Дарина Чупат
літературознавиця, поетка, заступниця головного редактора «Культу Критики»
«Чи можеш ти прочитати це й сказати, чи вона вогнетривка?» — матір простягає хлопчику білу сукенку, аби той глянув на етикетку.
Коли люди покидають домівки з порожніми руками, єдиним, що досі становить цінність, стає історія. Може здатися, що потреба почати нове життя перетворює людину на tabula rasa, лишаючи вибір, які уламки пам’яті залишити, а які — взяти з собою. Втім, коли йдеться про війну й біженство, вибору немає. Це досвід, який люди приречені носити в собі й передавати нащадкам.
Те, як травма стає частиною ідентичності й переходить у спадок, досліджує американсько-в’єтнамський письменник Οушен Вуонґ (Ocean Vuong) у книжці On Earth We’re Briefly Gorgeous. Цей текст — відчайдушне намагання бути почутим, а заразом і приклад того, як трансформується досвід, що ранить. І попри те, що це роман про жертв війни у В’єтнамі, On Earth We’re Briefly Gorgeous — дзеркало, в якому можемо впізнати і свої риси.
Роман частково автобіографічний: Оушен Вуонґ, якого виховувала його неписьменна матір, перетворює текст на лист до неї. Це повідомлення в нікуди — не лише тому, що жінка не має відповідних знань, аби прочитати синову книжку, але й через специфічність досвіду, про який ідеться. Писати до матері мовою, яку розуміють усі, крім неї, про речі, які може зрозуміти лише вона, — химерний прийом. Він може викликати почуття обманутості: на кого насправді орієнтований цей дискурс — задекларованого адресата чи потенційного читача? Втім, відповідь на це питання можна знайти в самому тексті. Для Вуонґа — а заразом і для головного героя книжки, якого, керуючись в’єтнамськими традиціями, вдома називають Малим Псом, — головним є набути видимості, аби через художній текст дати право голосу людям, які весь час лишалися непоміченими: «Я зняв із себе нашу мову й надяг англійську, ніби маску, щоб інші бачили моє лице — а отже, й твоє». Втім, можливо, якби автор зняв «маску» мови та стилю, в романі було б менше солодкавих фраз та емоційних сцен, а маленький 200-сторінковий текст не намагався б утиснути в себе всіх особливостей ідентичності головного героя.
Тож яке воно — обличчя Іншого? Герой Вуонґа інакший в усьому: національності, кольорі шкіри, мові, сексуальності, побуті. Це сором’язлива дитина, яка переживає хатнє насильство і яку відганяють від себе однолітки. Відтак це підліток, якого цькують через його гомосексуальність. Зрештою, це юнак, який не досяг карколомного успіху в стилі американської мрії. Головним надбанням лишаються тільки спогади й біль — і власні, і успадковані.
Національну інакшість Вуонґ описує через нерозуміння. Відмінність досвіду й культурних кодів робить сім’ю Маленького Пса дивною для решти людей. Роуз, його матір, разом із іншими в’єтнамськими жінками працює в педикюрному салоні, що його насичене хімікатами повітря Малий Пес не раз згадує. Одна з її клієнток побивається над смертю свого собаки — втім, жінка весь час думає, що йдеться про дитину клієнтки. На вихідні хлопчик із мамою вбираються якнайошатніше і йдуть у супермаркет — жінка намагається на мигах пояснити м’ясникові, м’ясо якої тварини їй потрібне, але все завершується конфузом. Зрештою, інакшість полягає і в тому, як у сім’ї Маленького Пса присутня війна: матір лякається хлопчика, коли той копіює побачених по телевізору солдатів, а його бабуся прокидається серед ночі й змушує онука спати на підлозі, бо їй здається, що на них знову напали. Зрештою, моторошні деталі проникають і в побут: побачивши на прилавку свинячі ребра, матір Малого Пса буденно порівнює їх із обпаленими ребрами людини, а звуки феєрверку викликають у неї панічну атаку. Вона не сприймає намагань сина навчити її грамоти — кожна спроба хлопчика завершується бійкою. Що це: намагання зберегти ідентичність? Страх говорити мовою людей, що вбивали її співвітчизників? Наслідок розгубленості й безгрошів’я? Текст не дає відповідей на ці питання. Очевидно одне: жінка неначе застрягла в часі — травми стають магнітами, що відтягують її назад.
Те саме можна сказати й про Малого Пса: він раз за разом повертається до неприємних епізодів, проговорює їх — але тільки для того, щоб примиритися з ними. Здається, ніби герой має підсвідому настанову не множити конфліктів — через це й у сюжеті його листа (а заразом і всього роману) відсутній прямий антагонізм. Натомість цілісність цього мозаїчного тексту утримується завдяки різному емоційному й тематичному наснаженню компонентів.
Момент, у який зв’язок Малого Пса з матір’ю слабшає, настає в його підлітковому віці, коли хлопець іде працювати на тютюнову ферму. Тут він вступає в стосунки з Тревором — білим американським підлітком. Здається, що світ нарешті погодився прийняти Малого Пса — втім, не на рівних правах. Попри те, що героя визнали достатньо суб’єктним, аби вступати з ним у стосунки, Тревор трактує Малого Пса як нижчого за себе (що видно зокрема з розлогих описів сцен сексу), розбавляючи це епізодичними актами поблажливості. Здається, що Тревор проводить час із героєм лише тому, що в нього немає альтернативи. У цих стосунках Малий Пес чимось нагадує героя «Щоденника злодія»: відмовившись від своєї маскулінної ролі, він свідомо обирає покору. Але зрештою його зв’язок із Тревором обривається.
Стосунки Малого Пса з Тревором відіграють у тексті ще одну роль: зруйнувати вже й без того зруйнований колоніальний міт про інакшість сексуальних практик на Сході, зокрема нормалізовану гомосексуальність. Сам Малий Пес розповідає про вʼєтнамський звичай запрошувати на похорони перебраних жінками чоловіків — єдиний виняток, коли культура приймає людей, яким некомфортно у рамках своєї статі. Тож не дивно, що матір Малого Пса, дізнавшись про те, що сину подобаються хлопці, говорить, що його зіпсували, адже вона «народжувала нормальну дитину».
Для чого, зрештою, ця історія? Відповідь починається із вʼєтнамських імен, які часто відповідають назвам предметів. Імʼя матері Малого Пса вʼєтнамською означає «троянда», а його бабусі — «лілія». Зрештою, й самого автора роману звати Оушен, бо вʼєтнамською його імʼя значить «океан». On Earth We’re Briefly Gorgeous пропонує дивитися на людину (навіть у всій повноті її болю) так само, як дивимося на квітку чи пташку. Адже, як говорить Малий Пес, «самé лиш те, що ми живі, достатньо прекрасне, аби бути вартим повторення».
А що в українській літературі? Попри позірну далекість, найближчим до On Earth We’re Briefly Gorgeous текстом є роман «Хто ти такий?» Артема Чеха: обидва вони досліджують те, як діти розділяють із дорослими досвід, який їх ранив, і як це впливає на їхню ідентичність. В обох текстах цей досвід стає визначальним. Утім, між ними є й суттєва різниця — не лише в тому, що в романах ідеться про різні досвіди: страх жертви й муки сумління нападника. Ці тексти демонструють також і різні моделі взаємодії з людиною, що страждає на посттравматичний розлад. У випадку «Хто ти такий?» Фелікс був для Тимофія своєрідним аналогом Карлсона, ставши єдиною людиною, якій хлопець довіряв. Змужнівши, Тимофій більше не має потреби у Феліксі — відповідно, не може більше з ним взаємодіяти. Натомість Малий Пес, незважаючи на свій дитячий страх матері, що піднімала на нього руку, із часом відчуває потребу зміцнити зв’язок із нею — а в якихось аспектах і встановити його. Література любить говорити про тих, хто перебуває в епіцентрі травми. On Earth We’re Briefly Gorgeous доводить, що не менш важливим є й досвід людей, яким ці переживання дістались із других рук — особливо тоді, коли це руки рідної людини. Тож будемо сподіватися, що колись цей роман буде виданий і в Україні.