Валерія Сергєєва
літературознавиця, літоглядачка
Леонід Кононович. Там, де немає пітьми. Фабула, 2026. 384 с.
У часи будівництва гідроелектростанцій, які функціонували завдяки монструозно великим водосховищам, було затоплено чимало сіл. Дослідники пишуть, що переселенці мали зрівняти свої доми з долівкою перш ніж виїхати із зони. Так розвинувся особливий різновид голосіння — голосіння за хатою: хату оплакували як живу істоту, згадували, хто в ній народився й пішов у засвіти, цілували кути. Разом із тим полишали кладовища, вдруге прощаючись із померлими. У новому романі Леоніда Кононовича «Там, де немає пітьми», дія якого відбувається в селі, що от-от захлинеться у хвилях рукотворного моря, мертві вкрай неспокійні.
Причини тому очевидні: люди пішли з життя передчасно, здебільшого їх не було належно поховано, а тепер навіть ці могили розмиє вода. Так, головний герой — майор Бєлокоров, що наприкінці 1940-х приїжджає в цей край, аби знайти автора антирадянського пасквіля, — бачить не прибрані від Другої світової кістки солдатів, світлини жертв Голодомору, вицвілі в помешканнях, зарослих бур’янами, зрештою, стає свідком того, як селяни вдягають костюми хімзахисту і розчищають кладовища перед затопленням території (по 5 карбованців за череп)…
Не дивно, що Бєлокорову якось не по собі: комуністи не вірять у містику, але містиці на це плювати.
Місцеві ж не обірвали зв’язок із мудрими щурами та пращурами, отож підказують: не все можна вкласти в тісні рамки логіки, у світі є щось більше за людину і її мисленнєві потужності. Цей конфлікт зосереджується в ключовому питанні філософії: що первинне — дух чи матерія? Марксисти впевнені: матерія і тільки матерія. Ну, нічого, дух (свідомість) ще з ними поквитається. Починає свій роман Леонід Кононович із прикметної вставки про значення води в координатах міфологічної критики. Якщо йти слід у слід за філософом Ґастоном Башляром, стояча вода (а саме така буває у водосховищах) — це небезпечна субстанція: тут уже п’ють не її, радше навпаки — вона сама всіх заковтує. З іншого боку, башлярівське озеро зі стоячою водою символізує сон, з якого не хочеться прокидатися. Чи будуть Бєлокорову снитися химери? Звісно ж, будуть. Далі автор міркує про народне повір’я, зафіксоване в Таращанському повіті наприкінці ХІХ століття: коли повз хату, де було немовля, проносили небіжчика, під колиску ставили кварту води, покриту двома схрещеними ножами. На переконання Леоніда Кононовича, ножі хрест-нахрест були відголоском давнього язичницького оберега — Дажбожого свастя.
Це Дажбоже свастя (або свастя Коштруба) проступає на багатьох книжках автора. Згадане воно і в романі «Чигиринський сотник», і в нещодавно перевиданій «Темі для медитації».
Між іншим, щодо останнього тексту. «Тема для медитації» є своєрідним передвісником роману «Там, де немає пітьми» — який справедливо було би назвати «Варіацією на тему»: тут-бо спільні проблеми, мотиви, характери.
У «Темі…» головні герої (ветеран, що повернувся з Боснії, і його баба-відьма) мстяться бездушним радянцям за 1933 рік, заручившись підтримкою рідних богів: Лади, Лелі, Позвізда, Морани, Переплута, Велеса, Коштруба-Дажбога. Читачі можуть усумнитися, розпізнавши в цьому пантеоні самозванців — кабінетні конструкти учених. Зрештою, ще в 1880-х фольклорист Олександр Потебня заперечив здогадки про те, що наші предки поклонялися Ладі й Лелю… Усе так, однак не забуваймо: йдеться про світ художнього твору. Тим паче в «Там, де немає пітьми» взаємодія з (нео)язичництвом стає набагато тоншою, Леонід Кононович уже не схожий на рідновірського волхва, що призначає місце зустрічі біля ідолів. З релігійних мочарів читацтво вилазить на сухе — територію цікавої інтелектуальної гри, де поганство є лише одним із ключів до тексту, але не більше.
Час у новому романі не ділиться на звичні «минуле», «теперішнє» й «майбутнє», це химерне взаємонакладання пластів. Ось основні з них: раннє середньовіччя, Коліївщина, повстанський рух початку 1920-х, Голодомор 1932–1933 років, Друга світова і повоєнні 1940-ві. Герої «Там, де немає пітьми» (кінець 1940-х) живуть так, ніби ще вчора цими землями мчали коні Максима Залізняка та Івана Гонти, а Київська Русь існувала щонайдалі на минулому тижні. Скажімо, біди краю мешканці пояснюють тим, що князь звів християнський храм на язичницькому капищі, а дід, який теревенить із лицарями отамана Мороза в 1921 році, закидає, що воював ще за Коліївщини… Скільки ж йому тоді років? На початку 1920-х — 160+. Коли зустрічається з Бєлокоровим, більше ніж 190. Не важко здогадатися, що існування діда — метафора тяглості: минуле неможливо забути, якщо воно ось тут, поруч — перехиляє з тобою чарку, курить люльку.
До речі, про забуття. «Там, де немає пітьми» — подвійний детектив.
Головний герой Бєлокоров розслідує справу із зошитом, списаним крамольним фольклором, та в той же час розгадує власну історію. Він — ветеран, що втратив пам’ять внаслідок контузії, ба більше — óпіки невпізнанно змінили його лице. Леонід Кононович цікаво обігрує це безпам’ятство фізико-космологічною теорією: підозрюваний у злочині розповідає майору, що Всесвіт, імовірно, постав завдяки потужному вибуху. Коли ж Бєлокоров запитує, що було до нього, підозрюваний відповідає: це нікому не відомо, далі — чиста метафізика. От і майор знає про власну свідомість лише одне: був вибух, крапка. Мотив зміненого обличчя в поєднанні з амнезією не новий (візьмімо «Амадоку» Софії Андрухович), отож читачі вже на перших сторінках запідозрюють обман: щось із ідентичністю Бєлокорова не так. А що саме — секрет. Хоча, може, це занадто гучно сказано: усе доволі передбачувано.
Стилістично довершеною є частина роману, де йдеться про боротьбу Куреня смерті імені Тугай-бея проти більшовиків на початку 1920-х. Прізвище одного з повстанців — Гайдабура — нагадує про героя-тезку з повісті «Зруйноване гніздо», в якій прозаїк Адріан Кащенко оповів про ліквідацію Запорозької Січі та переселення козаків за Дунай. У цьому тексті старші січовики, повернувшись в Україну й пливучи Дніпром, навчають недосвідчених побратимів, як проходити пороги (у ХХ столітті їх буде затоплено під час будівництва ДніпроГЕСу). Зокрема минають так звану Музичну скелю:
Тут, діти, щоб ви знали, вода так об скелю бʼє, що аж грає музикою, а як коли, то гуде, або голосить. Через те ця скеля й зветься Музичною. От як грає вона, наче музика, — то добра година буде, а як гуде або голосить, так хто б поплив у пороги, то годував би своїм тілом раків, от що.
Мóлоді здається, буцімто скеля голосить. І запорозький отаман розсерджено вигукує: «Ось бачите, дядьку, — звернувся він далі з докором до Гайдабури, — які тепер запорожці: скеля, як є, грає, а їм, бачте, вона гуде та голосить!».
Якщо уявити цю рецензію скелею, з’явиться нагода підкреслити: попри спорадичне гудіння (чи то огудження роману через передбачуваність сюжету, повтори з попередніми текстами автора), загалом серце критика грає. Цінність «Там, де немає пітьми» підтвердять і ті, хто побував у літературних бувальцях, і ті, кому книжка потрапить сливе випадково. Це-бо добре написаний текст про добре обдумані речі. І як за концепцією privatio boni зла не існує — є лише брак добра, немає темряви — є відсутність світла, так само й не може бути закостенілих гейтерів роману — просто є ті, кому зовсім трохи не вистачило новизни.
