Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
Днями відбулася презентація нової антології сучасної прози «Переступи», що вийшла у видавництві «Пабулум» і куди було вміщено оповідання 20 випускників школи Litosvita. Це вже друга антологія молодих українських прозаїків за останній час (перша — «Гарний день, аби жити» від «Темпори»), та якщо не зважати на кілька однакових імен в обох виданнях, книжка «Переступи» видається таки «молодшою»: у темпорівську антологію ввійшли короткі тексти тих авторів, що вже видавали свої книги, натомість пабулумське видання дає простір навіть для кількох дебютантів. Це інтригує, бо такий підхід є дещо ризикованим. Ставити оповідання новачків поруч з текстами тих письменників, котрі вже виписали свій стиль на численних сторінках власних книг, — значить наражатися на каскадність всієї антології: можливо, читачеві доведеться подорожувати від хороших текстів до чогось радше сумбурного; від цікавих психологічних рефлексій до високих нот пафосу; від осмислення соціальних і політичних проблем до фантасмагорії. Та чи стається так?
Антологію відкриває занурене в дитячі спогади оповідання Яни Сотник «Мелодія ля-мінор», події якого відбуваються в київському метро, а закриває всю книжку текст Анни Богданової «Нурікабе», події якого відбуваються, знову ж таки, в метро, та цього разу — в токійському. Цим і можна окреслити приблизний географічний спектр «Переступів»: від Києва до Токіо. А ще — різні села, Донбас, Нідерланди, Палермо, Карпати і почасти Крим. Утім, це розмаїття не лише про географію. Воно про теми, проблеми, стилі, жанри тощо. Тож у «Переступах» є багато всього й одразу. Це працює як своєрідний синхронний зріз літературного покоління (якщо, звісно, тут можна говорити про поколіннєвість), для котрого властиво все — загравання із жанром і претензія на інтелектуалізм, сюжетність та абстрактність, реальність (а чи реалізм) і вигадка.
І це, загалом, добре: потрібно ж мати різні оптики й різні візії, а відтак — різні тексти. Та проблема полягає в тому, що «Переступи» ніяким чином не групують відмінні за своєю природою оповідання, даючи їх натомість усі поспіль у дещо незрозумілому порядку. Це спричинює дисонанси. Наприклад, після тексту Сергія Рафальського, який уже має впізнаваний і виписаний (і, варто визнати, яскравий) стиль, іде оповідання Теа Саніної — також доволі відомої авторки, а потім — твір Валерія Пузіка, котрого читачі теж уже знають як автора, аж раптом далі — дебютний твір Ліни Кулик-Вілльямс. І йдеться не про те, що присутність дебютантки поміж досвідчених письменників, мовляв, неприпустима, — ідеться про те, що ця різниця відчутна з самого тексту, з концентрації стилю і виразності авторського голосу. Давати першу публікацію авторки зразу після оповідань трьох знаних письменників — це підставляти дебютантку.
Задум упорядників антології тут зрозумілий: вони прагнули уникнути нав’язливої ієрархізації та оціночності щодо письменників, бо ж зрештою дебютанти нічим не гірші від давно присутніх у літпроцесі авторів (хіба мають трохи менше досвіду, але це легко виправити), так само як жанровики нічим не гірші від тих, хто виходить за межі жанру, а фантасти нічим не гірші від реалістів, і художня вигадка не гірша від опертя на справжнє життя. Тож «Переступи» це все і пропонують. Інколи навіть здається, що той, хто відповідав за порядок текстів у виданні, дещо над цим іронізує. Наприклад, після оповідання Романа Голубовського «Чоловік, який впав з верхньої полиці» іде оповідання Дарини Михальчук «Жінка, яку вбили риби» — та попри позірну схожість цих архетипних образів аніми та анімуса в назвах, самі тексти значно відрізняються один від одного, скажімо, за конотацією. Або ж інший випадок: після оповідання Ганни Городецької «Дорогенька», де головний персонаж — наркоман та аб’юзер — подумки промовляє: «Я б скрутив косяк, увімкнув Бетховена і грав би в танчики», — іде оповідання Павла Матюші «Дослідження ґрунту для початківців», де в танчики вже не грають, а по-справжньому воюють, адже головний герой тут — механік-водій БМП.
Одне слово, нарочита різність усіх текстів «Переступів» очевидна — та що їх об’єднує, крім того, що це сучасна проза молодих українських авторів? Тут можна запропонувати таку статистику:
- образ діда присутній у 4 оповіданнях;
- розлучення згадується 3 рази;
- відкриті вбивства відбуваються в 4 текстах;
- про дитинство — 6 оповідань, з них 3 — про важке дитинство;
- проблема домашнього насильства порушується в 3 творах;
- у 2 оповіданнях згадується зашивання шкарпеток;
- щось містичне чи фантасмагорійне коїться у 8 текстах;
- війна так чи інакше згадана у 8 оповіданнях;
- досвід міграції рефлексується в 3 творах.
З цього можна зробити певні загальні висновки, які, звісно, навряд вийде екстраполювати на всю молоду прозу, але які все ж виокремлюють деякі тенденції. По-перше, сучасні молоді прозаїки заангажовані соціально й політично — тому і з’являються оповідання про війну, домашнє насильство, міграцію, важке дитинство абощо. Воно й не дивно, адже життя в нинішніх умовах, життя за нинішніх обставин так чи інак провокує осмислювати це життя за допомогою літератури. Проте тут є й інша причина — автори відчувають відповідальність за відверте висвітлення цих проблем і потребу впливати на їхнє вирішення. І література тут цілком надається до використання. По-друге, молоді автори все ще дуже занурені у власні світи й досвіди, інакше кажучи — вони все ще багато пишуть про себе. Звідси й виникає так багато оповідань про дитинство — можемо (до того ж цілком виправдано) припустити, що там вміщено багато особистих письменницьких досвідів та автобіографізму, нехай навіть неявного. Зрештою, як писав Віктор Петров, «пишучи про інших, ми завжди пишемо тільки про самих себе». З одного боку, це добре, бо такий підхід дозволяє опрацьовувати різні теми, пропускаючи їх крізь себе; з іншого ж, це погано, бо багато наших досвідів направду подібні, а отже, рано чи пізно вичерпають себе, а отже, з часом такі тексти стануть просто не цікавими. По-третє, автори активно використовують різні жанрові форми темної прози (зокрема горору) для рефлексії реальності. Було би наївно вважати це лише засобом ескапізму, адже насправді в таких текстах значно більше від дійсності, аніж від вигадки, а жанр таким чином стає інструментом стилізації і формою втілення цієї дійсності в літературі.
Та насправді треба згадати ще одну спільну майже для всіх вміщених в антології оповідань рису — іронію. Нею тут насправді просякнуті всі сторінки — куди ж без неї в молодій прозі? Інколи іронія несвідома, ненавмисна, витікає з випадкового пафосу. Бо ж коли Таїсія Наконечна пише у своєму оповіданні «Хлопчик збирає мушлі» таке речення: «Але ж і тут він себе почував, як вирване з корінням дерево при битім шляху під палючим сонцем», — то ця позаминулостолітня сентенція, що, здається, була запозичена з якоїсь думи Шевченка (не дарма ж презентація «Переступів» відбувалася практично в Шевченківські дні), мимоволі викликає усмішку. Такого в антології не аж багато, але й не бракує. Деякі молоді автори, вочевидь, не намацавши поки свого стилю, намагаються, всупереч заповіді Гемінґвея про правдиве речення, надмірно поетизувати власну оповідь, заповнити простір словесними викрутасами, ніби так і треба. Та це (варто знову наголосити) спорадичні випадки, які радше тягнуться за інерцією недосвідченості (що рано чи пізно закінчиться), ніж визначають стиль. Натомість перевага «Переступів» — у підсвічуванні тих авторів, які самі скоро засвітяться в літпроцесі, у текстах яких вже прозирає специфічний стиль і ракурс погляду. Інакше кажучи, автори, які тут є, вартують того, аби слідкувати за ними і надалі.
У післямові Ганни Улюри сказано: «Література любить зухвалих і непокірних, вона їх собі виколихує: пише закони заради тих, хто уміє їх порушувати. Оце і зветься переступами, винесеними в заголовок збірника». Насправді ж в антології ніякої зухвалості немає. Це просто собі видання короткої прози молодих авторів. Деякі з цих оповідань хороші, деякі не дуже. Слово «переступи» тут радше йде від школи Litosvita, курси якої проходили всі ці автори. Концепція цих курсів така: писати може кожен, незалежно від професії, віку абощо. Інакше кажучи, будь-хто здатен переступити поріг літератури. І в цьому сенсі антологія справді складається з багатьох переступів. Та водночас варто дещо збити градус пафосу. Уявіть собі, що університет видає збірку студентських творів, які були написані по завершенню курсу креативного письма. Оце такими і є «Переступи». Їхня задача — зафіксувати прогрес, еволюцію становлення авторів, засвідчити їхнє входження в літературу — але не ствердити їх вже як письменників, що відбулися. До цього декому з авторів ще далеченько, декому — рукою подати. Та антології, котра нещодавно вийшла, вдається переконати читача, що автори подолають ці відстані — якими б вони не були. Нам лишається тільки спостерігати. І читати.