Інтерв’ювала Яна Опалєва — літературознавиця, культурна оглядачка
В’ячеслав Левицький — український літературознавець, кандидат філологічних наук, поет та перекладач. Автор дисертації про київський текст в українській поезії 1910-х–1930-х років та один з авторів нової академічної «Історії української літератури». Упорядник нового видання роману «Доктор Серафікус» Віктора Домонтовича, що стало частиною проєкту «Vivat класика», кураторкою якого є науковиця Ярина Цимбал.
В інтерв’ю для Суспільного ви назвали «Доктора Серафікуса» «“найживішим” твором про 1920-ті» та «одним із найважливіших про Київ», але чи вважаєте ви його настільки ж важливим для історії української літератури?
Так, адже історія української літератури неможлива ні без драйву і трагізму 1920‑х років, ні без київської атмосфери, що наснажувала авторів та дослідників.
Здається, що Віктор Домонтович одномоментно заявився не просто як класика, а як популярна класика. Не в останню чергу помічною у цьому стала «Амадока» Софії Андрухович, яка теж додатково зафіксувала його постать в сучасних читацьких зацікавленнях. На вашу думку, які перспективи того, що Віктор Домонтович — це не тимчасовий інтерес, а претензія на оновлений канон української літератури, або хоча б канон XX століття?
Дозвольте не погодитися. Зараз я ризикую здатися безнадійно старим у свої майже 36 років, але ж іще памʼятаю час, коли твори Віктора Петрова не були такими популярними. Наприкінці 2000-х, коли я вивчав ці романи в університеті, їх любили студенти і дипломовані літературознавці, ними захоплювалися, про Петрова писали статті й знімали документальні фільми. До нас на пари приходив Богдан Жолдак і казав: «Домонтович — найфеноменальніший український письменник!» Однак це була радше елітарна класична література. Не лише тому, що про неї знало не так багато людей поза філфаками: роздобути книжки Петрова було завданням із зірочкою. На третьому курсі я купив в офісі видавництва «Критика» мало не останній примірник «Серафікуса», випущений під однією обкладинкою з романом «Без ґрунту» у 1990-х, і почувався щасливцем.
Минає трохи більш ніж десять років, і Петров стає фігурою, яка розпалює баталії на фейсбуці та надихає користувачів інстаграму на ефектні світлини з томиками в київських кавʼярнях. Це таки популярність, але зовсім не здобута за мить.
Не маю сумнівів: він уже в каноні й залишатиметься в ньому. Не хочу зловживати загальновідомими означеннями на зразок «український Фуко», але все ж це був грандіозний інтелектуал. Дуже талановитий і продуктивний автор із радянськими особовими документами й, на жаль, таємними дорученнями, утім, європейським культурним стрижнем. До речі, таке враження про людину, що фонтанувала свіжими ідеями і віднаходила в тому смак, посилює робота з архівом Петрова: сотні невеликих карток, помережаних філософськими нотатками… Або зовсім символічно: аркуші літературознавчої статті, на звороті якої — уривки «Дівчини з ведмедиком»!.. Канон без цієї особистості був би біднішим і блідішим.
Перейдімо до видання. Чому Домонтович так і не опублікував ці частини, і чи варто тоді було зараз їх публікувати — це ж усе-таки не останнє прижиттєве авторське видання?
Почну з того, що в Німеччині Домонтович надзвичайно жваво й химерно правив «Доктора Серафікуса». Після істотних коректив він повертався до ранньої версії твору, і, судячи з усього, це була саме позиція автора, а не Ігоря Костецького, що редагував книжкове видання роману. Наприклад, 1946 року Домонтович надрукував низку розділів в одному з мюнхенських журналів. Їх уривки порівняно з машинописом 1920-х, яким я оперую, стали в цій публікації подекуди більш описовими й загалом багатослівними. Проте через рік роман вийшов окремою книжкою і в ній більшість епізодів, котрі зазнавали доопрацювання, знову викладено так, як у ранньому машинописі. У книжці із серії «Vivat класика» зразки таких різних підходів до одних і тих самих уривків теж будуть подані.
Отже, у машинописі 1920‑х роман не завершувався розділом ХVII і реченням: «Для себе, щоб жити, у нього лишалося тільки одне: думки про Вер, і сни, що в них він прагнув бачити і ніколи не бачив Вер!..» Подальші фрагменти й кілька розділів фактично становили другу частину твору в першій редакції. У 1940-х Домонтович казав про те, що працює над цією частиною. На сьогодні нічого достеменно не відомо ні про результати, ні про перебіг такої роботи. Автор міг створити щось для другої частини з нуля, а міг так само зосередитися на пристрасному редагуванні. Так чи інакше, у розділах, котрі будуть уперше опубліковані в моєму виданні, певні повороти в сюжеті, кілька штрихів в образах і спалахів у характерах головних героїв є настільки прикметними, що прозаїк навряд чи знехтував би їх.
Авжеж, розділи та фрагменти, які ми з «Віватом» уперше оприлюднимо, не відображають останньої творчої волі автора. Наприклад, не факт, що прозаїк хотів би бачити епізоди, у яких Комаха з Ірцею розмірковують про «мишачих фашистів», а Вер виголошує оду чоловічому курінню і т. д. Проте ми не прагнемо примітивно «приростити» їх до відомої першої частини «Доктора Серафікуса». «Тексти-франкенштейни», штучно складені з клаптиків різних версій твору, — це взагалі неприпустима річ у літературознавстві. Уривки, які Домонтович відкинув у процесі роботи, і досі не публіковані епізоди я наводжу окремим, абсолютно самостійним, блоком. У підсумку це шанс зазирнути в альтернативну історію роману, який припав до смаку багатьом. Зрештою, численним читачам «Серафікуса» шалено цікаво: що ж відбулося з Комахою і Вер? Чи знайде професор собі дівчину, з котрою наважиться почати стосунки, або він справжній мудак та невдаха?.. А виявляється, дещо з персонажами, за задумом 1920‑х, таки стається, причому досить непередбачуване!
Якщо про ці розділи було відомо раніше, чому новина про вихід неопублікованих частин здобула такий резонанс? Навряд це поодинокий випадок з неповними текстами. Цим ніхто не займається чи просто новини про оновлені видання інших митців проходять менш помітно?
Про добрий резонанс може мріяти кожен дослідник, і насамперед я щиро дякую вам та іншим людям, котрі виявилися небайдужими до видання «Доктора Серафікуса» у серії «Vivat класика».
Публікація раніше невідомих творів або їх частин — щоразу подія. Не забуваймо: завдяки Ярині Цимбал у першій черзі нашої серії вже зʼявилася «Невеличка драма» з досі не знаною передмовою Валерʼяна Підмогильного і виходить «Майстер корабля» Юрія Яновського з низкою епізодів, уперше відновлених за чорновим автографом. Без усього цього годі уявити серйозне вивчення літератури, втім, філологія — у принципі не топ-тема в сучасній Україні. Скажу неприємну річ, але, на жаль, і не всі видавці формують у читачів запит на несподівані відкриття в класичних текстах, ба навіть не заохочують скрупульозного опрацювання таких текстів.
Очевидно, йдеться про ширшу проблему: майже ніде в українських вишах не вивчають текстології і джерелознавства, не проходять текстологічної практики. Нашій групі в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка дивовижно пощастило: ми вивчали такі дисципліни, причому наша викладачка Мирослава Михайлівна Гнатюк уміє надихати на фантастичні пошуки й надихатися сама. Приміром, на літній практиці ми — уявляєте! — працювали з машинописами поетів «витісненого покоління», а передувало цьому дуже приязне напутнє слово Михайлини Коцюбинської.
Так, літературознавців, що вчащають до архівів, мало, однак це не похмура секта, не клан докучливих буквоїдів і навіть не компанія кумедних Серафікусів. Досить часто це мрійники, які не витають у хмарах, а намагаються діяльно втілювати ідеали. Ось, наприклад, Богдан Цимбал виявив і надрукував досі невідомі вірші Івана Багряного, Михайла Драй-Хмари, Клима Поліщука та ще багатьох поетів «наших 20-х». Я слухав його розповідь про такі відкриття, й мені забивало дух. Або Тетяна Трофименко: більшості відомі її гострі й дотепні літературно-критичні статті, але вона також уперше опублікувала та прокоментувала низку листів і щоденник Івана Дніпровського, одного з фундаторів ВАПЛІТЕ й Пролітфронту. До речі, є ще й найзагадковіший твір Віктора Петрова — повість «Щорс», яку він писав від імені іншої реальної людини, військовика Олександра Семенова. Я занурився в опрацювання відповідних автографів і машинописів, установивши немало своєрідних подробиць. Спойлер: Петров залишався модерністом, навіть коли оповідав про червоноармійців, і в певному сенсі використав цей гротескний досвід у відоміших текстах… Це лише кілька знахідок, котрі першими спали мені на думку. Якщо ми не хочемо, щоб літературознавство вважалося наукою, відірваною від життя, слід більше говорити про них і більше радіти разом із їхніми дослідниками.
Чи достатньо особистого інтересу для того, щоб усі звернули увагу на чиюсь постать? Наскільки легко отримати доступ до архівів? Чи тут обов’язково потрібний якийсь загальний серійний проєкт, як це зробили у Vivat?
Особистої цікавості недостатньо, але без неї, потужного натхнення та щирого ентузіазму нічого не вдасться!
Звісно, «Vivat класика» — унікальний проєкт, тому що в ньому потрібна далеко не лише передмова людини з науковим ступенем. Тут заохочуються і оригінальна, незаяложена презентація певного автора, і ретельне опрацювання джерел, включно з архівними. Це дуже чіткі вимоги, яких повинні дотримуватися всі упорядниці й упорядники. На додачу в пригоді стають перфекціонізм, доречна іронія та доброзичлива підтримка Ярини Цимбал як кураторки серії.
Однак ніякий серійний проєкт не є обовʼязковим, якщо фахівець або спеціалістка горить дослідницькою ідеєю. Приміром, починає сумніватись у своїх попередниках-публікаторах і хоче зазирнути до рукопису хрестоматійного вірша чи взагалі мріє знайти закінчення «Вальдшнепів» Хвильового. Зараз майже нічого не заважає охочим заглибитись у роботу з письменницькими архівами. Та й хорошу статтю, надто якщо в ній міститимуться відкриття, не так важко надрукувати в журналі, де її помітять.
Я мрію про те, щоб текстологія і джерелознавство стали «спонсорами неспокою» для якнайширшого кола філологів. Чи багато наших читачів знає, що в Майка Йогансена був другий роман, окрім «Подорожі ученого доктора Леонардо…», і він зберігся, хоч і в специфічному форматі? А про те, що в академічному Інституті літератури доступні для ознайомлення самвидавні збірки обʼєднання «ЛУГОСАД» і рукопис досі не опублікованих віршів Аттили Могильного (до речі, дуже несподіваних)? Може, багатьом відомо, що в архіві можна запросто погортати верстку знятої з друку збірки «Зоряний інтеграл» Ліни Костенко і в ній письмо шістдесятниці постає досить незвичним?..
Іноді взагалі корисно усвідомити: філологія — це та царина, де теорія шести рукостискань спрацьовує найдивовижнішим чином. Щойно ти торкаєшся зошита, який тримав у руках Михайль Семенко, а за мить ставиш підпис в аркуші користування через кілька рядків від Максима Рильського… Усі поруч, і нині мусимо особливо завзято рятувати їх як від забуття, так і від уже знайомого їм ворога.
Щиро кажучи, мене найбільше зацікавило те, що ваші коментарі зокрема стосуватимуться культурного й наукового середовища того часу. Чи можете ви привідкрити, у якій формі з’являтимуться такі деталі? Це будуть певні загальні нариси чи в примітках відбуватимуться маленькі детективні історії?
Мої примітки становитимуть близько 70 сторінок. Нескромно, але факт: це буде перше докладно прокоментоване видання «Доктора Серафікуса». Усім експертам із коментування не догодиш, однак у ньому не бракуватиме реальних та історико-літературних коментарів, які б мали увиразнити дух 1920‑х. Наприклад, я вважаю доречним зазначити, скільки професорів у часи Комахи працювало в Київському інституті народної освіти і чи справді були серед них його ровесники. Або те, що Ірця вдається до фрази Костика Зерова, про яку Петров міг знати. Чи посилаюся на конкретну статтю, яку може мати на увазі оповідач, кажучи, що «поважність наукового досліду визначалась дріб’язковістю досліджуваної теми». Урешті, на детективи можуть претендувати таємниця «синього Греца» (тут у пригоді стала маловивчена журнальна публікація) й поява 1962 року статті Петрова з назвою, котра дуже перегукується із заголовком роботи Василя Хрисанфовича. Цим усе, ясна річ, не вичерпується.
Уже в перших розділах з’являються згадки того, як Серафікус читає «Золоту гілку» Фрейзера та цитує різноманітні тексти інших науковців. Чому саме в цьому романі аж так багато інтертексту? Здається, що найбільше з-поміж усього його художнього доробку.
Інтертексту так багато, бо це роман про викладача-гуманітарія і його середовище, а заразом — про способи подолати кризи, повʼязані з наукою. Звернімо увагу: Комаха — не просто замкнута, зациклена людина. Заняття наукою для нього — спосіб ескапізму. Головний герой присвячує дозвілля питанням антропології, археології, епіграфіки, етнографії — чого завгодно, але не рефлексології та наукової організації праці, які викладає в інституті і які, схоже, не приносять йому особливої радості. В одному з розділів, який буде відтворено за машинописом, мовиться також про злам в уявленнях про наукову творчість, котрий припадає на 1920‑ті роки. І річ не лише у впливі ідеології.
Чи було ціллю цього нового видання зокрема й розшифрувати усі ці прямі та непрямі згадки? Чи варто очікувати на примітки, що трошки додадуть розуміння щодо масштабів посилань?
Я поставив собі таку амбітну мету. Тепер віджартовуюся: не можна не вдатися до «приміткових студій», якщо працюєш із текстом роману про них. Але якщо серйозно, мені більше хочеться, щоб закохані брали на побачення «віватівське» видання «Серафікуса» і влаштовували собі екскурсії Києвом першої третини ХХ століття. Усі потрібні адреси, явки та паролі я наводжу. Тож коли хтось після виходу книжки завантажить в інстаграм розповідь із прогулянкою маршрутами Вер і Комахи, буду на сьомому небі.
У вашому дописі на фейсбуці ви згадували, що у тексті приховані «знущальні фейки». Чи можете трошки пояснити, чого вони стосуються? Чи можливо привідкрити історію про один з таких?
Звичайно! Скажімо, Петрова прийнято вважати автором, який дуже педантично фіксував подробиці в житті Києва та докладно змальовував місто. І ось у «Докторі Серафікусі» є такі сентиментальні рядки: «Якось, гуляючи, Комаха вулицею Червоних зір пройшов на площу Артема, тоді з вулиці Жовтневого повстання звернув праворуч у завулок Марата, свого часу Дикий. Може, це сталося випадково, може, розмова з Корвиним розбуркала в ньому давні спомини і йому захотілось подивитися на давнє своє помешкання».
З усіх згаданих топонімів реально існував лише Дикий завулок, який згідно з довідковою літературою ніколи не перейменовували на честь Марата. Ні вулиці Червоних зір, ні площі Артема, ні вулиці Жовтневого повстання в Києві не було. Що це, як не тролінг комуністичної одноманітності у власних назвах? Водночас у деяких сучасних роботах про київський текст цілком серйозно й без доречних коментарів аналізується простір цих вигаданих вулиць.
Ліричний відступ: у машинописі 1920-х теж вистачає географічних провокацій. Наприклад, замість Дикого завулка, фігурує Кривоколінний, але це реальний московський топонім. У Києві таких не було, хоча інші деталі — суто київські.
Або ремарка про те, що Ірця, з якою головний герой зустрічається в парку, охоче переглядала б рошерівський «Mythologisches Lexikon». Ідеться про «Докладний словник грецької та римської міфології», кожен том якого налічував понад тисячу сторінок. Уявляєте, що Комаха, який навіть із квартири до крамниці ходить зигзагами, тягне величезні фоліанти до лавочки біля фонтана? За таке неподобство на нього б сто разів нагримали бібліотекарі!.. Тож Домонтович явно жартує для тих, хто в темі.
До теми інтертекстів. Чи знайомий вам текст «Серафіта» Оноре де Бальзака? Я дещо заінтригована цією подібністю появи теми андрогінності та асексуальності. Наскільки велика ймовірність, що Домонтович був знайомим з цим текстом і в дечому, назві зокрема, посилався на нього, чи це все ж типологічний збіг через загальне захоплення ідеєю надлюдини?
Мені відомий такий твір Бальзака, як і міркування Віри Агеєвої про нього в контексті «Доктора Серафікуса». Імовірність того, що ерудит Петров читав цей роман, висока. Якщо так і було, то, можливо, ідеться не лише про перейняття теми андрогінності, а й про певне іронічне обігрування Бальзакової тональності. «Серафіта» — символ натхненного кохання, недарма текст починався з піднесеної присвяти Евеліні Ганській. Натомість «Доктор Серафікус» — великою мірою текст про невпевненість в існуванні любові, такий собі шлях крізь терни до love story.
Що ж до назви роману Домонтовича, то мене більше переконують ідеї Олександра Артамонова й Олени Пелешенко про можливий вплив спадщини святого Бонавентури, який у католицькій традиції здобув прізвисько Doctor Seraphicus.
До українських інтертекстів. У романі з’являється персонаж, зовнішність якого порівнювана з Гоголем. Згодом Домонтович публікує статтю про цього письменника. «Доктор Серафікус» зовсім не є частиною традиції українських фантастичних текстів, але кількість натяків на присутність теми, здається, перевищила норму. Чи можна вважати цей роман коментарем до містичної літератури?
У романі, без сумніву, є містичний колорит. Я навіть включив до книжки уривок з іншої редакції, у якому викладено гімназійні чутки про те, що, мовляв, Комаха — «чарівник, бере магічну участь в відьомських шабашах». Але, на мою думку, вагомість таких деталей не варто перебільшувати. Усе ж «Доктор Серафікус» — це роман про раціоналіста. Василь Хрисанфович дуже віддано вірить у силу розуму й потерпає від дивацтв, до яких призвели занадто злободенні клопоти (позаштатна посада, викладання нудних дисциплін, скромні доходи тощо).
А як вам тенденція, що «Доктор Серафікус» досить активно популяризується не як текст про 1920-ті, а як квір-література? Таке ремаркування корисне чи зайве? Чи будує це дещо хибні очікування, змінює акценти в читанні, чи просто вдало розширює аудиторію?
Таке трактування природне. Ба більше: одразу після написання він сприймався як гарячий ромком. Зінаїда Тулуб працювала над перекладом «Доктора Серафікуса» російською мовою і так відгукнулася про твір: «Оповідь розгортається жваво, цікаво і часто змушує читача щиро сміятися. <…> Це — товарна книжка, яка легко читається, але потребує від перекладача маленьких купюр в описах еротики, з ледь-ледь нездоровим ухилом, на що в мене завдяки одержанню довіреності автора <…> є згода». Коли я це вперше прочитав, довго не міг отямитися: легка і смішна книжка? Справді?.. Іще й мила згода на купюри!
Мабуть, у 1920-х публікації роману все ж завадили еротика загалом і квір-проблематика зокрема. На мою думку, у 2020-х до них часом забагато уваги. Оминати такі ракурси не годиться, але моєю метою було показати «Серафікуса» ще й твором про Київ і життя інтелігентів під час історичних катастроф.
Віктор Петров — людина зі специфічною біографією, але, здається, вперше цей фактор не заважає літературній творчості отримати заслужену увагу. Разом з тим «читацьке покарання» переживають постаті Бажана, Тичини. Як такі тенденції співуживаються? Чи потрібна точкова ініціатива до літературного воскресіння тих письменників, над якими тяжіє факт співпраці з радянською владою?
Я б іще згадав Василя Еллана-Блакитного й Василя Чумака, які виявилися дуже несправедливо витісненими з теперішнього канону. Здається, Бажанові взагалі прилетіло за інерцією, а не для свідомого «читацького покарання». Ще в мої шкільні роки його твори не вивчалися. Тому карати особливо не було кому, хоча й захоплюватися — теж, бо насамперед це автор складних віршів, які навряд чи будуть шерити в соцмережах. Про нього написали немало нових статей, дисертацій і монографій. Зате для, як ви кажете, «воскресіння» сьогодні найпотрібнішим виявилося інше: захопливі блоги Ярини Цимбал, довірливі розмови Івана Малковича з читачами на презентаціях антології з підзаголовком «Від Тичини до Жадана», музичний проєкт «Фокстроти» самого Жадана. Між іншим, символічно, що Марʼян Пиріг по суті включає неймовірно вишукані джазові та блюзові варіації за творами молодого Тичини до програми «Замордовані кацапом». Це теж спосіб подолання опору щодо пізніших Тичининих текстів.
Петров тут радше в особливому становищі. По-перше, його співробітництво з розвідкою — дражлива тема, але про реальні факти відомо вкрай мало. По-друге, Петров написав досить небагато художніх творів у радянській Україні й усі вони — цілком потужні та новаторські. По-третє, Петров цікавий багатьом через свої беззаперечні модерність, інтелектуалізм, урбанізм. Це література, яка не просідає через засилля ідеологем.
А ще скажу таке. Недавно мене дуже обурило одне опитування на фейсбуці. Відомий літератор радився зі своєю аудиторією, чи не варто розглядати Дмитра Фальківського поза переліком авторів «розстріляного Відродження» через факти тієї самої співпраці з радянською владою. Трагізм долі Фальківського виносився за дужки: більшість коментаторів уперше дізналася про цього поета й не надто стримувалася в реакціях. Дуже прикро, що такі дискусії на повному серйозі відбуваються в період, коли по новому колу проживаємо і спроби росії спричинити голодомор, і катування та вбивства української інтелігенції на тимчасово окупованих територіях, і наміри росіян ламати людей на цих територіях… Наші мертві класики не повинні конкурувати через наші особисті враження й оцінки. Твердий суспільний договір про це й мав би бути найголовнішою точковою ініціативою.