркеса.
Акліматизація до Чужого раю
Нерідко сюжети починаються там, де є надлишкове знаття — зайве око царя Едипа, такий симптом висновує Гельдерлін в одному зі своїх віршів. Надлишкове знаття, чи, коли хочете, зайве око, виявляється віссю тяжіння «Педро Парамо», віссю заразом самої історії і її прочитання.
Поміж архівних матеріалів є інтервʼю Рульфо, коротка репліка з якого прояснює дещо вже на самому початку. «Мені не поталанило застати тих старших, котрі могли б оповідати байки, — говорив він тоді, — а тому довелося вигадувати їх самому». Для оригінального stories в опублікованій англійською розмові, може, стало б і звичайнішого «історії», втім, тут чіпляється репліку Сʼюзен Зонтаґ про двозначність самого поняття stories, яке одночасно розгортається в напрямках правди і вигадки («обман, що каже правду», винесені епіграфом до передмови українського видання словами самого Рульфо). Тому тут схиляє до себе саме семантика «баю», що, вже за іншим, українським представником магічного реалізму, виводить повсякденну оповідку на рівень універсальної міфеми. А в деяких географіях історія з міфом сплітається аж занадто тісно. Наприклад, коли ідеться про простір колишніх колоній, де своїсть землі десятиліттями тримається на оповіді, а поза нею стає пустищем, на яке ще нехитро кажуть no-man’s-land. І не тому, що там справді безлюдно (безлюдно стає лише згодом, коли через примху деміурга зостаються одні голоси), а з тієї простої причини, що:
— Хто ці люди?
— Я їх не знаю.
— Ну, то й не переймайся, Фульгоре. Цих людей не існує.
Хуан Пресіадо — невизнаний, хоч і законний син землевласника, чиє імʼя стає центром тяжіння: «такого собі Педро Парамо». Його батько — останній із феодалів Комали, малого південномексиканського міста, останній носій родинного імені, останній свідок розпаду, камінь у пустищі, котрого за передсмертною настановою матері має знайти Хуан Пресіадо. Не просити у нього нічого, тільки змусити заплатити за те забуття, на яке він прирік, — із цього починається оповідь про нездійснений міф, Утрачений рай когось іншого, який так і не вдалося повернути. Осіла в Хуановій свідомості пластами чужої памʼяті Комала тягне до себе як ідилічна земля материного дитинства, на якій «людина воліла б жити вічно». Зі стиглою жовтою кукурудзою і більмами сільських будинків, із селітрою та скошеною травою на возах і запахом хліба, меду й дощу, який раптом береться нізвідки. Таких «раптом» у Комалі має бути багато, до них Хуан Пресіадо має зрештою звикнути, от тільки побачене внизу (бо ж, прикметно, до Комали всі дороги спускаються), геть не нагадує рай чи бодай те, що колись могло для когось називатися раєм: дорога веде в долину, де не залишилося ні кукурудзи, ні людей, ані самого Педро Парамо. Попутник, чи не останній живий, який трапиться Хуанові перед Комалою й назветься його братом по батькові, про його місто скаже, що там почуваються наче біля самого входу до пекла.
—…А наші матері народили нас злидарями, хоча ми сини Педро Парамо. І найсмішніше те, що він же був нашим хрещеним батьком. Либонь, і з вами сталося так само?
— Я не памʼятаю.
— Ну то йдіть до дідька!
— Що ви сказали?
— Що ми вже майже прийшли.
У долині бракує навіть повітря, про яке Долорес, Хуанова мати, казала, що воно єдине з-поміж усього завжди інакше і змінює колір речей. Натомість серед довколишньої вихолощеної застиглості з усього, про що вона оповідала, залишається бурмотіння — лише тоді, за її памʼяті, це було бурмотіння самого життя, а тепер бурмотіння того, що зосталося після його завершення. Коли ми нарешті зрозуміємо, або ж до кінця повіримо, що наш герой уже мертвий (імовірно, загинув якраз від задухи), він не припинить повторювати, що не витримав бурмотіння. Якби в іншій історії таку заввагу можна було би вважати недбалим викриттям, то в цій — смерть не має стільки ваги, вона минає заледве помічена й, у цілком неоплатонівській традиції, означує остаточне злиття Хуана Пресіадо з чужою памʼяттю. Коли допіру він ішов, ведений спогадами своєї матері, її голосом, що зі сходженням у Комалу мусив ставати дедалі ближчим, то тепер його свідомість розчиняється у фраґментах чужої памʼяті, яку носять у собі відлуння колишніх живих у тепер уже мертвому світі, міктлані. І навіть похований він не сам, а разом з Доротеєю, мовби син, яким вона марила й за ту мару все життя платила.

Реверберації
Якщо спробувати прокреслити лінію наріжного сюжету, виникає спокуса фройдівського висновку, мовляв, усе класично: тут вам інверсований міф про Телемаха, який шукає батька задля відплати, до того ж не з власної волі; тут едипів комплекс і орфічний мотив. Це і постулює без перебільшення вся західна академія, лиш подекуди залишаючи обірвані реверанси в бік мексиканських реалій і міфології ацтеків. Інтертексти очевидні, та на противагу виникає питання: які з прочитаних сюжетів були справді написані, а які — є наслідками європоцентричної аперцепції, що фокусує погляд на звичному, викидаючи решту кудись за дужки? Третє око царя Едипа дає про себе знати, уже по цей бік четвертої стіни.
Перуанський літературознавець Хуліо Ортеґа згадує про подібність із подорожжю Мойсея до землі обітованої (християнський елемент у повісті незаперечний, бо ж на тлі, як далі нам стає зрозуміло, — Мексиканська революція і повстання Крістерос, а тобто антиклерикальна політика, Закон Кальєса і повільна реабілітація католицизму, що триває аж до початку 1990-х). Та водночас він стоїть на тому, щоб, замість рихтування під домінанту міфологічної системи, зосередитись на окремій міфемі сина в пошуку батька, який би засвідчив його належність до світу, леґітимізував його існування. Подорож, котра мала стати ініціацією (нехай і несвідомою, бо ж здійснює її таки модерна людина, несамохіть уписана до великого міфологічного наративу), призводить до загибелі, відтак міфічний цикл не сягає розвʼязки. Хуан Пресіадо не може повернутися додому, але й доконечно відійти не може: він застрягає десь посередині, дисперсний і знерухомлений. Уруґвайська поетка Марта Кенфілд, услід за Кемпбеллом, повʼязує таку «патологічну недорослість» із незавершеним процесом деколонізації. Син, спізнившись зі своєю помстою деспотичному батькові-деміургу, гине, неспроможний витримати голоси тих, кого батько знищив разом із колишнім Раєм. Це значить — неспроможний витримати власне колективне минуле, що внеможливлює його проминання та настання майбутнього. Що більше, він не перший син, який спізниться.
Про попутника ми згадуватимемо двічі: спершу дізнаємося, що його звуть Абундіо, тоді — що Абундіо мусив бути німий, до того ж мертвий; і вже вкніці (анахронічному кінці світу й самої історії) ми побачимо, як він скоїть убивство Педро Парамо. Ідучи додому ховати померлу дружину, він минатиме батьків маєток і попросить милостиню на її похорон. Найпевніше, пʼяний, він і сам не буде свідомий власного злочину, бачитиме лише налякану служницю й не розумітиме причини переляку. Та однаково він не встигне, як не встигатиме жоден з синів, бо Педро Парамо — деміург, а отже, час, як і життя його світу, як і власна смерть, належать йому одному. Виявиться, що помирав він довго і поступово, а тепер лиш остаточно розсиплеться, ніби купа каміння. За нами ж залишиться вибір повірити котрійсь із варіацій сюжету, або просто вбутися з власним нерозумінням.
Ацтеки вірили у пʼять ер людського тривання. Пʼята, остання з них, була часом розпаду світу, що завершився землетрусом, через самогубство одного з богів, що, вбивши себе, вбʼє все довкола себе і відновить перебіг часу.
Я знаю, за кілька годин прийде Абундіо із закривавленими руками і проситиме гроші, які я йому не дав. А я не матиму рук, аби затулити очі і не бачити його. Мені доведеться слухати його, поки на світанку його голос завмре, затихне.
Тривання в Апокаліпсисі
Дещо з того, що нам стає відомо, коли голос матері у свідомості Хуана Пресіадо починають витісняти чужі голоси, розповідають зустрічні примари, дещо — просто виникає фраґментами не знати кому належних спогадів. Так починає прояснюватися історія Педро Парамо, а заразом історія Апокаліпсису. Його дитинство, коли дощі ще дають розгрішення плоті; занепад маєтностей і вимушене заміжжя з Долорес; зʼява єдиного прийнятого сина Мігеля, який виростає ґвалтівником і по загибелі, куди ранішій од батькової, не здобувається навіть на відпущення гріхів (хоч і прийнятий був, аби довести, що кров Парамо не доконечно споганіла). Революції, які минають для Педро безболісно, бо він дає на них гроші й людей — завжди для тих, «хто бере гору» (як вони минають для інших, цього нам не розкажуть). А також звʼязок із Сусанною Сан Хуан, останньою його дружиною, — чи не єдиний, що зближується з поняттям любові, якої Педро Парамо дочікується тридцять років від самого малку та яку можна назвати скоріш одержимістю. Сусанна виявляється тим, що дослівно вдержує Педро при цьому світі й одночасно стає причиною загибелі всієї Комали.
Сусанна Сан Хуан — божевільна, принаймні так усі твердять. Вона цілковито віддана батькові, тож після його смерті опиняється мовби на межі світів, одружена з Педро, але по правді зовсім йому не належна. Не маючи доступу до Сусанниного тіла, Педро Парамо ходить справляти сексуальну потребу до служниць. Ґвалтуючи зовсім молоду Маргариту, він намагається обернути її «жменьку плоті» в тіло бажаної Сусанни. Однак, за його ж словами, вона — «жінка не від світу цього», а отже, безтілесна й непридатна для «низького» Еросу. Й тільки тому (як звично для всієї традиції божевільних, особливо божевільних жіночої статі) може зберегти свою суверенність од деспота, що грає роль бога, а відтак і вищість над ним, замикаючи на собі його світ.
Сусанна натомість належить іншому чоловікові. У її стосунку з батьком виразно проступають натяки на інцест. Із самого дитинства Бартоломе Сан Хуан розпоряджається її тілом, як розмінною монетою (у колоніальному світі всі тіла — розмінні монети, й на вертикальній осі цього обміну жіноче тіло з самого долу). Батькова загибель призводить до повільного помирання Сусанни: спершу її свідомість, а тоді вся вона йде вслід за ним. У передсмертному маячінні він зʼявляється до неї, ніби коханець:
— Що вона каже, Хуане Пресіадо?
— Каже, що ховала свої ноги поміж його ніг. […] І що вона засинала, зіщулившись, притулившись до нього, розчинившись у ньому, поринувши в небуття, відчуваючи, як її тіло розверзається, розкривається, ніби борозна, прорізана розпеченим вістрям, що невдовзі стає теплим і сласним і пульсуючими ударами дедалі глибше — аж до крику — проникає в її піддатливу плоть. А проте його смерть завдала їй ще більше болю. Так вона каже.
— А про кого?
— Звісно, про когось, хто помер раніше за неї.
У повісті Рульфо це не єдиний інцестуальний мотив. Доніс і нейменована (!) жінка, останні, на кого Хуан Пресіадо натрапить перед своєю смертю, — брат і сестра, яку той зробив своєю дружиною. Як і душі, що ночами блудять по вулицях, шукаючи когось, хто міг би відмолити їхні гріхи, вони живуть у соромі та провині. Коли Хуан серед ночі прокидається в їхньому домі, жінка, яку він бачить поруч себе, дедалі більше уподібнюється до тванистої землі, видаючи передсмертний клекіт. Якраз тоді йому починає бракувати повітря.

Можна подумати, що так сягає свого кінця Апокаліпсис. Інцест стає спробою зациклити буття, затримати душу, якій без розгрішення смерть замість блаженства грозить безконечним митарством. Утім, це намарно, оскільки він лише множить провину, якої на цих землях стільки, що її не може збавити навіть отець Рентерія, католицький священник. Він не дає відпущення гріхів ані ще поки живим, ані мертвим, бо й сам грузне в провині. І, крім усього, він чужинець, прийшлий з іншого світу, іншого міфу. Його переповнюють сумніви, а той, хто має доступ до сакрального, сумніватися не має права. Він перелічує святих, ніби кіз, що стрибають через загорожу, щоби заснути, й не дає собі ради з земним, секулярним світом і його богом.
Отець Рентерія приходить до Сусанни Сан Хуан, аби причастити її перед смертю. Сусанна відмовляється від сповіді — зрештою, «безумцям сповідь не потрібна» — та отець Рентерія обіцяє дати їй спокій, тож, повторюючи за ним не то молитву, не то замовляння, вона сама себе заколисує доконечно. І, прикметно, у своїх словах вона також стає землею, розчиняється в ній.
По Сусанні дзвонитимуть три дні, доки всі мешканці Комали оглухнуть. На звук дзвонів збиратимуться люди з сусідніх сіл, мовби на прощу, що врешті переросте у свято з цирком, повітряними зміями й каруселлю, за якими зовсім забудеться жалоба. Подібне Жорж Батай описує, говорячи про смерть королів, супроводжувану карнавалом, необхідним для колективного тіла ексцесом життя. Інша річ, що, зважаючи на хибу в міфологічному сюжеті, тут у карнавалі колективне тіло агонізує.

