Саморефлексія у романі про кохання «Доктор Серафікус» В. Домонтовича

Костянтин Жученко
есеїст

Можна все життя своє прожити і не помітити, що ти існуєш.

Віктор Платонович Петров — водночас відомий і досить загадковий автор. Упродовж років він жив подвійним, а можливо, й потрійним життям, балансуючи між роботою культурного діяча і співпрацею з КДБ. Попри відкриті архіви та тисячі сторінок есеїстики й художніх творів, написаних ним, у його біографії досі залишаються темні плями. У Петрова виходило бути помітним діячем і водночас приховувати себе справжнього. Майже все своє життя він перебував у стані подвійності, залишаючи по собі помітний слід у різних сферах діяльності. Був науковцем, філологом, етнографом, фольклористом, археологом, а також автором художніх творів та есеїв. Із 1936 року почав активно співпрацювати з НКВД, що у 1940-х переросло в роботу агентом радянської влади в окупованій нацистами Україні. Після чого він опиняється в Німеччині, де до кінця війни та після її завершення співпрацює з українськими емігрантами. Важливим епізодом у житті Віктора Петрова стає і його закоханість у Софію Лободу, майбутню дружину Миколи Зерова. Цей складний любовний трикутник триває роками, а шлюб Петрова із Зеровою стає можливим лише через багато років — уже після того, як Миколу Зерова [1] розстріляли.

І хоч усе це — радше загальний опис життя автора, який для часу написання роману (1929 рік) виглядає як своєрідне пророче передбачення майбутнього, всі ці деталі залишаються важливими для читачів, які вперше ознайомляться з твором значно пізніше. Як пише дослідниця Тамара Гундорова: «…говорячи про минулий час, Петров, фактично, говорить про сучасне. Це дає йому оптику корекції минулого — перечитування минулого, що не стирає і не знищує останнє, але показує його в подвійній зустрічній перспективі — з боку історії і з боку сучасності» [2].

Перша публікація роману відбулася лише 1947 року в Мюнхені, а в Україні він уперше вийшов друком аж 1996-го у журналі «Березіль».

Тож, читаючи роман, неможливо не зважати на біографічний слід автора, особливо знаючи, що навіть після першої публікації він переписував і редагував окремі фрагменти.

Не дарма Віктор Петров у передмові до першого видання уточнює, що з часу написання минуло 20 років, «“Доктор Серафікус” належить зовсім відмінній добі, зовсім відмінному часові, ніж теперішній. Змінився час, змінився читач, змінилися вимоги, які час і читач ставлять до твору» [3], ніби вказуючи на зміни йому хочеться сказати, що змінився й сам. Ніби віддалившись у часі, він, разом із читачем, споглядає історію ретроспективно, ставши вже трошки іншою людиною.

Отже, подвійне життя ніби спонукало його до своєрідного розщеплення на ментальному рівні. Тому не дивно, що й у літературі він у різний час виступав під різними псевдонімами, лише зрідка підписуючи свої праці справжнім іменем — «Віктор Петров». Викторъ Бҍличь, Віктор Домонтович, Віктор Бер, В. Бер, В. Пет-в, Віктор, В. П., П., В. Плят, В. Петренко, В. Д., Борис Веріґо, А. Семьонов і, зрештою, В. Домонтович — усі ці імена були умовними образами однієї людини. Якщо узагальнити, то, умовно кажучи, Бер писав переважно філософські та історіографічні дослідження, Петренко — есеї, Веріґо — наукові праці, а Домонтович — художню літературу. І найбільше нас цікавить саме постать Домонтовича, адже головний герой роману, Василь Комаха, дуже нагадує автора. Персонаж постає як своєрідна рефлексія Петрова на власне життя та погляди. Як зазначає Соломія Павличко у передмові: «Він паралельно прожив декілька зовсім відмінних життів, які не лише не перетиналися між собою, а немовби заперечували одне одного» [4], а тому його «власна біографічна розірваність» ніби прагне «філософського обґрунтування» [5].

Петров намагається поглянути на ще одну (дуже викривлену) версію себе — Василя Комаху — під іншим кутом. Загалом, авторський голос у книзі вільно переходить від героя до героя так, ніби він буквально говорить від їхнього імені, позбуваючи персонажів власного простору. Як пояснює в романі Домонтович про записи Комахи: «…це були безмовні діалоги, де брала участь тільки одна особа, діалоги, що оберталися на монологи, це були письмовні монологи Серафікуса себе з собою». Книгу названо саме «Доктор Серафікус», а не умовно «Василь Комаха», що виглядає як свідома вимушена відстороненість. Так, ніби Василь Комаха і Доктор Серафікус — це різні люди, а отже, в них й різні імена. Псевдоніми та прихована особистість були близькі Домонтовичу, і свій роман про альтер еґо він назвав тим ім’ям, яким героя кличуть його друг Корвин та Вер, — ніби фіксуючи на персонажеві сторонній погляд. (До речі, в певний момент подруга Василя, Ірця, називає його ще одним імʼям — «дядя Пупс».)

Тож Петров немовби ховає свого героя за додатковими шарами умовних імен: автор під псевдонімом пише про героя «під псевдонімом».

Цікаво, що Петров хотів, щоб літера «В» в імені автора залишалась лише ініціалом, без розшифрування. «Домонтович — не Віктор, він лише В.», уточнює Віра Агеєва [6]. Такий прийом працює особливо добре в «Докторі Серафікусі», коли відчутно перегукується зі стилем Франца Кафки, який у деяких творах називав свого героя просто «К.», що додає певного звʼязку між автором і персонажем. Однак важливим твором Кафки для «Доктора Серафікуса» є саме «Перевтілення». Кафкіанство простежується як в прізвищі героя — Комаха, — так і в описі його зовнішності — він нагадує якогось велетенського жука: «непропорційно велика голова», «величезне тіло», «квадратове обличчя», «кулаки порослі волоссям», «жилет рудувато-брунатного кольору». Перед сном він п’є холодну воду з цукром і майже ніколи не виходить зі своєї кімнати, яка більше схожа на нору, переповнену книжками. Буквально — комаха в тілі людини, «безхребетний», як називає його Домонтович. 

Загалом образ Комахи доволі специфічний. Він водночас міг виглядати і на двадцять, і на п’ятдесят років — ніби це не просто людина, а щось надприродне, людина «без віку і біографії» [7], що вміщує в собі весь світ, витісняючи при цьому емоційне й людське. Він ніби існує в іншій площині, а тому йому складно взаємодіяти з соціумом. «Якщо цей Комаха і був людиною, то якоюсь іншою, не такою, як уся решта. Попри всю свою грузьку, тяжку масивність, він здавався абстракцією й фікцією… У нього було щось од гомункулюса, колби, лабораторії, од легенди про Фавста, од планківських теорій, од химер, ілюзій, схем і формул. Ані його величезне тіло, ані його червоне, голене, подібне на шматок свіжого м’яса обличчя не переконували в реальній правдоподібності його існування». Це людина, що створена радше з ідей, ніж із біології.

Іронічно, що він працює професором ІНО, викладаючи рефлексологію — дисципліну, близьку до ідей біхевіоризму в західній психології; науку, яка зводила психічну діяльність людини чи тварини до сукупності рефлексів, викликаних зовнішніми стимулами. Комаха добре знався на цьому предметі, а можливо тому вважав емоції й прояв почуттів, зокрема закоханості, зайвими. Проте мало хто розумів його або поділяв його погляди. Він легко осягав найскладніші тексти, але, здається, не розумів самого життя — «жив у уявних абстракціях, витівками нещоденних розгубленостей». І саме це, мабуть, найбільше відрізняло його від Петрова, у якого все життя скидалося на план дій, в який іноді втручалось КДБ.

Втім, Комаха стверджує, що зумів побороти в собі природне: «Протягом довгих років я змагався сам проти себе. Я переміг себе. Я приборкав свої почуття. Я дисциплінував себе». Він підкорив власні інстинкти й метафорично перейшов зі світу реального у світ духовного, безтілесного. «Не людина, а тінь від людини», — так характеризує його Корвин. Комаха немов сам себе створює заново, ніби трансформуючись, як у Кафки, але не миттєво і буквально, а метафорично і впродовж тривалого часу.

Звісно, Василь Комаха — це не Грегор Замза (як і не буквальний Віктор Петров). Це радше «вручну» створена нова людина, справжній гомункулюс, як його кілька разів називають у книзі. І цей образ додає роману навіть певного містичного шарму та водночас перегукується з іншими німецькомовними авторами — зокрема Густавом Майрінком і Гансом Гейнсом Еверсом. 

І зовсім не дивно, що Комаха розмірковує над можливістю створити людину без запліднення — народити без участі жінки. «Я хотів би родити сам… Можливість запліднюватися, вагітніти й родити без шлюбного акту — це зовсім не моя ідея. Я можу назвати низку імен філософів, що були певні цього». Він буквально міркує про те, як утілити в життя партеногенез, властивий, до речі, деяким видам комах (попелицям, довгоносикам, паличникам тощо). 

Серафікус звинувачує «механістичне мислення» в тому, що статевий акт вважається головною причиною народження дитини. Для нього це щось значно глибше — те, що перебуває за межами фізичних рухів, у зоні емоцій. Дитина, на його переконання, — не наслідок сексу, а причина любові.

Життя для нього перетворюється на рутину, а реальність — лише на існування. Позбувшись «людського фактору», він ніби наближається до чогось божественного, стаючи схожим на янгола (серафима) або ж на так звану «людину заперечного біологізму». Автор називає його «безстатевою людиною», тим самим позбавляючи його порівняння зі звичайними людьми.

Домонтович змальовує постать, що відійшла від примх і залежностей, властивих емоційно вразливому індивідові.

Це добра людина, яка здатна любити, але її кохання наближається радше до духовного переживання, ніж до звичайного почуття.

«Комаха — серафічний у своїх умоглядностях мислитель, отже, ми, його приятелі, звичайно звемо його Доктором Серафікусом», — каже Корвин, і складається враження, що інших приятелів у Комахи не існує. Корвин наполягає, щоб і Вер називала його Доктором Серафікусом — ніби пишаючись своєю дотичністю до чогось настільки чистого й непорочного він сам вирішує, кого як називати. І цікаво, що він сам заражається цією «серафічністю» і навіть період своєї глибокої дружби з Комахою називає «серафічним періодом».

Упродовж роману Серафікусом Василя називають лише Корвин і Вер. І якщо для Корвина ця святість очевидна, то для Вер — це радше виклик, спокуса її зруйнувати. Корвин прагне до неї наблизитися, а Вер ніби хоче розвіяти її ідеал. Він настільки сприймає Василя невинним, що навіть не вбачає у ньому загрози, коли знайомить зі своїми жінками. Отже, Серафікус немов постає своєрідною іграшкою в руках жінок: для Ірці він метафорична велика лялька-пупс, а для Вер — стає «іграшкою» буквальною. Жінки у творі загалом поводять себе з ним дещо зухвало і  без особливих вагань навіть нехтують його особистим простором: щонайменше двічі в його помешкання без дозволу заходять Вер і Таїсія Павлівна.

Назва «Доктор Серафікус» очевидно відсилає до італійського філософа-схоласта, богослова та містика Святого Бонавентури, справжнє ім’я якого — Джованні Фіданца. Титул «Доктор Серафікус» він отримав за глибокі богословські праці, присвячені любові до Бога, серед яких особливе місце посідає його впливовий трактат Itinerarium Mentis in Deum («Подорож душі до Бога»). У цьому контексті титул «доктор» походить від латинського doctor — «учитель», «той, хто навчає», і в Середньовіччі його надавали видатним теологам: так, Фома Аквінський був знаний як Доктор Ангелікус, а Альберт Великий — як Доктор Універсаліс. 

Дослідники творчості Домонтовича також згадують про можливий вплив роману Оноре де Бальзака «Серафіта», однак можна назвати й згадану у романі філософську трагедію «Фауста» Йоганна Вольфганга Ґете, де діяв персонаж, а радше духовна сутність, названа Pater seraphicus (Отець Серафікус), що в перекладі Миколи Лукаша розшифровується як «отець серафічний» (подібний до серафима, ангела) [8]. Окрім того, титул Отця Серафікуса історично закріпився і за Святим Франциском Ассізьким [9], біографію якого написав Святий Бонавентура у творі Legenda Maior («Велика легенда про святого Франциска»), і ця калейдоскопічність імен ніби додає до серафічності певний родовід. Тож так і для Комахи умовним батьком (творцем) постає автор Віктор Петров. Автор створив героя, який вважає, що створив себе сам. Символічно й те, що Віктора Петрова сучасники називали «доктором із парадоксом» [10]. 

Загалом серафічний погляд Василя на життя простежується ніби це щось з його минулого, попри те, що сам він твердив: «минулого для нього не існувало». Таким він став саме завдяки «запереченій сексуальності й стриманим почуттям». Саме свідома відмова від сексу та стосунків у звичному сенсі й породила його так звану серафічність. У цьому він нагадує Йосипа з «Книги Буття» [11], який також протистояв «низьким» почуттям. Іронія ж у тому, що людина науки у романі постає чи не найбільшим «християнином». 

Про батьків Комахи ми знаємо небагато, але знаємо, що батьки Віктора Петрова були наближеними до церкви. Його батько, Платон Мефодійович Петров, мав церковний сан і пройшов шлях від священника Катеринославської тюремної церкви Всіх Скорбящих Радості до єпископа Уманського. Мати, Марія Вікторівна, походила з родини Віктора Івановича Преображенського — кандидата богослов’я, ректора Катеринославської семінарії, а згодом настоятеля соборної Покровської церкви в місті Олександрівськ. Тож релігійний досвід був присутній у його житті ще з дитинства.

Тому й не дивно, а навіть символічно, що батька Василя Комахи звали іменем відомого мученика Хрисанфа. Це рідкісне для України ім’я відсилає до історії святого, який разом зі святою Дарією постраждав за свою віру. Хрисанф, син сенатора Полемія, навернувся до християнства і почав проповідувати. Бажаючи повернути сина до язичництва, батько одружує його з Дарією, жрицею Афіни, однак Хрисанф схиляє її на свій бік і переконує в істинності християнства. Вони укладають духовний шлюб, присвятивши себе незайманому життю та проповідуванню, через що городяни скаржаться владі, що Хрисанф і Дарія закликають до безшлюбного життя і схиляють до нього інших. За це подружжя закидають камінням і землею й живцем ховають у рові.

Ця історія особливо промовиста в контексті роману, бо Василь Комаха ідейно ніби продовжує традицію відстороненості від шлюбу й цноти. Він прямо заявляє, що «для культурної рафінованої людини шлюбний акт — надто вульгарна річ, щоб можна було наважитись на подібну непристойність». Комаха відкидає шлюб як нестійкий союз, у якому від кохання з часом залишається лише звичка. На його думку, настав час переосмислити саме поняття шлюбу, та й для того, щоб мати потомство, не обов’язково одружуватися, проте тодішні соціальні норми цього вимагали. Хоча Серафікус й відкидає навіть саму можливість, що в нього можуть бути дівчина, дружина чи діти, водночас з тим він марить про маленьку дівчинку, яку любитиме лише платонічною любов’ю.

Він усвідомлює, що за законами природи чоловік без жінки не здатен народити, і саме тому, не бажаючи підкорятися цим правилам, він починає протистояти самій закоханості: «розпуста й шлюб обтяжили й розклалипочуття». Для нього стосунки — це лише марнування часу: «Покохати? Де проходить межа, що відокремлює почуття од цинізму, чемність од образи, коректність од брутальності?».

Шлюб у традиційному розумінні — це глибоко особистий союз між двома людьми. Однак Домонтович подає його під іншим кутом, розглядаючи його як форму гри або ролі, які люди виконують.

Так, у стосунках між дорослим Серафікусом і маленькою Ірцею шлюб постає у вигляді жартівливої гри, коли дівчинка називає їх комашиними татом і мамою. Інший приклад — своєрідна дружба між Корвиним і Комахою, де вони відводять собі ролі чоловіка та дружини. 

У цьому світлі класичний шлюб виглядає неефективним і навіть застарілим. І ніби всі вони недовготривалі. Наречена Корвина, Тетяна, зрештою йде до іншого чоловіка. У Вер шлюб розпадається, коли її чоловік обирає кар’єру в харківському Інституті дослідження мозку, нехтуючи близькістю та спільним життям. Та й загалом уточнюється, що «це був один із сучасних шлюбів, коли жінка жила в одному місті, а чоловік в іншому». Критика шлюбу від Петрова може бути зумовлена й палкою закоханістю у Софію Зерову, яка ще з 1920 року перебувала у шлюбі з Миколою Зеровим. Цілком можливо, що він міг зі сторони спостерігати за подружжям Зерових і потайки надіятися на їхнє розлучення.

Тож і недаремно в романі присутні два любовні трикутники, однак вони обидва виявляються руйнівними. Це радше експерименти з формами близькості, пошук нових варіантів у стосунках, аніж щось довготривале. Перший трикутник зосереджений навколо чоловіка: Корвин розривається між нареченою Танею та Серафікусом. Другий — навколо жінки: «розбещена» авангардна акторка Вер обирає не легковажного художника Корвина, а свавільного мислителя Комаху. Цікаво, що їхні зустрічі з Комахою описані як «замкнені в формули геометричних форм» — що також натякає на геометричну фігуру, але іншого рівня.І в одному, і в іншому випадку проблема криється у відсутності спільного для всіх учасників розуміння любові. Це почуття виявляється щоразу іншим, залежно від того, хто його переживає. Наприклад, почуття Серафікуса до Вер можна описати тільки переходячи в іншу площину розуміння: «Татлінівська вежа, спіраль, перехрещення площин, геометрична формула, обрахунок співвідношень, умовність і абстракція; теорія “відносності”, прикладена до почуттів, логічний висновок з геометричних властивостей тієї чотиримірної простягненості, що її створюють людина, просторінь і час». Тож не дарма роман з такою глибокою проблематикою Юрій Шерех називає «книгою не для дітей» [12].

Стародавні греки долали неповноцінність слова «любов», виокремлюючи з нього сім різних типів: філія — дружня любов, сторге — сімейна (зокрема батьківська), агапе — всеохопна християнська любов, ерос — сексуальна, а також людус — любов як гра, прагма — прагматична любов і філаутія — любов до себе. «Доктор Серафікус» же здебільшого зосереджується на перших пʼятьох. Домонтович, ніби спираючись на ці поняття греків, через слова Вер зазначає: «Є різні способи кохання: можна в коханні кохати лише себе, можна кохати своє кохання до жінки і можна, нарешті, кохати не себе й не своє кохання, а лише ту, яку кохаєш».Під перший спосіб безпосередньо підпадає Вер, яка встановлює власні правила любові й навіть доходить до того, що кохає лише тоді, коли їй не зізнаються у коханні. Другий уособлює Корвин, який, для прикладу знаходить задоволення не стільки в самій Вер, скільки у відчутті абсолютних почуттів до неї — жінка для нього радше об’єкт прояву любові. Третій — це Комаха, який ніби вперше в житті впускає у себе закоханість і майже одразу розуміє її на іншому рівні: коли є лише та, кого кохаєш, і коли «відкинути усе» стає найвищим проявом почуття. Окремо можна виділити й Ірцю, яка через свою незрілість ще не усвідомлює, що таке справжня любов, і живе радше безумовними почуттями ніжності. А також поруч з цим усім існує й «вигадана» любов — роман Василя з Таїсією, який має місце лише в уяві Комахи. Гундорова ж називає різні типи закоханості в Домонтовича «коханням з допомогою різних культурно-історичних конфігурацій, властивих різним епохам» [13].

Попри замкнений світ Серафікуса, усі його жінки ніколи не зустрічаються між собою (і не мають дітей), а продовження «романів» [14] з кожною існує більше в його уяві, ніж в реальності: сни про Ірцю, думки про Тасю, написані зізнання до Вер.

Знайомство Василя та Ірці — це ніби зустріч янгола з янголям. Серафікус уперше знаходить людину, поруч із якою йому по-справжньому комфортно. «З людьми Комаха ніяковий, стриманий і мовчазний. З Ірцею він балакучий і веселий». Його приваблює контраст інтелектуальних рівнів, коли можна нічого не пояснювати чи доводити. Йому зручно, коли оцінюють не за сенсами, а лише за слова та зовнішність. Серафікус — надмірно прямий і раціональний, він пояснює світ аналітично й науково. Ірця ж вільна від цього тягаря. Вона легко зізнається, що «в неї дві руки ліві», і це всіх влаштовує. Тож поруч із нею Серафікус може дозволити собі залишатися навіть трохи інфантильним.

Однак треба розуміти, що між теплим ставленням до дитини та сексуальним потягом до дорослої жінки лежить надто велика відстань. Перше — це прояв платонічної любові, друге — частіше еротичної. Цікаво, що сам термін «платонічна любов» з’явився значно пізніше Платона: його запровадив італійський філософ Марсіліо Фічіно лише в XV столітті. Він переосмислив ідеї Платона [15] крізь призму християнської філософії, наголошуючи на любові як інтелектуальному та духовному прагненні до божественної краси, а не лише як на фізичному потязі. У «Бенкеті» Платона Сократ розрізняє два види кохання: Низький Ерос — земне, спрямоване на фізичну насолоду, і Божественний Ерос — любов, що починається з потягу до тілесної краси, але поступово підноситься до любові до Вищої Краси. Цікаво, що Олексій Лосев, згаданий у «Докторі Серафікусі», свого часу досліджував чотири форми любові, спираючись на платонівські ідеї.

Різні любові, але всі вони спрямовані на одну людину — Василя Комаху. Любов — настільки складне явище, що без чіткого визначення ніби розмивається саме його поняття. Так, літературознавець В’ячеслав Левицький слушно зауважує, що «“Доктор Серафікус” — великою мірою текст про невпевненість в існуванні любові» [16]. Її досліджують століттями, але з кожним поколінням вона змінює свої форми й сенси.

Контраст ідей роману та різність його персонажів лише підсилюють контраст у самому понятті любові.

Василь Комаха тяжіє до чіткості визначень, але водночас з тим він ніби не до кінця розуміє власних почуттів — він прагне їх узагальнити, підвести під одну формулу, доводячи до максималізму. На противагу йому, Вер зауважує: «Жодне слово не означає нічого». Для неї почуття й учинки значать більше, ніж сказане вголос, і в цьому є певна чесність, але вона не є універсальною для всіх. Цікаво, що саме поцілунок Вер стає для Серафікуса поштовхом до переосмислення себе та власних поглядів на любов — це той випадок, коли вчинки сильніші за слова.

Тривалий час він залишався асексуальним — майже як справжній янгол — і, як запевняв про нього Корвин, «не знав, що таке кохання», а найкращим супутником його прогулянок був не хтось із людей, а томик досократиків. До зустрічі з Вер він «мислив тисячоліттями», але, щойно вона з’явилася, почав стрімко втрачати себе. Вер одразу підважує його ретельно вибудувану серафічність: «Ви святий? Це ж весело!». Вона змушує його розкритися, подивитися на себе з іншого боку. Та для Серафікуса цей шлях виявляється не шляхом набуття, а шляхом втрати.

Його закоханість сягає апогею в момент, коли він, замість утвердження свого почуття, вимушений просити пробачення за нього. Проте все це, зрештою, ніби набридає Вер. Дослідниця Марʼяна Гірняк вказує на те, що «кохання для персонажів Домонтовича дуже часто асоціюється з нудьгою, при цьому нудними стають як звичайні, так і нестандартні взаємини між чоловіком і жінкою» [17], що звучить так, ніби будь-яка закоханість приречена ще на початку.

Вер — ім’я, похідне від «віра», — у житті Комахи стає символічним випробуванням. Вона викликає в ньому сумніви — інтелектуальні, етичні, емоційні — й перетворюється на іспит його віри в самого себе. Серафікус боявся відкриватися та приймати любов, але зрештою переступає через власні переконання, бо вважає, що Вер цього варта. А втім, зрештою вона відмовляється від нього й особливо ранить, знаючи про його ставлення до шлюбу, радячи одружитися з іншою: «Звикнете і без мене. Адже у вас буде дружина». Закохавши в себе Серафікуса, Вер ніби досягає своєї мети й більше не бачить спільного майбутнього. Їхній роман від початку був приречений: це був любовний трикутник, вихід із якого у будь-якому разі лише ускладнював би ситуацію. І Комаха відчував неминучість сумного фіналу ще на початку. «На кожній плитці підлоги в кав’ярні, куди його примушував іти Корвин, Комаха вже читав написа з Дантового пекла: “Lasciate ogne speranza” — “Згасіть вогні сподіванки, входячи!”». В романі існують й інші додаткові образи, де-не-де розкидані по тексту, які опосередковано можуть натякати на те, що стосунки Серафікуса з Вер ймовірно завершаться невдало. Наприклад, перед зустріччю з Вер Василь відправляється у Камʼянець і одразу розуміє, що заблукав і потрапив у Могилів, що буквально говорить про хибність його сліпого вибору. Якщо він в різних містах не може зорієнтуватись, то що вже говорити про людей? «Це була остання спроба Серафікуса відпочити на самоті. Невдала. Потім трапилась Вер». Дослідниця ж Марʼяна Гірняк виокремлює наприклад образ чорної кішки, яка зі своїми «гнучким тілом і пожадливими очима набуває символічного звучання в контексті Серафікусових взаємин з Вер» [18].

Загалом же ім’я Вер виглядає неповним, воно ніби обірване на півслові — так само, як і її стосунки із Серафікусом.

У ньому відчувається певна незавершеність, ніби натяк на загадку, що лишається без відповіді. Водночас воно перегукується з прізвищем одного з псевдонімів Петрова — Віктор Бер, — створюючи натяк на ще одну приховану розмову автора із самим собою. Цікаво, що в імені Вер також відчутно й імʼя давньоримської богині краси Венери, з зображенням якої крізь творчість митців-імпресіоністів порівнює її Домонтович у книзі: «Венера паризьких салонів, Венера Метценже або ж Клее, пародія негрських скульптур така ж і була Вер: своєрідний життєвий парафраз кубістичної Венери Клее». Такий опис ніби підкреслює невловимий образ Вер. «Більше приваблива, ніж вродлива». Така водночас прекрасна і до кінця не зрозуміла.

Роман загалом можна прочитати як низку бесід — діалогів Петрова зі своїми ж ідеями, «персоніфікований есей», як назвав книгу Юрій Шерех [19]. Наприкінці роману Комаха залишається сам: він, імовірно, втрачає і друга, і кохану, і, зрештою, нового самого себе. Він повертається до колишньої відлюдькуватості, а поруч із ним залишаються лише його власні записи. Люди перетворюються на спогади й на матеріал для внутрішньої рефлексії. Втекти від себе Серафікус так і не зміг.

У цьому сенсі весь роман є тим самим, чим його автор і завершує книгу, — спробою зафіксувати внутрішній діалог із собою. Адже всі персонажі, хоч і мають реальних прототипів, у глибині промовляють голосом автора. Як зазначає Домонтович в одному зі своїх інших творів, «Зрештою, кожна людина, писавши про інших, пише тільки про себе» [20].