Валерія Сергєєва
літературознавиця, літоглядачка
Каріна Саварина. Незнайомство. Хто це?, 2026. 336 с.
Кажуть, що польське місто Познань називається так, бо саме на тому місці Лех, Чех і Рус зустрілися після довгої розлуки та крикнули один одному: «Poznaję!» («Впізнаю!»). Лех, Чех і Рус були легендарними пращурами слов’янських народів: поляків, чехів та русинів (українців). Окрім познанців, сентимент до цієї трійці мають і мешканці сусіднього міста Гнєзна. Розповідь про його заснування гіди починають із байки про те, як, вийшовши з тамтешнього лісу в долину, брати побачили дуб із орлиним гніздом. Тоді Лех промовив, що бере цього птаха собі за герб, а навколо дерева побудує замок і назве його Гнєзном.
Гарно все ж таки бути міфічним героєм: уподобав собі галявину й без зайвих роздумів ставиш там фортецю. Гірше ж бути емігрантом: для цих людей відчуття дому часто лишається недосяжною мрією. Реальністю натомість — самота та чужість. Про це свою нову книжку написала Каріна Саварина, українська авторка, що від 2020 року мешкає в Польщі.
Уже скоро «Незнайомство» з’явиться у видавництві «Хто це?», що працювало з літературою досвіду та цінувало «радикальну щирість». У минулому часі, адже «Хто це?» постраждало від російських обстрілів, і засновниці Кіра Кос та Ірина Виговська повідомили, що видавництво йде на довгострокову паузу — попередньо: до кінця війни.
Водночас символічно, що призупиняє діяльність воно саме на «Незнайомстві» — історії про пошук власного місця в негостинному та несправедливому світі, історії настільки радикально щирій, що… І тут добре було б підібрати ефектний зворот кшталту «звалює з ніг» чи «б’є під дих», але ні, бо, по-перше, це було б неправдою, а по-друге, після такого швидко оклигують: підводяться, відсапуються й рушають далі.
«Незнайомство» ж інакше: це розтягнута в часі і просторі фонова тривога, що діє на виснаження.
Каріна Саварина писала в жанрі автофікшену й до того: говорила про складні досвіди, не згладжуючи болісну шерехатість, а головне — не заперечуючи автобіографізму, як це часто роблять інші авторки й автори. Мовляв, хто це? Ne poznaję! «Незнайомство» — не менш відверте продовження розпочатої розмови. Отож до тем непліддя, усиновлення та харчових розладів додається й проблема еміграції, добровільної та вимушеної.
Уперше героїв (родину з трьох людей: мати-письменницю, батька-програміста й доньку Марусю) читачі зустрічають у час ковіду — саме тоді вони переселяються до Польщі. На новому місці все відмінне: люди тримають дистанцію, звертаючись одне до одного в третій особі, магазини не працюють по неділях і навіть осінь тут має інший темп — приходить 21 вересня. Протягом тексту головна героїня декілька разів згадає, що їхній із чоловіком весільний торт був прикрашений фігурками Мумі-тролів. Це важливо з огляду на те, що Мумі-мама і Мумі-тато якось теж наважилися переїхати, і сталося це якраз на межі літа та осені — коли довшають тіні й до саду починає навідуватися Мара, дивна мовчазна істота, під якою замерзає земля.
Мумі-родина шукала кращого життя на острові з маяком: от тільки приплив раз у раз руйнував причали, які зводив Мумі-тато, а Мумі-мамі ніяк не вдавалося розбити сад на острівному камінні. Зрештою, дійшло до того, що Мумі-мама почала малювати на стінах маяка рідну Долину Мумі-тролів і тулитися до зображення — в момент таких єднань із домом сім’я переставала її бачити. Каріна Саварина думає про схожі речі, доходячи при цьому до важливого висновку: можна скільки завгодно міняти фізичні адреси, марно сподіваючись позбутися нещастя в новому домі, та насправді зміни стаються лише тоді, як заповнити діру всередині себе — стати домом самій собі.
Героїні, що шукає цієї зрілості, 36 років, але в новій країні вона ровесниця своєї доньки, що ходить у садочок. Маруся зі своєю мамою разом відкривають польську культуру та вчать мову. Спершу це формули ввічливості, згодом лексика, пов’язана з побутом та намаганням ословити свої непрості почуття. 2022 року, коли стається повномасштабне вторгнення й тисячі українців перетинають кордон із Польщею, на уроках польської з’являються слова кшталту «uchodźca» (біженець) та «schronienie» (притулок). А за якийсь час словник поповниться вже такими образливими висловами, як «spierdalaj» або «Polska dla Polaków». Концепти дорослості й дитинності надзвичайно важливі для «Незнайомства», вони розходитимуться, парадоксально накладатимуться, мінятимуться місцями. Скажімо, Маруся маленька, але мову знає краще за маму; мама доросла, але, будучи чужинкою, почувається малою щодо громадян Польщі; Польща має тисячолітню історію, отже, мусила б бути дорослою, однак перед лицем викликів ХХІ століття поводиться по-дитячому тощо.
Паралельно з лінгвістичним освоєнням триває освоєння географічне. Текст сповнений довідками про архітектурні й природні пам’ятки Польщі, які відвідують герої. Вони аутсайдери, а отже, на відміну від поляків, не всотали цю інформацію з молоком матері і шкільним kompotem, а вже дорослими вичитують із путівників. Щільність культурної маркованості вказує на те, що Польща — важливий осередок східноєвропейської цивілізації. Чого поляки вочевидь не сказали б про Україну. Все як у тому крилатому вислові австрійського канцлера Меттерніха, який вважав, що Азія починається за східним муром його саду.
Каріна Саварина, маючи природну чуйність та спостережливість, гідну професійної антропологині, аналізує культурні стереотипи та маргіналізацію не лише окремих людей, а й цілих народів.
На верхівці успіху перебувають американці: ми знаємо, які шоу вони дивляться, кого зі співаків слухають, у що вдягаються і що їдять, знаємо кількість штатів у США, імена їхніх президентів та ключові історичні події. Коротше кажучи, все — за висловом авторки, від «американської усмішки» до подробиць депресії Брітні Спірс. Заковика в тому, що запитай пересічного американця про аналогічні польські контексти — і він промовчить. Зі свого боку, поляки майже нічого не знають про культуру українців. А коли героїня-українка сідає в таксі до узбека і хвалить їхню кухню, водій щиро дивується і перепитує, чи вона випадково не вчителька географії, раз знає, де розташований Узбекистан. Адже європейцям зазвичай бракує такого знання, чи то радше цікавості дізнатися.
Героїні ж не бракує: вона поєднує в собі любов до дубів-самітників, глибоко закорінених у землю, та гусей, що мігрують між континентами — від дому до вирію і назад. Гуси — її улюблені птахи: саме з гусячого яйця колись народився Всесвіт, і Всесвіт цей мандрівничий. Та крихка гармонія між двома полюсами порушується із повномасштабним вторгненням. Вона ще не достатньо зжилася з поляками, але вже не розуміє досвіду українців, що залишилися на батьківщині — тримають у руках зброю чи ховаються від обстрілів. Ба більше — навіть тимчасово переміщені особи, що приїжджають до неї в Польщу, виявляються недосяжно далекими: їхня еміграція не була добровільною. Отож героїня знову сама, знову посередині двох крайнощів: незрушного дуба, чиє віття не колишеться від вітру, а коріння не сплітається з коренями інших рослин, та гуски, що невпинно летить, вибиваючись із сил, і не має змоги приземлитися.
Спосіб стишитися Каріна Саварина шукає в літературі. У книгарнях її найбільше цікавлять автобіографії та автофікшн. Одне за одним виринають такі імена, як Джоан Дідіон, Туве Дітлевсен. Із першою Каріну Саварину об’єднує мова материнської любові: страх за найріднішу і, як здається, найвразливішу людину на світі, а також потреба бути чесною. Із другою — складні стосунки з письмом. Данська авторка Туве Дітлевсен росла з нав’язаним переконанням, що жінка не може стати письменницею. Вона переступила цей патріархальний блок, однак, яких би успіхів Туве Дітлевсен не досягала в подальшому, письмо, як і в дитинстві, відчувалося для неї чимось забороненим і соромним. Мовляв, пишеш про інших — що ти взагалі можеш знати про їхнє життя? Пишеш про себе — навіщо ділитися таким особистим? Усім за тебе незручно.
Каріні Савариній ця стигматизація відома не з чуток. Її першу книжку «Не вагітна», писану на основі власних щоденників, сприйняли неоднозначно: жінки, що так само переживають непліддя, — з полегшенням і відчуттям спільності, інші — зі збентеженням і небажанням «порпатися в чужій білизні». У «Незнайомстві» вона активно розмірковує про роль автофікції і те, як етично сплітати правду й неправду в жанрі, що сполучає автобіографічне та художнє.
Тому так, «незнайомство» в назві стосується передусім власного Я — присоромленого, зацитьканого й від того потаємного. А сама історія гідно очолює гусячий клин українського автофікшену, зменшуючи опір для тих, хто лише наважується заговорити.