Олександра Одноліткова
літературознавиця
Якщо ви боїтеся комах, краще не читайте дебютну збірку Ірини Божко «Джмелина пісня у степу». Вона вийшла друком після перемоги авторки в літературному конкурсі Fucking Genius Poetry ‘25, де журі відзначило Ірину Божко за «довершеність письма і пташину спостережливість поетики». Однак пташиного в цій збірці все-таки менше, ніж комашиного. Вірші з неї повсякчас гудуть або дзижчать. Іноді вони ще й загрозливо клацають хеліцерами. Найзагадковіший звук збірки — джмелиний спів. Спробуймо розібратися, як треба слухати, щоби його почути.
Вправляння в неможливому
Назва «Джмелина пісня у степу» звучить як коан — парадоксальна буддійська загадка, яку неможливо розв’язати логічно. Найдивнішою частиною тут є джмелина пісня. Адже звуки, які видає ця важка волохата комаха, зазвичай називають дзижчанням або гудінням. До того ж, степ — це місце не пристосоване для слухання окремого голосу. У ньому будь-який звук легко губиться в шумі вітру, сюрчанні коника, шурхоті ковили, тріскоті сухостою й дзенькоті жайворонка. З назви виходить, що істота, не створена для співу, озивається в просторі, де її голос майже неможливо вирізнити з-поміж багатьох інших.
Перший подив і відчуття суперечності підкріплює опис збірки. На звороті титульного листа написано, що в ній уміщені вірші про те, «як наступити на гору, квітки не зачепивши». А ще — «як попри те, що ти стільки разів людина, скільки знаєш мов ворожнечі, підкорити своє вміння руйнувати вразливій силі хрусткого листя». Спантеличує, правда ж? Однак ключ до цих дивних умінь може бути простішим, аніж здається.
Стати частиною екосистеми
Сенс буддійського коану полягає не в пошуку правильної відповіді, а в досвіді, який людина отримує під час роздумів над ним. «Джмелина пісня у степу» працює схожим чином. Поезію Ірини Божко не потрібно сприймати як ребус, розшифровуючи образи чи сюжети. Натомість варто дозволити їй переналаштувати власне сприйняття. Читати цю збірку — означає поступово виходити за межі людської перспективи й вчитися помічати голоси там, де раніше був лише шум степу. Почати можна з найпростішого: прислухатися до того, хто чи що в цих віршах отримує право голосу.
Поезія Ірини Божко виходить із припущення, що світ довкола нас значно живіший, ніж ми звикли про нього думати.
Поранена картоплина тут може кричати, дуб «просить і кличе», латаття «боїться й сподівається», а ріка гарчить, «зціпивши пороги». Камінь, очерет або ставок тут не є лише тлом для створення настрою. Кожен із них має власний досвід, почуття і, зрештою, голос, який ми звикли не чути.
Перехідний ландшафт
Показово, що таке багатоголосся можливе саме в степу. У поезії Ірини Божко це не просто ландшафт, а простір, де звичні межі й ієрархії розмиваються. Тут людське легко переходить у природне, сучасне — в архаїчне, живе — у мертве. У цьому світі в стеблах настоюється «кров з молоком», вітер «пам’ятає смак поту» з порубцьованого лиця скіфа, а бджола може «полічити первоцвіти — позначки “прочитано” / під ненаписаними листами / до дорогих загиблих». Так окремі голоси перестають існувати ізольовано один від одного. Тому й не дивно, що «Мова очерету і мова крові / на планеті Степ звучать однаково».
Уроки степової мови
Однак самим лише слуханням поезія Ірини Божко не обмежується. Авторка пропонує вчитися степової мови в корінних мешканців: «…ось небо повне ластівок / тлом бавиться земним / зустрінеш у степу ставок / записуй і за ним…». У цій пораді легко впізнати логіку вивчення будь-якої мови. Спершу ми уважно слухаємо її носіїв, а потім намагаємося відтворити почуте самостійно. Недарма наприкінці збірки на читача чекає пуста «сторінка для власного вірша». Можливо, це ще й запрошення не просто слухати степ, а й спробувати заговорити до нього.
Читання як посвята
Коли читаєш поезію Ірини Божко, виникає відчуття, ніби потрапляєш у світ, що існував задовго до тебе. Ліричний голос не переконує читача й не пояснює власних образів. Він говорить короткими, майже формульними реченнями, часто в наказовому способі:
Побач себе оком орла, елементарна частинко,
і обери свій заряд —
тебе приймуть ці переплутані трави
чи ти крихточка свіжого хліба
а чи реп’ях.
Привітай свої пазурі,
як вітає тебе фрактально розтріскане небо.
Через це вірші нагадують посвяту — ніби читач слухає того, хто давно знає закони цього світу й лише відкриває їх тому, хто готовий слухати. Важливо, що тексти Ірини Божко не пояснюють, чому світ улаштований саме так. Вони просто проголошують його порядок:
Ти ж давно знаєш, чому прибульці
лишають знаки на полях,
чому метеорити падають у степу;
камінь, що ти носиш на серці —
уламок астероїда, перші жорна.
Таким самим природним і беззаперечним у цій поезії є й усе те, чого людина зазвичай боїться. Смерть не протистоїть життю, а є його природною частиною, а біль не потребує негайного подолання — його пропонують прожити й прийняти: «дай голові боліти / більше у ній нічо / скоро анксиоліто / не відпускай бичок». Поетка майже не оцінює явища й стани як добрі чи погані, натомість показує їх як елементи одного великого колообігу.
Степ не перестає
Попри велику кількість комах, рослин і степових пейзажів, ця збірка не тікає від тем української реальності. Навпаки, в ній багато небезпечного й тривожного: калібри, комендантська година, сирени, укриття тощо. Війна в поезії Ірини Божко не існує окремо від решти світу. Вона стає частиною екосистеми й змінює спосіб існування всього живого: комахи «внутрішньо переміщуються / магістарллю хребта», «розпачливіше дзижчать комарі / наведені на енергетичну інфраструктуру». Однак навіть під час такої межової події, як війна, «степ не перестає»: жаби кумкають, кульбаби «сивіють», а очерет продовжує хрустіти. Цей світ, попри свою зовнішню тендітність, виявився значно впертішим за лихо, яке його спіткало. Хто знає, може, саме цю затяту неперестанність й оспівує джміль у степу?
P. S. Дякую Ростиславу Кузику, який під час презентації збірки у Львові поставив просте, але дуже влучне питання: «Про що співає джміль у степу?». Без нього цей текст, ймовірно, так і не був би написаний.