Ольга Трейтяк
літературознавиця, літоглядачка
Що було б, якби слова лікували? Проста й напрочуд сентиментальна відповідь: тоді ми б не боялися болю й туги, адже від них урятує тепла розмова. Щось схоже пише і Вікторія Белім у своїй книзі «Будинок з півнями. Що замовчували в моїй родині». Це книга саме про цілющі слова, що об’єднують людей і повертають до життя тих, хто вже не з нами. Може, це і банально, але ж так дієво, коли йдеться про feel-good fiction — хай навіть це не такий вже і фікшн.
Потреба говорити
Втрачений зв’язок між людьми — наче розбита чашка: від найліпших моментів лишилися уламки, і треба купа зусиль, щоб усе склеїти. Десь така ситуація у Вікторії, що має лиш спогади і про рідного батька, котрий наклав на себе руки, і про рідну країну, яку покинула ще підліткою. Так, протагоністка й авторка книги ділять одне ім’я — перед нами відверто автобіографічний текст, який нібито і тяжіє до нонфікшена за змістом (бо ж ідеться про реальні події в реальному житті реальної людини), але все ж максимально охудожнює свою форму.
Ми слідкуємо за одіссеєю Вікторії, коли вона емігрувала за кордон, а потім повернулася в Україну — себто додому. Саме навколо «рідних місць» Вікторія Белім і створює свої мемуари. А читач піде з авторкою її дорогами через насущні сумніви, сни і болісні спогади.
Усе почалося в 2014-му на Сході України — війна. А для письменниці й журналістки Вікторії Белім це ще й початок письма про свою країну і родину. І те, й інше — події непрості. Подекуди настільки гострі, що книзі замало бути просто мемуарами. Вона вперто виростає у вправний роман зі своїми героями, сюжетом і образами. І врешті маємо зав’язку — героїня мусить з’ясувати, що сталося з Никодимом.
Шукати слова
Вікторія знайшла Никодима в щоденнику свого прадіда Сергія. Чи точніше — не знайшла. Після запису про брата Никодима, що «загинув за Україну» — нічого. Ані в щоденнику, ані в родинних переказах.
Та якщо дослідник бачить мету, то не помітить і перешкод. Вікторія Белім вирішує писати про родича, котрого не згадують. Усупереч таємницям із минулого і власним непроговореним тривогам:
У моїй родині уникали певних тем. Удавали, що мовчання тамує біль. Сергій не говорив про Никодима. Ася не говорила про війну. Мама не говорила про розлучення. Я не говорила про самогубство батька. Ніхто з нас не вмів дивитися в очі своїм страхам.
Вона приїде не тільки в Київ, а й «причалить» до Крутого Берега — селища на Полтавщині, звідки родом її мама й куди сама героїня приїздила дівчинкою.
Там лишилася тільки бабуся Валентина: для Вікторії — мама мами, для прадіда Сергія — донька, для Никодима — племінниця, для нас і авторки — єдина, хто може щось пригадати. Розповісти. Прояснити.
Про те, що ми поїдемо до бабусі, віщує обкладинка: приємна й шорстка, наче старовинний рушник. У книзі бачимо стару-добру картинку з городами, садами, вареною картоплею, чаєм із солодощами, варенням, турецькими серіалами і, звісно ж, безмежною любов’ю. Саме вона — головна мова в книзі, що всіх об’єднує і лікує теплом. Епізоди з бабусею написані так чутливо, наче ти притулився до когось рідного і п’єш разом із ним чай – гарячий і ароматний.
У книзі пахне не тільки затишним чаєм. Вікторія Белім — професійна парфумерка, того без ароматів у книзі ніяк: тут і мускусні нотки деревини, і квіти в саду, і солодка вишня, а ще випічка чи запах асфальту. Тож читати «Будинок з півнями…» — як напахтитися дуже цікавими парфумами.
Різні голоси людей і місць
Зрештою, запахи тут далеко не основний суб’єкт нарації. Впродовж книги різні люди, які трапляються у нових поїздках і зустрічах, виговорюються і потрошки відпускають те, що довго турбувало. Читачу ж, який свідчить ці терапевтичні ситуації, можна співчутливо сумувати чи тепло усміхнутися. Щоправда, переклад, який моментами нагадує буквальне відтворення англомовного синтаксису, змушує через ці історії подекуди спотикатися.
Локацій у книзі вистачить на добрий тур. Чи, як говорять у книзі, — паломництво. Нові візити — це нові знання, а відтак і душевне полегшення. Мапа на розвороті книжки спойлерить, куди відправимося: селище Крутий Берег на Полтавщині, Решетилівка, Полтава; затим відвідаємо Київ, Харків, Глібівку, Маріуполь і заочно побуваємо у Тель-Авіві, Брюсселі, Америці й Канаді. Так, у книзі Вікторії Белім повернення затягується на чималий маршрут.
І у всіх локаціях книги читач ловить свої специфічні образи. Та інколи метафори озвучені прямо. Думаєш: ну цей будинок з півнями точно пастка зі страхами — і тут же авторка так його й називає. Мимохіть порівнюєш всі події з казками — і зразу таке ж порівняння в тексті. Таким чином живість викладу поступається доконечній щирості. У пошуку слів, які б залікували всі рани, авторка висловлює наболіле.
Що скаже будинок з півнями?
Родинне «замовчування» — специфічна терапія. Притуплює важкі спогади, та не позбавляє від них. Натомість правда і чесний діалог — ліки гіркі, але дієві. Через прожиту тугу і ностальгію повертають все до спокою.
Вікторія шукатиме правду. Архіви — її помічники. Люди — «список джерел». Не дивно, що замість бібліографії тут подяки всім, хто підтримав авторські пошуки. Часом — у дивних місцях: таких собі казкових кімнатах, куди забороняють заходити, а ти все одно туди йдеш. Будинок з півнями, який усе життя оминала прабабуся Вікторії, — саме з таких.
Будинок з півнями — це будівля колишнього КДБ у Полтаві. Місце, так би мовити, з подвійним дном. З одного боку, зберігає сотні історій репресованих, чим манить до себе дослідників. З іншого — вічно нагадує про арешти й катівні. У цій темній місцині і захована інформація про людину, яку раптово забрали в 1930-х і більше не повернули додому — Никодима.
Утім, дані, тут, очевидно, фальсифіковані. Сама робітниця архіву радить читати «між рядків», і лише так Вікторія може бодай щось дізнатися про Никодима — звичайного учителя, що просто виявився зручним для статистики: у цьому місяці репресуємо стільки-то.
Так у людини забрали життя, а через роки це ж життя по крупинці збиратимуть в архівах. І зробить це родина, котра була змушена ніколи його не згадувати. Через розмови оживатимуть історії, зникатиме страх перед правдою і собою.
Оживляти словами
Вікторія Белім майстерно показала, як людина оживає зі слів. Через спомини і через словесний дозвіл бути Никодим повернувся. Як і, зрештою, батько Вікторії, з котрим жінка втратила зв’язок. Вона не знала, чим той жив і чому зрештою вирішив із життя піти. Свій тихий біль і нерозуміння вона залишить у минулому. Та спершу треба просто слова, які б щось пояснили.
Дядько Володя — вперто прорадянський чоловік, що мешкає в Тель-Авіві. Книга починається із розмови героїні з ним, точніше — із їхньої суперечки через погляди. Наприкінці ж книги суперечка поступиться примиренню: дядько й племінниця розділять тугу і спогади про свого батька і брата. Скажуть і почують ті самі цілющі слова, в яких він ожив.
Якщо раніше життя Вікторії нагадувало розбиту чашку, тепер вона її збирає. З уламками склеюється пам’ять, довіра, і головне — повертається спокій.
Talking cure
Це книга про мову, що звільняє. Такий собі talking cure із сублімації та зцілення, коли пацієнти говорять будь-що, аби тільки стало легше. Вікторія Белім написала не тільки про те, як цінно розмовляти і шкідливо щось замовчувати. Інколи мовчання — це спосіб не занурюватися в біль, а жити далі: дбати про сад, щось майструвати, готувати їжу і просто мріяти. Воно дає час, щоб зібрати найкращі слова для розмов із найріднішими.
«Будинок з півнями. Що замовчують у моїй родині» раніше оцінили закордонні читачі, тепер настала черга українських. Це не просто книга, а запрошення до спільної терапії. Тут можна згадати своїх бабусь, дідусів і через що вони мусили пройти. А якщо вони ще живі — сказати їм сокровенне і почути натомість таке саме.
