Богдан-Любомир Притула
поет
Дзвінка Матіяш. Берегиня і пілот Роджер. Видавництво Старого Лева, 2025. 96 с.
Любов починається там, де поезія зливається зі світом. Коли тексти, по вінця наповнені ніжністю, вихлюпуються до пантеїстичного самоокреслення, будь-яка абстракція для того, хто любить, стає живою контрольованою матерією: «Нехай наш поцілунок дасть початок тому світові, / про який мріємо…». Саме цього ефекту досягає Дзвінка Матіяш у збірці «Берегиня і пілот Роджер»: вона наповнює «порожній посуд форми» Антонича чистою ніжністю, змушуючи цей «посуд» поводитись «…наче Ноїв ковчег, / З якого нарешті випустять голубів миру». І верлібр для такого конструктивного деконструювання — ідеальний вибір: його плинність, гнучкість, волелюбність слугують містком до стану, описаного Плужником: «По той бік пристрасті народжується ніжність».
Це ніжність водночас «для» і «попри»: для майбутнього і попри війну; хоча час і простір тут є чимось нероздільним, на перший погляд навіть нелогічним, але правдивим.
Ймеш віри кожному рядку, стаєш наївно-доброю дитиною, перейнятою фантасмагоричним почуттям любові до світу: «Синя вічність усередині нас, з нами і над нами», — як і птах Метерлінка. Щастя усюди, потрібно лише навчитися пити його «спраглими любовних легенд губами». Але постійна міжрядкова присутність війни і розуміння того, що єдине, чого в цьому казковому світі не повернути — життя, — зводять поетику щастя до межі з ескапізмом, а саме життя до невід’ємного блага: «Надто багато тих, хто забув, що життя священне», — ось екзистенційний злам. У такому загроженому стані й час вдається помислити як нерозривну єдність, в якій немає чіткої межі, є лише мить, відчуття, а решту бар’єрів (як-от закони фізики) у світі живої матерії подолати легко: «…сьогодні час знову нещільний, недільний, свіжий / і його можна розкрутити як дзиґу, куди хочеться», — зовсім дитяча гра. Але ця гра таїть дещо вічне: єдність мертвих (Меменґва), живих (Роджер) і ненарожденних («діти із сузір’я Полуниць») — онтологічну основу часосприйняття Матіяш виводить із Шевченка — це обличчя визрілого метамодерну: «гра» переливається у моноліт.
І такий «зітканий із легенд» нерв, а заразом і фон (усе перебуває в пантеїстичній єдності), увиразнює весь метасимволізм, оприявлений безпосередньо в архетипових персонажах, на яких тримається і смислова, і сюжетна складові збірки. Сміливим було зробити Берегиню «наскрізним ядром» усього тексту. Це переосмислення традиційного образу жінки в часи скепсису до консерватизму — жест, який застерігає від іншування, грає на користь вже згадуваної єдності: «Ціла країна в моєму серці, / Ціла земля у моєму лоні», — Берегиня огортає материнською любов’ю «країну писанок», бо в світі Матіяш немає нічого сильнішого за таку любов. І водночас Берегиня — «жінка, що молиться в танці, / й танець її був молитвою. / Її руки обіймали весь світ, її ноги дихали землею / і небом, її живіт був як сонце, / і груди були як сонце», — вона є земля, вона є життя, вона є всім і захищає все. Causa prima, але в розумінні пантеїстичному.
Пілот Роджер — це погляд зовні, іноземець, який занурюється в українську фантасмагорію, з перших рядків «обережно тримає в руках космацьку писанку» — відкритість, що потім відкриє спільність: любовну, часову — він і Берегиня в акті кохання насправді поєднують два світи, зводять їх до гармонії.
Це своєрідна метафорична західна інтеґрація, і сприяє їй обопільна любов до свободи.
Для Роджера свобода — політ: «Він вирішив стати пілотом, бо в дитинстві / так і не зміг навчитися літати». Акт єднання відбувається задовго до діалогу: «Земля під літаком як писанка», — вона і в руках, і під ногами, і у Берегині, яка «карту ховала у своєму лоні». Водночас Роджер стає гілкою минулого: через свою прабабусю Меменґву (ім’є означає «метелик») він «укорінюється» в часовій тяглості і при цьому підноситься до неба: « — Добре, Метелику, я навчу тебе так багато, як тільки зможу. / Так багато, як ти зможеш вмістити. / Так багато, як ти зможеш почути. / Так багато, щоб вистачило твоїм дітям, і внукам, / і внукам твоїх внуків, серед яких буде хлопчик, що / житиме в час польотів у небо» — пілот приречений бути вільним, це у нього в крові, бо Роджер — нащадок народу Оджибве (великий корінний індіанський народ у Північній Америці): волелюбний, чутливий до природи, екзотично-ніжний.
Незвичним, як для збірки поезій, є розгортання сюжету навколо двох архетипних персонажів (Берегині й пілота Роджера). Зазвичай подібне сьогодні побачиш радше в циклах, а от побудова цілої книги — рішення нестандартне. Та й б’є воно двосічним мечем: одне лезо — ширина поєднується з глибиною (кожен вірш є черговим фраґментиком мозаїки — свого відтінку, свого рівня прозорості); друге — деякі тексти виглядають простими допасуваннями, тобто майже не грають ролі в загальній смисловій картині, вони працюють як пояснення попередніх віршів, а для проникливого читача подібні спрощення — як скалка в оці (робота над збіркою «Берегиня і пілот Роджер» відбувалася в рамках Стипендійної програми Українського ПЕН, а подібні програми зазвичай вимагають від автора/ки детального планування). Це стосується «Берегиня знову заснула у вишиванці…»; «Скажи, які квіти ти любиш найбільше?..»; «Ковдрою з клаптиків Берегиня вкриває свою країну…» тощо. Якщо вдаватися до крайнощів, то цілу концепцію збірки можна було б симфорично передати в циклі з 5–7 віршів, і це було б куди насиченіше письмо.
У Дзвінки Матіяш дуже багато повітря. Це також двосічний меч.
Добре: словесна легкість, витримання оцієї доброї дитячної наївності в поєднанні з цілком дорослими темами. Погано: пояснення образів («Але вона не була птицею, вона була вогнем і водою, / гарячим і холодним»); констатації очевидного («…бо коли він дивився на Берегиню довго, / її світло починало його засліплювати»), шаблонні образи («піщинок, як зірок»). До того ж, коли авторка будує твір на метафорах, при цьому віддаляючись від щільності симфори — це сміливе, але химерне рішення, яке змушує збірку зависати в обережному польоті. Іще одна сила, яка тримає її в підвішеному стані — витриманість верлібра. Тут проблеми: іноді поезія стає розбитою на рядки прозою, особливо це помітно у віршах з діалогічною чи сюжетною складовою, зокрема у «Ти хто? — спитав пілот Роджер у Берегині»: «Ти не тільки водиш літаки. Я бачила. Коли твій літак летить у небі, час стискається і розтискається. Мрії здійснюються і бажання лягають у наші долоні вже дозрілими. Ті, хто має зустрітися, зустрічаються», — я навмисне не показав поділ на рядки, в такому вигляді взагалі важко сказати, скільки їх, важко знайти інтонаційні кінцівки (і ні, крапки не допоможуть), а насправді тут 4 поділи. Та сама історія з «“Привіт!” — сказала Берегиня…»; «Асфальт мокрий від дощу…» та «Був спекотний липневий день…». Верлібр подекуди не витримує ліро-епічного навантаження, занадто розтягується, набуваючи рис радше поетичної прози. Авторка працює на межі, але іноді не втримує рівноваги.
І з такої кількості обережності постає справді цілісний світ із власною міфологією — це найсуттєвіше. «Берегиня і пілот Роджер» існує як автономний світ із власними законами, вона змушує грати за своїми правилами, сприймати текст як щось живе, змушує співтворити. Це по правді божественна властивість. Тому й завершення витримано в пантеїстично-життєтворчих пастелях: «Жінка й чоловік тримають небо, / Жінка й чоловік обіймають землю». Природна єдність. І любов тут як тут.
