Вирізняти якісне

Перетворити світ, а не пізнавати його. Голосом Леся Курбаса до нащадків

Вікторія Шавурська
літературознавиця, дослідниця театру, акторка

Прекрасно є вірити, прекрасно горіти і прекрасно згоріти дотла у своїй вірі, хоч би вона і помилкою
була.
Лесь Курбас, «Філософія театру»

Творець кількох театральних колективів: Молодого театру (1916–1919), Київського драматичного театру (1920–1921) і, врешті, театру «Березіль» (1922) — царини українського театрального авангарду. Педагог і вихователь акторських поколінь, організатор експериментальних студій, з яких потім народжувалися нові театральні організми — направду «суспільні парламенти». Письменник і публіцист, драматург і теоретик театру, автор літературних есеїв, інсценівок, засновник часопису «Барикади театру». Він сам був театром. Театром цілковитої свободи й ініціативи до нескінченних шукань української Атлантиди. 

Втім, назагал Лесь Курбас постає дещо збірним портретом, духом, навіть культом… Однак це людина жива — схвильована, яка щогодини щось шукала; у побуті — незахищена, у театрі — відважна; людина динамічного відчуття світу, несподівана, яскрава, темпераментна, яка будувала свій театр у муках, розчаруваннях, тривких перемогах, у пошуку шляхів до того найголовнішого олімпу поклику — нового українського світового театру:

Власне, все моє життя — це підйоми світлого стремління, віри й сили в чергу з ніччю безвілля, коли чернь моєї душі бере верх і править державою Леся Курбаса. І після тридцяти вирішальних змагань, коли темне перемагало, — я все таки вірю, що останнє слово скаже та моя частина, яка вміє бути свідомістю моря, гір, хмар, нації, людини взагалі… Всі сили, всі мислі, кожен атом звертається на нове опанування анархічною республікою моєї індивідуальності під одним кріпким гаслом: дійти до того самого високого, на яке здатен я. 
(Зі щоденника Леся Курбаса. Запис від 11 вересня 1926 року)

Так, він був відкритий до будь-яких пошуків, жадібно слідкував за перебігом розвитку світової театральної думки, найбільше боявся закостеніння й омертвіння свого театру і новоствореної «системи». Курбас був тим, хто ніколи й ні за яких обставин, попри всі експерименти, не відмежовував мистецтво у закриту капсулу. Навпаки, він кричав — відчайдушно, голосно, бо любив і, приречений на кулю в серці, вболівав за український театральний, а тому й суспільний ренесанс. То що ж, врешті, проголошував Курбас і як так трапилося, що вже натоді почутий у світі великий культурний реформатор опинився під Соловецькою кулею?

Постріл перший: небезпека бути українським скасуванням російського театру і лише ним

Сцена з вистави «Газ». Джерело: Open Kurbas

Мовні компроміси, постановка російських п’єс мовою оригіналу (себто російською), на відміну від інших іноземних драм, які подавалися в перекладі, засміченість мови українських вистав росіянізмами… Лесь Курбас гостро відчував ті рани, що русифікація завдала українству: 

Як русифікувалася Україна? Вона русифікувалася спочатку пісеньками, вона русифікувалася словечками «хорошо», від прокльонів і лайок, від різних «хльостких фразочок», від переймання нових чужих, «городських» слів, які спочатку поступово заповнювали собою українську мову, а відтак уже стали тим ґрунтом, на якому можна було цілком русифікувати все українське населення міста… 
(Джерело: «Філософія театру», упорядн. М. Лабінський, 2022)

Лесь Курбас неодноразово наголошував на необхідності перетворення українського театру під новий тип українця — модерного. Суспільні настрої змінилися, місто жевріло вогнями революцій, тож створити нову автентичну форму театру виявилося вимогою часу. Однак натоді такий заклик видавався дещо утопічним з багатьох причин, зокрема з огляду на обірваність традиції, брак теорії, відсутність чітко визначених контурів спромог тодішнього митця на висловлення. Врешті-решт, Курбас підсумує це так: 

Сучасний український театр — наслідок антиукраїнського режиму, це недодумана думка, недотягнений жест, недонесений тон. 
(Джерело: «Робітнича газета», № 23, 1917)

Театральна національна традиція великою мірою трималася на декількох великих корифеях попередніх епох. Із початком 20 століття ці надбання могли стати хіба що джерелом переосмислень. Вихід українця із села у місто, форсована індустріалізація, соцреалістична дійсність цілковито унеможливили рух театру далі в межах суто сільської проблематики з його етнографізмами, романтичними настроями і всуціль реалістичною панорамою. Тривалий час у театрі існувала настанова винятково розважити, відповідно — викликати емоції, «одушевити». Відтак набули поширення прояви епігонства, загравання з минулим, розігрування цілком побутових сюжетів у цілковито життєподібних формах — театралізовані фотографії життя. Проти цього гостро виступав Курбас, вважаючи таку закритість до руху вперед дилетантським ставленням до мистецтва. Для нього було категорично важливо те, що театр мав стати центром, де б вироблялася жива мова, принципо українська, зразково чиста. За Курбасом, театр завжди був і буде першорядним мовним трендсетером. 

Врешті, всі ці запити режисера були продиктовані прагненням руху, наміром сформувати такий український культурний простір, зокрема й театральний, що шляхом пошуків та експериментів прийде до цілковитої самодостатності, відповідаючи передусім своєму часу.

Постріл другий: театр сьогодні мусить бути таким, яким суспільство стане завтра

Сцена з вистави «Пролог». Джерело: Open Kurbas

Нині посвякчас чуємо словосполучення «культурний фронт» — воно лунає звідусіль… Цікаво, що ще в далекі 20-ті Курбас звертав на це увагу й категорично заперечував допустистимість такого формулювання: 

Ми пишемо, що ми діячі на фронті культури. Фронту культури не може бути — існує боротьба за культуру на фронті такому-то.
(Джерело: «Філософія театру», упорядн. М. Лабінський, 2022)

Утім, театр, що його розумів Курбас, вимагає від художника образного переломлення життєвих колізій. Курбас завжди прагнув бути відкритим до того, що відбувається у світі, для нього було зрозуміло, що необхідно мати за душею чітко визначені цінності, певну ідею, без котрої не можна будувати і зрушувати театр. Інакше кажучи, ми змушені постійно усвідомлювати, по який бік фронту перебуваємо, аби адекватно реагувати на події, що нас оточують.

«Березіль» — це для Курбаса насамперед саме така ідейна справа, «чутливий нерв настрою і буття свого оточення». Він говорив про неї як про своє громадянське служіння культурі. Не випадково «Березіль» став театром спільної колективної віри, однодумності. Наскрізною ідеєю для нього була така: 

Театр мусить бути завжди, до певної міри, попереду життя своєю звʼязаністю, правліннями і спрямованістю…
(Джерело: там же)

Великою мірою наріжним каменем тут стало загравання із масовою свідомістю, що буцімто не була готова приймати «складного» театру експериментальних форм. Курбас, зі свого боку, наполягав на тому, що настав час, коли необхідно взрощувати нову світоглядну площину для мас, взрощувати саме суспільство: 

…великою та впертою працею підняти театр на таку безперечну височінь, що примусить самого широкого глядача і самого столичного критика здати позиції упередженості та недовірʼя. Ніяких копій і дрібної крадіжки прийомів
(Джерело: там же)

Театр має перестати виконувати розважальну функцію, а, врешті, реалізовувати просвітянство, гартувати уми; він мусить перестати загравати з глядачем, а натомість провокувати в ньому процеси рефлексії та інтенцію до змін. Тож в діалозі театру і глядача театр має бути провідною ланкою — принаймні на цьому наполягав Курбас.

Постріл третій: «Ні!» карʼєризму в театрі

Колектив Молодого театру, закриття першого сезону, 1918 рік. Джерело: Open Kurbas

Лесь Курбас був епіцентром тодішнього театрального життя. Без нього не обходилися засідання з питань театральної справи, публічні збори й обговорення. Він виховав, зрештою, цілу генерацію культурних діячів, як-от Йосип Гірняк, Борис Балабан, Василь Василько та десятки інших. Він також ревно боровся за професіоналізм і повагу до своєї професії. Боровся, зрештою, і за те, аби не перетворити театр у голодні ігри за піднесення его окремих персон. Особливо гостро він реагував на «карʼєризм»: 

Народився тип театрально-літературного діяча, що коротко можна характеризувати — карʼєрист! Ці люди хворі на манію величності. Така самовпевненість є і між нами, і це база некультурності… На вас мої надії, і я боюсь, щоб ви теж не стали фейерверками карʼєристами. Я боюся за майбутнє українського театру, за українську культуру, в чиїх вона буде руках, і надалі я буду суворіше за вами стежити, аби виховувати людей з міцними характерами, принциповими у всіх протиріччях творчого життя театру.
(Джерело: «Філософія театру», упорядн. М. Лабінський, 2022)

Театр для Леся Курбаса це важливий «культурний собор», що функціонує на тлі суспільних процесів, тож від будь-якого працівника тут треба вимагати компетентності й вдумливості; лише свідома видимість, а тому відповідальне ставлення кожного може сформувати щось вартісне. І нехай навіть концепт «мистецтво заради мистецтва» цілком не пасує умовам існування мистецтва в українських 20–30-х роках, все ж на авансцену виходить театр революції, а не черговий індустріальний завод, тож і говорити про роботу в театрі треба в межах зовсім іншого понятійного апарату, без зацикленості на кар’єрі як явищі. 

Непохитно упродовж усієї своєї діяльності Курбас утверджував важливість виховання у собі Людини. Натомість жага до влади, прагнення персоналізувати й привласнити здобутки часу, конкуренція створювали загострений внутрішній конфлікт, який резонував на тлі національної тахікардії. Почасти ця тахікардія й відлунила згодом у пострілах, що були аранжуванням кітчевих фанфар і водночас інструментом культурної та фізичної загибелі в тоталітарній системі.

Фінальний постріл: мистецтво, котре не йде вперед, костеніє, а тому перестає бути мистецтвом

Вистава «Алло на хвилі 447!». Театр «Березіль». Джерело: Open Kurbas

28–29 березня і 15–16 квітня 1927 року відбувся 1-й Всеукраїнський театральний диспут, засідання якого починалися о 8 годині ранку, а закінчувались о 2 ночі. Головними опонентами виявилися Гнат Юра (театр ім. І.Франка) і Лесь Курбас.

Курбасівська настанова на «негайну реформу людини», перехід від оди масам і колективізму до піднесення індивідуалізму став початком нападів на нього. Його театр звинувачували у недоступності, а самого режисера — у буржуазному націоналізмі й контрреволюційності. Великою мірою нападам посприяла й позиція режисера стосовно реалізму в театрі:

Реалізм, навіть не доведений до кінця, ця найбільша протимистецька поява наших днів, всевладно запанував у театрі і паралізує всякий його творчий відрух.
(Джерело: «Філософія театру», упорядн. М. Лабінський, 2022)

Натомість Гнат Юра був прибічником продовження традиції і розвитку реалістичного, зрозумілого масам, тобто легкодоступного театру. 

Остаточний розпал конфлікту відбувся через виголошення одне за одним з трибуни декількох доповідачів пропозиції рівнятися усім театрам на «Березіль»: 

«Театром, що зараз мусить стати на чолі нашого театрального руху, таким театром, який мусить дати театральній роботі напрямок, не диктаторський, звичайно, не монополія, звичайно, таким театром мусить бути “Березіль”».
(Джерело: «Про шляхи сучасного українського театру»: [стенограма]. – Х., 1927)

Таке твердження, вочевидь, образило присутніх представників старої генерації. Саме після цього Гнат Юра під регіт та скандування зали почав звинувачувати Курбаса й виправдовувати «реалізм» свого театру, а зрештою підсумував: «Не можна на нас вішати собак лише за те, що ми не вчені».
(Джерело: там же). 

І тут викривається затаєний в історії українського театру факт, про який пише Лесь Танюк — стаття Гната Юри «Націоналістична естетика Леся Курбаса», де ображений і дещо принижений на диспуті режисер послідовно нібито викриває «всі етапи курбасівського націоналістичного керівництва».
(Джерело тут і далі: Юра Г. Націоналістична естетика Леся Курбаса // За марксо-ленінську критику.— 1934.— №12).

Ця стаття зводилася до того, що курбасівська система, про яку всі говорили, — то ніщо інше як «завершена система буржуазного театру».

Варто згадати ще один висновок, до якого приходить Юра: «Націоналізм і фашизм — ось той прапор, під яким Курбас, об’єднавшись з цілою групою українських націоналістів, зокрема з ділянки літератури, починає виступати». І тут важливо зазначити, що Гнат Юра з доброї волі Курбаса був вихідцем саме його Молодого театру… Тож чи справедливі подібні закиди від людини, котра й сама ходила під «національно-фашистським прапором» Курбаса? Питання цілком риторичне.

Вже 6 жовтня 1933 року на засіданні Колегії Наркомосу УСРР трапилася фактична ліквідація Курбаса. У протоколі підкреслено, що Курбас зайняв «позицію українського націоналіста», а театр «не зміг посісти відповідне місце у створенні українського радянського мистецтва». У щоденнику режисер зізнається собі:

Я покараний за те, що люблю українську націю, українську культуру, мистецтво. Я був надто відвертий і не був політиком-дипломатом.
(Джерело: «Філософія театру», упорядн. М. Лабінський, 2022)

І тут, власне, дуже придалася стаття Гната Юри. З легкої руки «добродіїв» системи вона потрапила до рук керівництва. Курбаса відправили в табори. А 3 листопада 1937 року розстріляли в урочищі Сандармох на 20-у річницю Жовтневої революції.

Фотографія з облікової картки ув’язненого Олександра Степановича Курбаса, 1934 рік. Джерело: Open Kurbas