Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»Дарина Чупат
літературознавиця, поетка, заступниця головного редактора «Культу Критики»
«Ніч остання. Апокрифи про зачаєних» — це роман української авторки Нелі Шейко-Медведєвої (1947–2021), що був написаний ще 2006 року, а торік був перевиданий у «Видавництві Старого Лева». Та попри те, що з моменту перевидання минув уже майже рік, роман усе ще не здобувся на нові прочитання, інтерпретації та вичерпні рецензії. На це є кілька причин — і водночас ті причини формують горизонт очікувань від «Ночі останньої».
Перша причина витікає з назви твору та оформлення обкладинки. Підзаголовок «Апокрифи про зачаєних» ніби натякає, що в цьому тексті (котрий в основному взорується на сюжети Нового Завіту) приділено більше уваги тим фігурам зі Святого Письма, про які зазвичай говорять менше або й зовсім не говорять, а вловима з обкладинки алюзія на богородичну ікону дає зрозуміти, що центральним образом тут буде Діва Марія. Самі тільки ці припущення (які, зрештою, почасти справджуються) вказують на заглибленість авторки в художній (і не лише) матеріал — якщо вже вона береться писати історії тих героїв, які для нас ледь відомі, то це означає, що письменниця здатна відтворити з обмежених згадок про цих героїв цілісний наратив. Інакше кажучи, «Ніч остання» з такого ракурсу постає як спроба нового наснаження й тлумачення Святого Письма — а це задача сама по собі непроста.
Друга причина — обсяг цього твору, адже він справді чималий: понад 800 сторінок, та ще й сторінок великого розміру, доволі щільно наповнених текстом. Варто визнати, що в сучасній українській літературі дедалі частіше з’являються подібні «цеглинки» — але такі прецеденти трапляються все ще відносно рідко, тим паче якщо порівнювати з більшістю інших сьогочасних романів, середній обсяг яких тримається на позначці приблизно 300 сторінок. Тож коли в літературі з’являється подібна велика книжка, то в цьому вбачається претензія, власне, на велич, на певний ґранд-наратив, на щось універсальне за змістом і формою — і це теж може як відлякати читача, так і заінтригувати його.
Увесь обсяг книжки присвячений одній-єдиній ночі проти неділі, коли розіп’ятий Христос має воскреснути. Читачеві пропонують подивитися на цю подію і все, що їй передувало, очима учнів Христа — апостолів, очима його матері та очима ангелів, ба навіть очима чи не найзапеклішого його супротивника — Йосефа Кайяти, першосвященника Ізраїлю; але погляд цих персонажів не прямий, він заломлений крізь призму їхніх досвідів та передісторій, переживань та вагань. Попри те що Воскресіння є одним із основних християнських догматів і сумніватись у ньому не випадає, «Ніч остання» все ж не дає певності, підведеться Ісус із гробу чи ні. Для того щоб ця подія таки відбулася, є умова, котра певною мірою перегукується із сюжетом про порятунок Содома і Гоморри: Спаситель воскресне, якщо на землі є бодай одна людина, що любить Його. Шукати таку людину йде ангел Радості, а разом із ним — небіжчики, які вірили у спасіння своєї душі й «чия плоть, і відумерши, не вмерла вповні». Тож ніч, коли відбувається дія роману, — справді остання, адже являє собою вододіл між життям і смертю, загибеллю та спасінням. Усі герої роману пройдуть випробування віри, ускладнюване тим, що ні персонажі тексту, ні читачі не розумітимуть, добре чи зле походження мають об’явлення та знаки, яких у романі аж ніяк не бракує. Демонструючи такий «прихований» аспект євангельської історії та натякаючи, що саме так і було насправді, Шейко-Медведєва по суті створює новітній апокриф.
Загалом, лейтмотивом книжки постає криза віри, котра, як виявляється, може виникнути не тільки у звичайних людей, а й в апостолів, в ангелів чи навіть в Ісуса. Звідси й слово «зачаєний» у підзаголовку роману — адже воно позначає не замовчаних, прихованих героїв Святого Письма, як спершу могло здатися, а самого Бога як універсальне втілення віри (на це натякає те, що в самій книзі слово «Зачаєний» пишеться з великої літери) — і саме Бог (а відтак — віра) є чимось зачаєним, неявним, схованим від персонажів і читачів роману, а можливо, і від його авторки, котра в цьому тексті і намагається Його віднайти чи принаймні реконструювати силу ефемерної віри та вплив цілком реальних вчинків, зумовлених цією вірою. Чи є вона штучно утвореним соціальним конструктом, що нав’язаний ментальною потребою людини вірити бодай у щось? Чи все ж це об’єктивний чинник, який приходить до нас десь іззовні? Такі роздуми достоту можна назвати антропософськими, антропологічними, аксіологічними — а втім, ці роздуми обрамлені саме художньою формою роману, фікшеном, який по-різному корелює з цією філософією тексту.
Отже, неважко ствердити очевидне: ця книга розгортається довкола релігійної тематики, і її сюжет пропонує різні оптики й різні ракурси для нового погляду на події Євангелій. Це, зрештою, не є чимось унікальним у світовій літературі, адже власні версії Євангелія писали свого часу і Жузе Сарамаґу («Євангеліє від Ісуса Христа», 1991), і Нікос Казандзакіс («Остання спокуса Христа», 1951), і багато інших авторів. Проте вони все ж писали «альтернативну історію» Ісуса радше з точки зору самого Ісуса, у той час як Шейко-Медведєва пише про нього від другої особи, себто від особи тих, хто його оточував. Тим не менш, і згадані твори, і «Ніч остання» постають на спільному, усім відомому матеріалі Нового Завіту, тож рішення Нелі Шейко-Медведєвої писати саме в цій літературній традиції та парадигмі насправді ставить перед нею виклик — читача важко таким здивувати, бо він уже все це бачив і знає. Отже, для того аби «альтернативна історія» за біблійними мотивами була цікавою, потрібно не лише винайти несподівані аспекти сюжету, але й мати унікальний авторський стиль.
Щоправда, стиль «Ночі останньої» не є чітко визначеною константою і міняється протягом усього роману. Тут спантеличує ще авторська передмова, де письменниця одразу ж анонсує — Ісус не воскресне (але чи варто вірити авторці?..), а також пише доволі дивну фразу про те, що вона прийшла до церкви «не з їдлом, а з пролісками» — що би це не значило… Утім, коли справа доходить до нарації, до самого тіла тексту, то мова авторки змінюється. Більшає архаїзмів та релігійних термінів, стиль стає пафосним та насиченим різноманітними синтаксичними конструкціями — і це до певної міри нагадує творчість Валерія Шевчука, зокрема його «На полі смиренному». Проте коли Шевчук переписує Києво-Печерський патерик, де-факто роблячи з нього фанфік, то Шейко-Медведєва у власній манері чинить так із Біблією.
Уже згадана специфічна лексика книжки слугує однією з характерних рис її стилю, можливо, навіть найважливішою. Вона є нетиповою і незвичною для сучасного читача — та й для сучасного письменника, вочевидь, теж. У романі надзвичайно багато різноманітних власних назв — імен, топоніміки тощо — втім, не завжди їх вдається безпроблемно прочитати й зрозуміти. Наприклад, замість Ісуса ми тут маємо Єшуа, а замість Назарету — Нацарет, замість Єрусалиму — Єрушалаїм, замість Вифлеєму — Бейт-Лехем (і в книзі навіть концептуально розкрито етимологію цієї назви, яка дослівно означає «дім хліба»). Цей підхід є цікавим, бо так він ніби дає можливість інакше зрозуміти релігійний претекст роману — знайому історію тут показано у незвичному для нас антуражі. Проте тут же помітна непослідовність авторки, тому що в деяких пасажах вона забуває про свою юдейську локалізацію — як-от у випадку з іменем батька Діви Марії, який таким чином мав би бути Єгуакимом, але в книзі все ж лишається саме Йоакимом, або із Іваном Хрестителем, який тут чомусь названий Купайлом. Ці моменти дисонансів наштовхують на думку, що авторка, котра працювала над своїм текстом, вочевидь, протягом тривалого періоду, змінювала свою концепцію з поступом і часу, і самої книги.
(Хоча у випадку з Йоаном прізвисько Купайло можна пояснити й інакшим чином — це зроблено, аби його не плутали з іншим Йоаном, яких, направду, в романі кілька. Власне, у «Ночі останній» дуже багато персонажів, і їхні імена повторюються, тож для того, щоб читачі їх не плутали, в тексті подеколи зазначено місце походження того чи того персонажа: мовляв, цей Йоан — звідси, а той Йоан — звідти, ну а цей Йоан — Купайло. Така-от диференціація.)
Усі ці власні назви виконують у романі дві важливі функції:
- Це засіб стилізації та сугестії, адже постійне повторення арамейських слів так чи інак занурює читача у відповідний антураж і навіює йому певний настрій — це стає сприятливим тлом для осягнення сюжету.
- Такий правопис власних назв дозволяє не плутати історію, оповідану в цьому романі, із історією самої Біблії — адже в Біблійній історії читач уже звик до знайомих йому форм (Ісус, Назарет, Вифлеєм абощо), і те, що в «Ночі останній» таких форм немає, дає можливість уникнути асоціацій із суто релігійним текстом Євангелій і відрізнити його від художнього тексту Шейко-Медведєвої.
З іншого ж боку, це функціонує не як сепарування роману від Святого Письма, а радше як сепарування самого Святого Письма від роману, адже використання авторкою нарочито автентичних власних назв ніби стверджує: ця історія — правильна, правдива, істинна, на відміну від багато разів редагованої, переписаної та інтерпретованої Біблії. Так читачеві пропонують антропоцентричний і гуманістичний погляд на тих, хто оточував Ісуса, адже коли в Біблії вони є свідками і провісниками Божого слова, подеколи — заледве не персонажами-функціями, яким важко повірити чи емпатувати через їх надмірну плоскість і штучність (все ж Біблія — не художня книжка), то в романі «Ніч остання» ці персонажі постають передусім як люди, що мають свій специфічний характер, передісторію, конфлікт, ставлення до подій абощо. І саме цей наближений до простого, людського і людяного ракурс найбільше змушує вірити цій історії і водночас ставить під сумнів біблійний виклад, що взагалі оминає розкриття проблематики кожного окремо взятого героя.
Утім, подеколи стилізації в романі стає аж занадто багато, і тоді текст починає ніби тиснути на читача — особливо це відчутно в частині про ангелів і про їхнє переживання «останньої ночі». Оскільки ця частина сюжету не має абсолютно нічого спільного із євангельським викладом, ніщо не обмежує тут авторку від власних духовних шукань. Результат цих шукань — сформульовані та викладені в тексті погляди й позиції Шейко-Медведєвої, які можна назвати навіть філософськими концепціями, і коли вони доповнюються навмисно переобтяженою та архаїзованою мовою, то такі пасажі стають непростим читацьким досвідом.
Зрештою, іншим, більш сюжетним частинам цього роману також притаманна певна важкість — і на рівні лексики, і на рівні синтаксису, що нагромаджений зворотами та інверсіями. Таким чином крізь цей текст подеколи справді доводиться продиратися — настільки він густий і концентрований. Про це, зокрема, згадували і спікери на презентації «Ночі останньої» на минулорічному Книжковому Арсеналі: тоді Мирослава Барчук не раз, а двічі наголосила, що цей текст «дуже важкий» — і це врешті-решт виявилося правдою. (Хоча, варто визнати, така оцінка постає як надмірна демонізація тексту про святих — і ця іронія сама по собі є цікавою.) Тут також варто згадати, що обсяг роману — аж 816 сторінок, і коли кожна з цих сторінок перенавантажена стилістичним пафосом і непростими філософськими роздумами, то в результаті перед читачем справді постає неабиякий виклик: пройти через цей довгий і насичений текст, пробути у відповідному психо-емоційному стані, ба навіть здобути екзистенційний досвід, перегорнувши останню сторінку. Але саме з цієї причини роман «Ніч остання» явно не для всіх — не всі читачі будуть спроможні через це пройти, та й не всім читачам це насправді потрібно.
Поза тим «Ніч остання» цікава місцями, які відверто конфліктують із оригінальним євангельським сюжетом або неординарно його інтерпретують — чи це частина про Діву Марію, в якій авторка заявляє, що після введення у храм Богородицю через її молодий вік відпустили жити додому; чи це частина про Левія Матвія, якого потойбічні сили просили спалити Євангеліє у знак любові до Христа; чи це перша частина роману про Кайяту-першосвященника, яка постає перед читачем як своєрідний політичний трилер, сповнений інтриг, теорій змов, політичної боротьби за владу різних груп, і де сам Кайята уподібнюється до Гелена з «Кассандри» Лесі Українки — його Володимир Єрмоленко (який, до речі, написав передмову до «Ночі останньої») називає своєрідним політтехнологом, і ця характеристика цілком пасує центральній постаті першої частини «Ночі останньої»… Сам текст спонукає до множинності інтерпретацій і заохочує не вірити нараторам, оскільки читач ніколи не може бути остаточно впевнений у їхніх переконаннях і намірах — зрадить чи не зрадить? Власне, саме цей драматизм і плюралізм можливих поглядів захоплює в книзі найбільше і найдужче затягує в процес читання.
Проте не всі частини тримають відповідний драматичний тон. Насправді «Ніч остання» — дуже неоднорідний текст, який варто сприймати радше як збірку кількох творів, об’єднаних спільною темою і мотивом, утім, відмінних застосованою оптикою — і подеколи ці оптики перебивають одна одну. Наприклад, шалену невідповідність можна помітити між першою частиною (про Кайяту) та останньою: коли перша акумулює в собі чи не всю драматичну амбіцію авторки, то остання ж натомість абсолютно вибивається з колії, пропонуючи навіть антиутопійні елементи (натяків на які зовсім не було протягом усього попереднього тексту!), що часом нагадують радше аніме «Євангеліон», аніж власне Євангеліє, — це так звана біблійна фантастика, яка подеколи здається оксюморонною: вона поєднує ледь не кабалістичні вчення з мотивами науково-фантастичних творів. Треба визнати, що такий хід в останній частині дещо підважує всю книгу, адже ця кінцівка (а кінцівка — завжди сильна позиція тексту) докорінно змінює вектор її рецепції і загальну настроєвість твору. Саме тому хочеться сприймати «Ніч останню» не як цілісний текст, а як збірку кількох текстів — не незалежних (бо вони все ж таки доповнюють один одного), але автономних (бо кожен з них — завершена історія), таких, що розповідають про одне й те саме, проте використовують інколи непоєднувані підходи.
Зрештою, настільки широкий спектр формальних засобів зумовлений саме прагненням Нелі Шейко-Медведєвої акумулювати в одній книзі результати своїх тривалих творчих і духовних пошуків — адже «Ніч остання» є до певної міри magnum opus письменниці: великий за амбіцією та обсягом роман, одна з останніх книг у доробку авторки, де очевидне її прагнення створити універсальний загальнолюдський ґранд-наратив і долучитися до випрацюваної літературної традиції… Простіше кажучи, написати щось воістину велике. Тож не дивно, що під однією обкладинкою тут можна натрапити і на політичні інтриги, і на елементи фантастики, і на глибокий психологізм, і на релігійність, і на арамейську стилізацію. Очевидно, що текст, у якому все це співіснує, приречений на рельєфність на всіх рівнях — але це ще не робить текст гарантовано поганим. Така ситуація дещо нагадує іншу велику за обсягом книгу сучасної української літератури — «Амадоку», яку сама авторка, Софія Андрухович, позиціонує як три окремі романи — та все ж вони об’єднані в один сюжет. «Ніч остання» так само пропонує панорамний, та не завжди одноманітний погляд на відносно короткий проміжок історичного часу, який, утім, стає переломним і важливим. Цим роман і підкуповує читача, цим він і змушує його зазирнути по той бік віри й по той бік останньої ночі — адже тоді жевріє надія, що після неї, можливо, таки настане світанок.
