Ганна Улюра
літературознавиця, літературна критикиня
Мелісса да Коста. Уся небесна синь / Переклад Зої Борисюк. Київ: Артбукс, 2025. 608 с.
За фабулу свого дебютного роману Мелісса да Коста взяла історію, що на момент появи роману встигла стати одним із найрозповсюдженіших штампів мелодрами — книжкової і кіношної. Людина, помираючи, мандрує світом. «Остання подорож», часто-густо цей топос фігурує також під назвою bucket list, «список останніх бажань». Зміст «останньої подорожі» буквально відбивається в назві: людина, яка дізналася, що їй загрожує швидка смерть від невиліковної хвороби, втілює свої останні мрії, мандруючи світом. Тревел-паліатив такий собі. Наголос в таких історіях припадає на внутрішню трансформацію героя, який приймає зрештою свою смертність.
«Мандрівник» стає відчуженим від самого себе «подорожнім», щоби завершити путь «прочанином».
Коли ця книжкова формула реалізована вдало, роман стає моментально бестселером (спитайте у мільйонів примірників «Провини зірок» Джона Ґріна) і потужним інструментом психологічної підтримки. У такий спосіб говорять і про роман «Уся небесна синь»: як про терапію-підтримку, годну достукатися до безлічі читачів. Мелісса де Коста пише «Усю небесну синь» (Tout le bleu du ciel, 2020), використовуючи найшаблоніший із способів писати усвідомлене помирання в сучасній літературі, але сюрприз-сюрприз: пише вона книжку, яка має підняти настрій, релакс-чтиво, «бульйон для душі». І прошу: книжка розійшлася накладом в півтора мільйони лише французькою. «Уся небесна синь» до того ж суворо слідує традиціям французької психологічної прози: все прояснити, пояснити, розтлумачити, повторити — зробити зі складної моральної ситуації красивий афоризм…
Герої Мелісси да Кости обожнюють афоризми! Хто б сумнівався.
Головна героїня роману в принципі дуже мовчазна дівчина, а нині переживає важкі часи, то й зовсім закрилася від світу. Жоанна говорить, коли нарешті спроможеться, цитатами. При чому цитати не прив’язані до першоджерела, хоча воно і важить (скажімо, тут є фраза з книжки про помирання, є кілька реплік з інших романів про подорожі). Названий вголос лише один роман, який Жоанна вщент розібрала на афоризми, це її улюблена проза, вона помічає людей, які так само обожнюють «Алхіміка» Пауло Коельо (вибачте, ми саме в такій зараз книжці, де всерйоз міркують про «Алхіміка», але ми будемо грати за правилами да Кости, якщо вже в її книжці опинилися).
Фрази з «Аліхіміка» — улюблений спосіб комунікації героїв і зрештою найбільш адекватний спосіб.
Батько героїні мав таку звичку, говорити цитатами, батьківський дім був прикрашений короткими надписами маркером на стінах. Батько — дивак, він відкидав формальну освіту і виховував доньку в системі самоусвідомлення, ті цитати — частина його педагогічної практики. Жоанна подорожує з Емілем фургоном і поволі стіни авто так само вкриваються надписами. У такий спосіб починають бесідувати Еміль і Жоанна (зазвичай так між собою говорять комічні персонажі). Тут треба знати: Еміль ці розмови не запам’ятає, а в частині цих бесід він перебуває взагалі у своїй реальності, у своєму уявному дитинстві. Жоанна радить Емілю писати щоденник і перші ж дві репліки в діяріуші… правильно, афоризми-цитати.
Коли герой складається чи не винятково з центонів, коли мова роману — «чуже слово», то цей роман заявляє у такий спосіб про свою відкритість і діалогічність: чуже слово скероване на предмет і одночасно на Іншого, хто цей предмет рефлексує, в цьому його сила. Багатоголосся нібито: досвід, якого ти не маєш, роблять таким, який ти пережив безпосередньо — через чужі історії. Але я уже згадала: Жоанна з Емілем не читають книжок, звідки цуплять цитати; вони купили на барахолці старий затертий збірник афоризмів і підбирають собі при нагоді чиюсь вирвану з контексту мудрість. Адаптувати чужий досвід в їхньому стає неможливо. Схоже на взаємодію досвідів, але це не вона, схожість оманлива.
«Уся небесна синь» — зокрема, про комунікацію, і саме так ця комунікація тут виглядає: персонаж перебуває нібито у постійному діалогу з Іншим, але оскільки той Інший повністю уявлений із досвіду Я, то й взаємодії з ним тут катма.
Стається щось погане, стається драма і трагедія, людина посеред біди обирає не взаємодіяти з чимось/кимось, окрім цієї біди. Власне, визначення туги і скорботи просто перед нами. Тому і комунікація в романі така дивна, тому ці недолугі ігри з дурнуватими, правду кажучи, афоризмами мають сенс в межах роману, працюють на його зміст.
І що зрештою? Людина як гарант власного існування, втім, і неіснування теж. Там, де Емілю і Жоані треба було б розказати власну історію, вони вкидають обкраяні шматки чужих історій, пропонуючи «обрізане» дофантазовувати.
Ні, ясно що зрештою обидва герої нам про себе детально розказують, про щоденник Еміля я ж згадала уже. В книжці є два оповідачі, вони чергуються. Спочатку в фокусі Еміль; коли він переживає втрату пам’яті, з простору роману випадає і читач. Затим, коли хлопака остаточно переміщується в альтернативну реальність, акцент припадає на Жоанну, і ми бачимо світ уже її очима. В мить, коли треба про себе розказати і вони до того готові, у них не виявляється слухача (окрім нас, хто уважно читає 800 сторінок роману).
Структура оповіді не здається складною, але є абсолютно доцільною і в цій доцільності складною. В один із моментів оповіді Жоанна пробує заспокоїти паніку Еміля: мовляв, у тебе нема майбутнього, ти втрачаєш своє минуле (до речі, ні, не втрачає, він набув іншу версію свого минулого, адже помер, впевнений в тому, що він — маленький хлопчик), отже, треба зосередитися на гострому переживанні теперішньої миті.
Власне, «Синь» — це роман про час, окрім іншого.
За допомогою розповіді про себе ми об’єднуємо минуле і майбутнє в точці теперішнього. І ще раз: герої про себе не розповідають аж доти, доки не стає пізно. Розумні дослідники оповіді і часу (скажімо, Поль Рікер), вони припускали, що в тій точці розповіді, що поєднує минуле і майбутнє, є зазор для відповідальності. У такий спосіб людина бере на себе відповідальність за своє життя, розказуючи про себе (в широкому сенсі слова «розказувати»). Я, який говорить про своє минуле, не той, ким був раніше, але я готовий оцінити те, яким я був, і нині ця оцінка становить контекст мого існування-в-майбутньому. Власне, про такий підхід ідеться. Еміль буквально втікає світ за очі, щоби оцінити прожите ним життя.
Така-от природа зловживання афоризмами у «Сині», цікавезна насправді. А не просто бісячі відсилки до «Алхіміка», хоча таки бісячі.
Ну і ще один момент. Такого типу розповіді, скеровані самі на себе, інтровертні, герметичні, мають зімітувати те, як бачать світ люди з аутизмом. Власне, назву роману позичило світосприйняття саме такої людини. Хлопчик малює різні відтінки синього, лише їх, намагаючись зобразити чи то небо, чи то море, а зрештою — безкінечність. Про цього малюка Емілю розказує Жоанна, і той поволі починає помічати «синь» — нескінченність в пересічному.
Гм. Мене непокоїть одна річ, притаманна романам про останню подорож. Морально-етична установка радше. Нібито важка хвороба робить людину кращою, а складний розлад є благословенням небес, котре треба прийняти і оцінити гідно. Блага фізичних страждань — один з опорних пунктів цього жанрового різновиду, ясно. Та милуватися просвітленим пацієнтами паліативних клінік чомусь найкраще вдається молодим здоровим авторам. Але менше з тим, це ж книжка хорошого настрою, не буду його псувати. Да Коста свідомо і доцільно мотивує своїх героїв втечею до свободи, хоча вона часом скидається на втечу від свободи, що ж поробиш.
Ніяких інтриг і загадок фабула не передбачає: уже на першій сторінці Еміль публікує оголошення, в якому шукає компаньйона для останньої подорожі, яка триватиме максимум два роки, бо ж такі прогнози лікарів — максимум два роки життя.
Емілю двадцять шість, він комунікаційник (!) у якомусь готельно-туристичному стартапі, роботою люто нудиться і тому не відразу помічає, що втрачає пам’ять, списує на одноманітність і втому. Виявляється, що це рідкісне генетичне захворювання, що симптомами скидається на раннього Альцгеймера (так його хворобу і зватимуть). Попереду в Еміля блекаути, повна втрата пам’яті і зупинка серця. Йому пропонують взяти участь в дослідженні, щоби вивчити природу цього рідкісного недуга. Еміль не хоче вмирати в лікарні, тому купує фургон і збирається померти в дорозі. Батьки, старша сестра з близнятами, близький друг з дружиною і малюком — це оточення Еміля, він не повідомляє їм свого рішення і одного дня просто їде в компанії Жоанни, котра відгукнулася на оголошення (колись дівчина працювала сторожихою у школі, нині вільна).
В Еміля є мета: хоче, щоби рідні запам’ятали його здоровим, не хоче бути для них тягарем і воліє підбити підсумок життя. Жоанні під тридцять, вона переживає важку втрату і серйозний нервовий зрив. В Еміля і Жоанни є колишні, з якими закінчилися довгі стосунки: дівчина Еміля пішла, хлопець Жоанни йти ніяк не хоче і весь час їй телефонує і плаче. В обох є таємниці, що зрештою мають стати явними.
Після першого серйозного Емілієвого нападу в місцевій лікарні виявляють: Еміль визнаний недієздатним, він — під опікою батьків і мусить повернутися в клініку для досліджень, оскільки дії Жоанни підпадають під викрадення. Щоби продовжувати мандри, молоді люди вирішують побратися, фіктивно звісно що; Жоанна обіцяє, що Еміль до батьків ніколи не повернеться і помре десь в мальовничому гірському пейзажі.
Маршрут подорожі — Піренеї (описи локацій, далебі, найкраще в книжці, якщо читати їх не як прояснення психологічного стану мандрівників, а як елементи роману-прогулянки).
Цікаве просторове рішення: історію розказують у максимально клаустрофобний спосіб, світ описують так, що от-от виникне агорафобія, бо зримих меж в ньому нема.
Гори, море, величезне озеро… Там є один симпатичний момент: велике озеро і понтон в тумані. Жоанна і Еміль гуляють понтоном і планують дійти до кінця, щоби побачити, що там. Місцевий юнак-рибалка, який мріє про подорожі, але все життя зрештою проживе в рибальському крихітному селі (і в цьому його щастя) регоче: до кінця не дійти, міст побудований навколо озера, він безкінечний.
Великі міста ми бачимо лише побіжно, звідти втікає Еміль, там будуть лікарні, куди непритомного хлопця доставляють гелікоптером. Вертикаль у цьому просторі належить містам, і вона загрозлива.
«Вся синь» горизонтальна, навіть коли змальовує гори: така перспектива скеровує погляд і, природно, оповідь вперед, в рух, в підкорення нових ідей-територій, вона буквально прогресивна, і це прогрес особистісного зросту. Це про безмежність, яка є й на малюнках маленького хлопчика.
Кілька разів (більше, ніж п’ять, то це не випадковість) Еміль і Жоанна живуть в руїнах: вони гуляють містами-примарами, зруйнованими селами, вони зупиняються в покинутих і зруйнованих хатах, де є хіба фундамент і залишки стін. В одній такій хатині Еміль і помре. Руїни ці — вони про розмитість кордонів, вони — теж про безкінечність.
Обережно: далі суцільні спойлери!
Жоанна втратила сина, він загинув, коли йому було три роки. Еміль, помираючи у неї на руках, уявляє себе хлопчиком плюс-мінус такого ж віку; він думає, що Жоанна — його матір, власне, він бачить в цей момент матір. Жоанна порушує дане чоловікові слово і дозволяє реальній матері проститися з Емілем. Уже на похоронах ми дізнаємося, що Жоанна чекає на дитину, Еміль буде батьком, хоча він не помітив і не зрозумів вагітності Жоанни, бо сам уже цієї миті став її дитиною в своїх фантазіях. «Це дівчинка», — повідомляє Жоанна сестрі Еміля, світ, де зникають хлопчики, закінчується на цій дитині.
Саме цей фінал забезпечив «Синь» шаною мільйонів читачів (і те, що фінал в екранізації змінили, спровокував шалений вибух невдоволення). Саме цей фінал має бути терапією і втіхою. І він достобіса тривожний взагалі-то. Жоанна очікує на дитину від мертвого чоловіка, який уявляв себе її дитиною.
Так, це метафора космогонії: будь-який світ родиться від інцесту і після вбивства батька. Але тут іще гостріше: зобов’язання піклуватися про інших передбачає відмову від себе, але це єдина можлива форма конкретного розділеного досвіду, який допускає цей світ, посткатастрофічний за суттю.
У флешбеках Еміля — цілком невинних спогадах про юність і дитинство — є одна чужорідна сцена: його сестра ридає, дивлячись новини по ТБ, в телевізорі літак врізається у вежу, Еміль не може зрозуміти, чого та злякалася бойовика по телевізору. Так, цей світ посткатастрофічний, його треба перезапустити, народивши нового бога, а поки що віддано любити чужинця поруч, котрий плекає свій статус Чужого до кінця і мовчки…
Книжка доброго настрою, так кажуть. Здається, брешуть.
