Ірина Мельничин
літературознавиця
Сучасне покоління батьків часто видається набагато «свідомішим», ніж попередні. Освітні реформи, зацікавлення ментальним здоров’ям дітей, увага до творчих здібностей — про всі ці теми сьогодні говорять все частіше. Та чи є в сучасному типі виховання місце для читання? Адже із поширенням інтернету куди простіше відкрити на ютубі плейлист із мультфільмами в будь-який час, а не чекати, як раніше, коли по телевізору показуватимуть дитячі програми (про часи без телевізора, напевно, навіть не варто згадувати). Періодично в мережі можна натрапити на дискусії про те, якими повинні бути дитячі мультфільми. Вочевидь, про подібне можемо поміркувати і щодо книжок: про що потрібно говорити з дітьми, а чого письменникам (і батькам, котрі вибирають літературу для своїх дітей) варто уникати?
Насправді важить навіть не відповідь на це запитання, а радше спроба сформулювати, чому вирішення вказаної проблеми може виявитися куди складнішим, ніж видається на перший погляд. А також — з’ясувати, чи взагалі потрібно шукати таке рішення. Адже в моєму дитинстві була література різна, не завжди маркована позначкою «для дошкільного, молодшого й середнього шкільного віку».
Дорослішання в лісовій школі
Цю історію варто почати ще з часу, коли я й читати не вміла. Тоді перед сном це робила для мене мама, використовуючи збірку українських казок. Звісно, дитина сприймає казку зовсім не так, як учений-фольклорист, але більшість казок усе-таки є для неї цікавими через фантастичні події, пригоди, чари й антропоморфних звірів. Згадую, щоправда, що вже тоді дивували та трохи лякали деякі моменти: переважно ті, котрі не можна пояснити без застосування культурологічного аналізу. Такі відчуття викликали, приміром, казки «Кобиляча голова» та «Крихітка-Хіврунька». Деколи мама самостійно придумувала якісь фантастичні історії про тварин, деколи — співала пісні. Щодо другого, то там був і «Падав сніг на поріг», і зовсім не дитяче «Їхали козаки». Таким чином фантастичне видавалося мені невіддільним від моторошного. Казковий світ переповнений цікавими пригодами, але він містить у собі й таємниче, котре не завжди можна зрозуміти.

Коли я трохи подорослішала (приблизно у 5–9 років), інтерес до пригод антропоморфних звірів привів мене від казки народної до авторської: маю на увазі «Дивовижні пригоди в лісовій школі» Всеволода Нестайка. Ця серія книг розповідала про довгоочікуваний період дорослішання, пов’язаний із соціалізацією серед однолітків і навчанням, про час, «коли задзвонить дзвінок і гостинно розчиняться двері класу, запрошуючи тебе» [7]. Певною мірою лісова школа стала для мене заміною того, чого я не пережила в школі своїй: пригоди, дружба й взаємопідтримка, подолання дитячих страхів. А тому не можу погодитися з Наталією Марченко, котра вважає, що сучасним дітям (стаття написана в 2011 році, мені тоді якраз було 8 років), «здебільшого звиклим до замкнутого внутрішнього життя», буде чужа «мораль» текстів Нестайка [2]. Адже якраз такі діти можуть найбільше мріяти про успішну інтеграцію в соціум, бо знають, як бути тими, хто цього позбавлений.
Коли кілька місяців тому я вирішила перечитати «Дивовижні пригоди в лісовій школі», то була розчарована. Тепер, сівши знову за цей текст, я краще розумію, чому. Як вдало зазначив сам Нестайко, його «Дивовижні пригоди в лісовій школі» — це «казковий серіал» [4]. Цей цикл складається аж із восьми повістей, кожна з яких жанрово відмінна від попередньої: деякі ближчі до історії про будні звичайних школярів із пригодницьким елементом, деякі — до детективу, інші — до фентезі. Уперше я вирішила перечитати частину «Загадковий Яшка», адже пам’ятала, наскільки таємничим мені здавався герой, котрий у ній з’являється. Думала, занурившись у цей текст, я зможу зрозуміти щось, чого не побачила в дитинстві, а також краще пізнати і себе (бо чому саме ця книга викликала колись такі емоції?). Тому була розчарована, що «Загадковий Яшка» виявився просто дитячою повістю, котру тепер я читала ще й із певним роздратуванням: еклектичним здалося поєднання «лісового світу» зі світом Діда Мороза та Баби Морозихи, недоречними — постійні повтори фрази «Це я! Це я! Це витівка моя!» [5]. Зараз, у дорослому віці, мені до вподоби частини про повсякденне життя героїв, бо вони сприймаються як більш цілісні історії; однак я певна, що фентезійні повісті можуть бути до душі дітям.
Перша книжка із серії «Дивовижні пригоди в лісовій школі» — «Сонце серед ночі» — видається мені найбільш вдалою. Чого варта тільки центральна проблема твору — боягузтво, «домашні» діти vs великий, часом жорстокий світ. Звичайний, здавалося б, епізод у житті дитини — початок навчання в школі — описано як щось дуже драматичне й непросте: «Що й казати, завжди якось лячно починати у житті щось нове», «один вперше йдеш у ще не знаний, сповнений несподіванок світ» [7]. Звісно, така гіперболізація є іронічним засобом, що можна зрозуміти за допомогою такої фрази: «жив ти біля маминої спідниці, за все відповідала мама, оберігала тебе від усіх небезпек, а ти тільки їв, спав і розважався» [7]. Однак вибрана автором тема видається дуже важливою і не типовою для дитячого тексту. Так, часто в дитячій літературі «звичайний» хлопчик/дівчинка перетворюється на справжнього «героя/героїню», проте далеко не завжди бачимо акцент саме на проблемі страху та на процесі його внутрішнього подолання.
По суті, головні герої не здійснюють ніяких великих подвигів. Вони поступово вчаться взаємодіяти з однолітками, давати відсіч хуліганам, виявляти власне незадоволення та незгоду. Фінальні епізоди тексту, щоправда, можуть видатися більш «небуденними» та моторошними. Вовчик Вовченко допомагає бандиту шакалу Бацилі викрадати речі та ніяк не може розірвати з ним спілкування через погрози старшого. Колько Колючка, Кося Вухань, Зіна Бебешко та Раїса Мняу, немов Гаррі, Рон і Герміона, відважно протистоять цьому шакалу-Волдеморту (продовжуючи паралель, Вовчика Вовченка можна порівняти з юним Драко Мелфоєм, що стає на дорогу смертежерства). І Бацила справді показаний спочатку дуже страшним, його навіть називають «дорослим бандитом-рецидивістом» [7]. Однак розв’язка мовби не з тексту Роулінг, а з казки: спочатку шакал лякається грубого голосу Колька, бо думає, що то ведмідь, а потім з’являється «бог з машини» вчитель Бегемот Гіпопотамович, котрий розправляється із поганцем, як із малим щеням.
Такий різкий перехід від Бацили як небезпечного зла до звичайного дрібного хулігана-«гопоти» дещо дивує, однак увиразнює мораль твору: «Виявляється, хуліган тільки тоді хуліган, коли його бояться. А коли його не бояться, він сам починає боятися, він уже не хуліган, а щеня», «Страшно бути боягузом, а сміливим бути — зовсім не страшно!..» [7]. Не важливо, що в результаті шакала «переміг» Бегемот Гіпопотамович, важливо те, що школярі наважилися протистояти хулігану, подивитися в очі страху.
Несподіваний Нестайко: сміх, страх, насильство і «дублянка з овечої шкури»
Однак, як відомо, дорослий погляд на улюблену книгу може дуже відрізнятися від дитячого. І навіть такі світлі «Дивовижні пригоди в лісовій школі» відкриваються по-іншому. Передусім варто зазначити, що Нестайко дуже старанно працює над художнім світом своїх текстів, намагається зробити його таким, у котрий справді можна повірити. Він орієнтується саме на дитячу психологію, прагне зацікавити юного читача. Найяскравішою рисою «Дивовижних пригод в лісовій школі», котру відразу помічаєш, є особливі оніми для позначення персонажів: зайчик Кося Вухань, їжачок Колько Колючка, лисеня Рудик Лисовенко, ведмежа Михайлик Ведмеденко та інші. Як бачимо, імена героїв базуються на видовій належності, а також на певній грі слів, котра увиразнюється ампліфікацією.
Саме на цю особливість текстів Нестайка дослідники найчастіше звертали увагу. Приміром, Тамара Марченко зазначає, що діти намагаються зрозуміти власні назви саме завдяки їхній звуковій структурі: «дитина сприймає слово не як готовий знак, а як образ, який твориться і наповнюється змістом у реальному вимірі» [3]. Тоді зрозумілим стає не логічне для дорослого прізвище Приблудний: персонаж пішов із сім’ї, вже коли став батьком, а прізвище ж у нього таке було від народження. У дитини, однак, це не викличе ніякого здивування: таке прізвище напряму асоціюється з функцією героя в тексті («сім’ю покинув і десь повіявся» [6]) і, по суті, твориться в момент появи першої згадки про нього.
Творить Нестайко й інші неологізми: лісторія, лісографія, лісознавство. Як бачимо, письменник моделює світ, дуже схожий на людський: звірі ходять до школи, викладачки роблять макіяж, відбуваються батьківські збори, дорослі працюють за професіями, що нагадують людські. Вовчик Вовченко навіть мало не потрапив до «звірячої колонії» [7]. Персонажі часто використовують сталі вирази, замінюючи в них слово «люди» на «звірі»: «Може, хоч школа допоможе його у звірі вивести?» [7], «То що ж робитимемо, звірі добрі?» [6]. Дуже вдалою видається заувага Марченко, що «Дивовижні пригоди в лісовій школі», як і «Лис Микита» Івана Франка, є «повноцінним відображенням українського суспільства», але в тексті Нестайка воно показане «у переломленні для дітей». І це суспільство вже модернове, засноване «на сучасних соціокультурних і ментальних стереотипах», сформоване «іншим середовищем», аніж Франкове [2].
Відразу помічаєш, що особливе місце в цьому світі займають дорослі. Адже завдяки антропоморфним тваринам Нестайко маскує проблеми, такі характерні для світу людського. Автор часто іронізує над дорослими, котрі прагнуть мати вигляд дуже поважних, але при цьому показують себе як гордовитих, зазнайкуватих, самозакоханих. Зазвичай Нестайко пише про таких персонажів усе ж по-доброму, немов хоче сказати: «Які ж чудернацькі ці дорослі!». Приміром: «„Добре знають ноти тільки бегемоти!” — любив повторювати вчитель сольфеджіо. У глибині душі він, мабуть, вважав, що по-справжньому розуміти музику може тільки він один» [7] (це нагадує вислів: «на 11 балів знає вчитель, на 12 — бог, вам максимум — 10»), «Милі серцю спогади роїлися у голові Бровка Барбосовича, коли він лежав серед двору на осонні, раз у раз клацаючи зубами, щоб одігнати набридливу муху, яка по дурості своїй не розуміла, що він заслужений артист, і сідала йому на носа, думаючи, що це ніс звичайнісінького сільського кунделя» [6].
Однак деколи іронія є набагато гострішою, особливо коли це стосується батьків школярів. Зокрема, вони дуже хочуть, аби їхні діти потрапили до нової школи, адже це престижно: «Нічого ти не розумієш. Усі зараз оддають своїх дітей у спеціалізовані школи» [7]. Навіть самі викладачі наголошують на винятковості навчального закладу: «Але й ви зрозумійте: у нас школа не звичайна, а спеціалізована. З ведмежою мовою викладання. Вчителі — із столичного зоопарку. У нас вимоги» [7]. Дуже швидко батьки починають хвалитися успіхами новоспечених учнів. Нестайко маскує іронію (але насправді таким чином ще більше увиразнює її) фразою «розмови про музику» [7]:
У кожній норі, у кожному дуплі, у кожному барлозі тільки й розмов було, що про музику.
– Ах, ви знаєте, моє лисеня вже співає — ну просто як соловейко!
– А ми своїй білочці купили вчора піаніно. Так намучились! Ледве втягли у дупло.
– Мій Михайлик такий здібний, такий здібний! Навіть хропе уві сні по нотах!
Апогеєм зображення вад дорослих стає епізод батьківських зборів, коли спокійне обговорення перетворюється на сварку, де кожен хоче звинуватити іншого та не прагне почути альтернативну думку. Тут дорослі видаються більш «дитячими», інфантильними, ніж самі школярі. З одного боку, Нестайко мовби стає на один рівень із юним читачем, котрий може сприймати дорослих як дивних і незрозумілих. Автор легітимізує дитячі почуття, підсміюючись над світом дорослих. З іншого боку, таким чином Нестайку вдається говорити про серйозні теми, критикувати певні суспільні явища. І коли читач виростає, то може побачити і цей друг шар авторської іронії.

Описаний спосіб зображати світ дорослих видається доречним у дитячому тексті. Тут Нестайко не переходить межі, а навпаки — змушує юного читача довіритися йому. Однак деякі моменти у творі викликають більше запитань. Ідеться про теми, котрі складно пояснити дітям. Приміром, проблема неповних сімей і «поганих» батьків: «Від Бебешків прийшла бабуся. Зінині батьки розлучилися. Тато Козел Козлович Бебешко завів сім’ю в іншому лісі, а мама, солістка лісової опери та балету, заслужена артистка Козулія Бебешко, цілими днями була на репетиціях, а вечорами на спектаклях» [7], «Тим більше, всі у лісі Мурі Кициній співчували. Хоч була вона неговірка, не любила розповідати про свої особисті справи, але всі знали, що чоловік її кіт Василь Приблудний, або, як його ще називали, Базіліо Приблудний, сім’ю покинув і десь повіявся. Саме цієї зими, під час канікул, як народився у них синок Вася. Отакий легковажний негарний тато!» [6]. З одного боку, це сприяє інклюзії в тексті, адже одні діти (з подібною сімейною ситуацією) можуть впізнати себе в персонажах, інші ж — дізнатися, що таке взагалі буває і що їхні однолітки не є гіршими через це. Однак спрощений опис складних життєвих ситуацій навпаки може викликати негативні емоції, стати тригером, напруга від якого так і не знімається.
«Автобіографія» Нестайка якоюсь мірою прояснює, чому він навіть у дитячому тексті звертається до таких тем. Адже й сам зростав без батька, і, очевидно, багато інших таких сімей бачив під час Другої світової війни. Хай як ставитися до біографічного методу аналізу, однак після прочитання історії про те, як малі хлопчики продовжували гратися «у війну», навіть коли почали захоплювати їхнє рідне місто (бо вірили, що то не серйозно), як юний Нестайко побачив смерть свого друга від кулі німця та сам мало не загинув, зовсім по-іншому сприймаються згадки про ту саму гру «у війну» учнів лісової школи [4].
По-різному можна розуміти ще один подібний епізод із твору. На перший погляд, він видається трагікомічним та нагадує сюжет мелодрами: лев Левко Львович Левченко на багато років розлучився зі своїм сином Васею Кициним через автомобільну катастрофу, і цей син виховувався в іншої жінки, однак вони все-таки знаходять один одного. Не менш кумедною є і сцена їхньої зустрічі, адже несподівана поява батька в житті кошеняти Васі Кицина сприймається як «бог із машини». Це навіть мелодраматично: «ніхто» (хлопчик, якого недолюблювали в школі) стає сином «царя» (ще й казковий елемент). Не зрозуміло тільки, як інші герої раніше не помітили, що Вася Кицин — насправді левеня, а не кошеня… Та цю фантастичність, нереальність фіналу можна пояснити і як утілення мрії про несправджене, як спробу автора вифантазувати те, що в його житті так і не сталося. Недарма Нестайко зізнавався, що для нього «тато змалку був уособленням таємничості і чекання. Я не вірив, що він загинув. Я був певен, що він продовжує виконувати державну справу, але настільки відповідальну й таємничу, що про це не повинні знати навіть дружина й діти… я перестав чекати батька зовсім недавно» [2].
Насправді використання прийому «бог із машини» в дитячій книзі не є якимось великим «гріхом». Це дорослі звернуть увагу на певні нелогічності, відсутність причинно-наслідкових зв’язків. Для дітей такі епізоди навпаки можуть здаватися дуже доречними, адже підтверджують казковість світу, де може статися все, що завгодно. Тому й не дивно, що нізвідки з’являється лісовичок Боровичок і підказує головним героям спосіб вирішення проблеми; що «у Павутинію можуть пробратися тільки діти. Дорослим туди ходу нема» [7] (причина в тексті ніяк не пояснюється) і, зрештою, що дитинчата звірів ростуть набагато повільніше, аніж справжні тварини. Про останню умовність Нестайко навіть зізнається: «Безперечно, справжні живі зайчики, їжачки, вовчики і лисички у справжньому живому лісі через рік уже дорослі. Але ж то справжні, а не казкові. А у нас казковий ліс і мешканці казкові. Бо хіба ж ви бачили у справжньому живому лісі спеціалізовану музичну школу, де Бурмило Михайлович Ведмідь — директор, а Пантера Ягуарівна — класний керівник?» [7]. Тут автор безпосередньо звертається до своїх «розумних, кмітливих й спостережливих моїх читачів», що можуть знати про біологічні закони, однак котрим Нестайко пропонує «домовитися», що в цій казці буде по-іншому. Узагалі в тексті багато прямих звертань до читача, що може викликати довіру в дитини.
Ще однією особливістю стилю Нестайка є його наскрізна гумористичність. Зазвичай це гумор добрий, лагідний. Автор з уважністю ставиться до своїх персонажів і читача, адже усвідомлює, що його аудиторія — діти. Насправді гумористичні моменти змушують посміхатися і в дорослому віці: замість «р-р-р» у Косі Вуханя чомусь виходило «хрю» [7]; пропозиція Кольки другові «разом боятися» [7]; «і такий він раптом став дорогий, цей їжачок Колько, що Кося обняв би його зараз (якби не оті колючки!)» [7]; сон Косі про те, як він перемагає Вовчика, а потім великодушно пробачає йому всі образи (цікаво, що в цьому сні Вовченко просить у Вуханю закурити, а той відповідає: «Я не курю. І тобі не раджу. Це шкідливо для здоров’я. Особливо дитячого» [7]. Цей момент видається певним «підморгуванням» дорослому читачу) [7]; спроба Колька та Косі змусити себе плакати [7]. Насправді складно переказати всі ці епізоди, адже важить тут саме стиль: динамічність, певна обірваність синтаксису, мовна гра («Шакалом Бацилою у вашому лісі й не пахне!» [6]), використання різних видів вигуків. Нестайко пише просто, та водночас емоційно, яскраво, дотепно.
Щоправда, є тут і приклади куди «гострішої» іронії. Приміром, тато Вовченка «витрушував на подвір’ї дублянку з овечої шкури» (і це при тому, що перед тим до них хотіла прийти козеня Зіна Бебешко) [7]. Також автор згадує про певні «рішучі заходи», котрі вживали батьки для перевиховання дітей, що раптом почали погано вчитися та стали понурими [7]. Нестайко не пояснює, що то за «рішучі заходи» («не будемо того описувати»), і читач може уявити собі як словесну догану, так і побої. Щодо першого прикладу, він видається відвертим заграванням із уже дорослим читачем, адже дитина може й не помітити цього моменту в книзі. Щодо другого, то здається, що автор намагається залишатися завжди усміхненим, але навіть казковий світ деколи буває жорстоким. І тоді це вже усмішка сумна, трохи винувата.
Останнє, про що варто згадати, — гендерний аспект у тексті. Хлопчики постійно намагаються здаватися сміливими й навіть грають «у війну» тільки тому, що вони хлопчики і відмовитися — показати себе боягузом. Дівчаткам від автора «дісталося» більше. Насправді вони також часто проявляють сміливість і навіть можуть «позмагатися» в хуліганстві з Вовчиком Вовченком і Рудиком Лисовенком (як, наприклад, Раїса Мняу). Але автор немовби зобов’язаний водночас наділити дівчаток типовими «дівчачими» особливостями. Героїні (до речі, і малі, й дорослі) часто капризні, надмірно емоційні, багато плачуть, грають у «дочки-матері». Якщо на початку твору це таке добре підморгування до малого читача — мовляв, ти ж знаєш, які ті дівчатка бувають? — то далі рівень стереотипізації стає настільки абсурдним, що не зрозуміло, чи Нестайко висміює жінок, чи самі стереотипи про них. Зрозуміло, що така авторська оптика зумовлена епохою, у котру був написаний твір. Однак під час добору літератури для сучасної дитини варто врахувати цей особливий гендерний розподіл у тексті Нестайка.
Насправді будь-який текст ми можемо прочитати по-різному. Чому б не спробувати потлумачити «Пригоди в Павутинії» як історію про депресію? Адже персонажі тут втрачають інтерес до повсякденних справ, мотлох і безлад у палаці Хропулії також може бути вказівкою на наслідки цієї психічної недуги. І хоча сам Нестайко казав, що «дитячий письменник повинен берегти дитячу психіку від негативу. Тому я не пишу про малолітніх наркоманів, злочинців — я пишу про нормальних дітей і для звичайних дітей» [2], у своїх текстах він часто порушує досить складні, «дорослі» питання. Однак робить це з гумором, із добротою. Нестайкові герої керуються мало не християнською мораллю: самопожертва, співчуття, милосердя (не дивно, адже дід письменника був священиком). «Дивовижні пригоди в лісовій школі» — текст, не позбавлений особливостей, зумовлених історико-культурним середовищем, у котрому він з’явився. Та й чи якийсь твір може бути позбавленим? Однак Нестайко уважно ставиться до читача, і, напевно, тільки гендерне питання в його текстах сьогодні видається справді проблематичним. Одне слово, перечитати «Дивовижні пригоди в лісовій школі» було цікаво.
З недокурком у руці
Мушу сказати, що паралельно в моєму читацькому житті існувало зацікавлення історіями, де всі страждають. І найчастіше це були недитячі твори, на котрі я випадково натрапляла в бібліотеці (до речі, дитячій). От, скажімо, оповідання Володимира Винниченка. Те, що героями деяких текстів цього автора є діти, збило з пантелику й укладачів шкільної програми, котрі додали «Федька-халамидника» до списку літератури для шостого класу. Також видавці часто друкували в одній збірці твори Винниченка і про дітей, і для дітей, вважаючи, що всі є текстами другого типу. Саме так мені й довелося познайомитися з цими оповіданнями.
Найбільше мене вразила «Кумедія з Костем». Найкраще художні особливості цього тексту помітно на прикладі його останніх речень: «Так Кость і помер. Так з тим недокурком його й поховали. І тижнів два ще потім згадували на кухні цю чудну кумедію з Костем» [1]. Тут — і особлива деталь (недокурок у мертвій руці), і гротескне визначення трагічної долі героя як «чудної кумедії». Художні деталі є чи не найважливішим засобом творення світу в цьому тексті: акцент робиться на очах («зеленкуваті, вузенькі глибокі оченята» [1]), зубах (Кость кусається), губах (що стають блідо-синіми, коли хлопчик помирає). Усі вони кількома штрихами передають навіть не зовнішній, а внутрішній портрет Костя. Риси обличчя поступово змінюються, коли герой стає ближчим до смерті.
Зараз розумію, що в подібних текстах мене перш за все вражав саме вмілий добір автором художніх деталей, що могли дуже точно й водночас лаконічно передати сильну емоцію (жах, шок, розгубленість). Щодо творів Винниченка О. Чепурко влучно зазначає, що автор відкриває перед читачем внутрішній світ героїв тоді, «коли наступає критичний момент, коли емоції і відчуття персонажів сягають апогею» [8].
Не можна з певністю сказати, що такі тексти травмують. Вони показують, що література здатна по-різному впливати на читача і передавати навіть найстрашніші й найнезрозуміліші емоції. Це велике відкриття для читача-початківця не стільки у сфері змістового наповнення твору, скільки в площині стилю.
Та навряд вдасться «захистити» дитину, уважно стежачи, аби вона читала літературу не для дорослих. Адже й дитячі твори здатні надовго запам’ятатися через свій негативний вплив. У дитинстві мене, наприклад, лякали книги від видавництва «Грані-Т»: через ілюстрації на їхніх обкладинках і деякі сюжети самих текстів. Достатньо поглянути на оформлення книг із серії «Сучасна дитяча проза», щоби зрозуміти, про що я.

Щодо незвичних сюжетів книг, можна згадати твір Марини Павленко «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?». Цей текст розповідає про дітей із неідеальної сім’ї (тато — алкоголік, мама змушена працювати на кількох роботах), котрі більшість часу проводять блукаючи вулицями. Підйом на дах гаража тут є метафорою внутрішнього прагнення героїв до чогось прекрасного, до того, аби вирватися зі світу своїх проблем. Це, безумовно, складна тема. І більшість книжок із серії «Сучасна дитяча проза» видавництва «Грані-Т» присвячені саме таким непростим темам у дитячому житті. Якщо ілюстрації справді можуть лякати, то сюжети творів викликають занепокоєння та незрозумілий сум.
Зрештою, зацікавлення текстами «не для свого віку» не є чимось поганим. Це може стати важливим етапом у дорослішанні та вплинути на вибір професійних інтересів. Окрім того, неможливо прискіпливо перевіряти кожен текст на його «правильність»: бо навіть у «зразкових» дитячих творах Нестайка деколи заховані малопомітні «недосконалості». Тим не менше, література суто для дітей є неабияк важливою. І єдине, що можна сказати точно: прочитані нами в ранньому віці тексти певною мірою формують нас як особистостей. Читацький шлях кожного є індивідуальним і навряд тут можна говорити про «правильність»/«неправильність». Хоча, напевно, «Федька-халамидника» все-таки варто прибрати зі шкільної програми для шостого класу. Хоча би для того, щоби діти повернулися до цього тексту в старшому віці та змогли його оцінити.
Список використаних джерел
1. Винниченко В. Кумедія з Костем. Оповідання. Братіслава, 1968. С. 74–83.
2. Марченко Н. Сонячний зайчик людської самотності. Всеволод Нестайко: «Я все життя писав саме для дітей — писав з любов’ю, болем і тривогою» : біобібліогр. нарис / упоряд. Н. Гажаман. Київ, 2011. С. 3–35.
3. Марченко Т. Специфіка творення онімного простору літературної казки для молодшого шкільного віку (на матеріалі повісті-казки Всеволода Нестайка «Незвичайні пригоди в лісовій школі». Вісник Львівського університету. 2012. Вип. 56. С. 347–354.
4. Нестайко В. Автобіографія. Всеволод Нестайко: «Я все життя писав саме для дітей — писав з любов’ю, болем і тривогою» : біобібліогр. нарис / упоряд. Н. Гажаман. Київ, 2011. С. 35–48.
5. Нестайко В. Дивовижні пригоди в лісовій школі: Загадковий Яшка; Сонячний зайчик і Сонячний вовк. Харків : Школа, 2008. 128 с.
6. Нестайко В. Дивовижні пригоди в лісовій школі: Секрет Васі Кицина; Енелолик, Уфа і Жахоб’як. Харків : Школа, 2008. 128 с.
7. Нестайко В. Дивовижні пригоди в лісовій школі: Сонце серед ночі; Пригоди в Павутинії. Харків : Школа, 2008. 205 с.
8. Чепурко О. Образи дітей в українській малій прозі кінця XIX-початку XX сторіччя. Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. 2004. №15. С. 215–218.
