Яна Опалєва
літературознавиця, культурна оглядачка
Оксана Ковальчук. Залишена. Жорж, 2026. 384 с.
Іноді досить лише зав’язки тексту — і в читачів мимоволі з’являються свої очікування: чи буде роман гірким, страшним, стрімким чи нескінченно повільним. У романі «Залишена» Оксани Ковальчук докладено максимум зусиль для того, аби його відкривачі загрузли в трясовині нервової невідомості і встигли перебрати сотні варіантів від дрібних історій блукальців підчорнобильськими лісами до серійних вбивств, жертвоприношень і багатовікових міфічних істот та проклять.
Головна героїня Ольга, аби триматися фінансової незалежності, займається перевезеннями на своєму авто. Цього разу її завдання — підвезти підлітку Настю до її бабусі в село Шаблищі, що поруч із Чорнобильською зоною. Надміру цікава дівчинка покидає автівку й біжить у знайомий для себе ліс. Оля ж, наздоганяючи її й відволікаючись на пейзаж, помічає жіночий обрис в колоді. Тримаючись підозр, що це таки не марення, вона звертається до поліції, а згодом приєднується до розслідування. Водночас Ольга дізнається, що бабуся Насті вдягає чорну хустку і разом з іншими жінками села присипляють дівчину невідомим відваром. Отже, як відповідальна доросла, Ольга відчуває потребу трохи затриматися в селі.
Просторові пригоди
Героїня роману — доросла жінка, котру втягує в пригоду не випадковість, а вибір. Вона погоджується супроводити доньку своєї знайомої до її бабусі у Шаблищі, але, на жаль, фіналом цієї подорожі стає саме потрапляння до відповідного села, а не його успішне полишення опісля виконаного завдання, і далі починається зовсім непередбачувана історія. З одного боку, це пов’язано з тим, що місця, до яких їде Оля зі своєю тимчасовою підопічною, дещо більші в її очах за дівчинку, з котрою складно дійти не лише згоди, але й розмови. Водночас ціль цієї подорожі — оплата за виконання завдання. Для нервового випробування, яке зрештою має пройти героїня, такий результат — це мізерна нагорода в сенсі відчуття завершеності подорожі.
Опинившись у світі, який знає лиш сам себе, але готовий потерпіти героїню, поки та поверне забраклий елемент, Оля починає сумніватися і у своїй ролі на цьому шляху, і в природі того, на яке завдання вона підписалася насправді. Цим сумнівам сприяє сегментація місцин на маленькі острівки зі своїми діячами, з котрими головна героїня не може втримати ані розмови, ані певності, щойно виходить за межі відповідної локації. Такими місцинами стає село, близьке до нього містечко, дорога між ними та ліс поза її межами. Додатковими локаціями стають державні установи або особисті будинки, в яких одночасно підозрілими й небезпечними стають їхні мешканці чи працівники, але значно небезпечнішим — невідоме за стінами й дверима, яке все ще здатне проходити ворота й прошмигувати крізь вікна, якщо відвернутися.
Оскільки рідня підопічної та її сусіди почали викликати сумніви, а по дорозі до потрібної місцини Оля помічає тіло невідомої жінки, наступними помічниками, а заразом і підозрюваними в ще не складених справах, стають працівники і поліції, і соціальних служб.
Чорнобильський текст чи текст у Чорнобилі?
Одним з важливих для роману «Залишена» елементів є сама причетність місця подій до Чорнобильської зони. І тут варто звернути увагу на автономність, автотекстуальність цього простору. У романі мало конкретних місць і протоптаних стежок, що курсують слідом за уявленнями про деформовану і пошкоджену природу. Водночас зберігається певна занехаяність, якої не уникла спільнота, що залишилася на постраждалих від Чорнобильської катастрофи територіях. Жителі села Шаблищ видаються майже острівними, адже вони відірвані від громадських благ, зосталися лише ті, хто обрав повернутися під зону, а в глушині власні уявлення і пояснення світу є самодостатніми й непохитно достовірними, більше нікому керувати чи по-справжньому стежити за порядком.
У такому розумінні належність до Чорнобильської зони не є пріоритетним фактором, що заповнює простір тривожними явищами чи викликає потребу в ірраціональних практиках.
Подібні картини за своєю природою рідняться із сільськими байками, притаманними усім регіонам. До певної міри така оповідь подібна на популярну сьогодні південну готику, в межах котрої застиглий і загублений у часі простір примушує в свої непорушності бачити його декорації більшими й відбирати їх з-під людського контролю. Людина виступає і творцем, і жертвою такого простору, а що найцікавіше — вона ж стає і наглядачем такої кімнати страху. Сама людина гарантує ритуальне дотримання розпорядку дій відповідного простору, карає за порушення його сталості і вирішує долю чужинця: приростити його до цієї структури чи збутися будь-яким доступним шляхом.
Попри звертання до образу Чорнобиля текст тримається дистанції не лише від самої події, але й від традиції її опису. Однією з помітних рис роману є його сенсорна перенасиченість, яка відповідно впливає на лексичне розмаїття. Це помітно вирізняє його з-поміж традиційної пошкодженої мови та рясної метафорики, яка опирається на лексику, пов’язану з радіаційною темою.
Оповідь у романі йде від деталі до деталі, а тому читач може роздивитися кожен листочок на кожнісінькому дереві, але в жодному разі не побачить бодай кілька дерев разом водночас. Цьому тексту притаманна надприродна чіткість у відтворенні його пейзажів (села, міста, лісу), що мимоволі маркує цю територію як справжню, досліджену, зрозумілу. Це напівобман, адже головна героїня Оля із цим простором не знайома, але вона ані сакралізує його, ані вважає його проклятим. Він не позначений міфом у сенсі його вічного сюжету. Натомість йдеться про магнетичну велич, котра гіпнотизує героїню, що застрягла в своїх буденних проблемах. Для Олі трагедія цього місця далека, а тому вона не міркує про нього як про «автономну істоту», яка сама розповідає свою історію і якою постає ця місцина для читача.
Натомість головна героїня контрастує із зображеннями тих, для кого це місце є домом. Мовлення мешканців села звучить так, мов списане з аудіозаписів діалектичних розвідок. Їхні історії не лише живі, але й непохитні. Замість сумніву й підозри, їхні дії та слова сповнені монотонної звички, важких замовчувань, крізь які не прорватись. І ця звичка полягає не в багаторазовому повторенні, а в неуникності стану речей і давно створених механізмах їхнього регулювання, які абсолютно не зважають на потребу зовнішнього, позаспільнотного схвалення.
Рятівниця і жертва
Детективна історія цього роману видається певним тестом, за результатами якого героїня з’ясує рівень свого логічного мислення, емпатії та відповідальності. Вона горить випробувати власні детективні навички, підказуючи поліції можливі шляхи до розкриття злочину, її переповнює бажання врятувати підопічну, щойно та опиняється в обставинах певного безсилля.
Водночас Оля почувається неймовірно непевно й нажахано в усіх взаємодіях, які просять від неї крихти довіри. Вона звертається до поліції, але не певна, що їй повірять, а якщо й так, то чи допоможуть? Спинившись у домі поліцейського за браком готелів поблизу, її розривають сумніви: підкинуть докази, вб’ють чи щось інше?
Роман повен страху, але зовсім не фантастичного.
Попри низку невідомих факторів, що можуть якісно позбавити Олю життя, найбільш впливовими видаються зовсім буденні речі, які вкорінені в повне відчуття незахищеності, що бентежить і героїню, і читацтво заразом.
Така тривога зумовлена повністю жіночою перспективою перебігу подій. Оля покладає на себе роль рятівниці маленької дівчинки, якій, імовірно, загрожує її ж бабуся. Місцеві переповідають моторошні легенди й байки, натякаючи на прокляття у цих місцях. Зовсім поруч знаходять двох мертвих жінок, й видається, що розслідування все ніяк не рухається до фіналу. Водночас усі розслідувачі — чоловіки, які мовби вимагають участі головної героїні, однак та не може бути певною: як імпровізованої детективки, підозрюваної чи співучасниці злочину, що досі триває?
Оля наділена повною силою діяти, проте дещо в неї все ж відбирають: можливість покинути цю ситуацію. Її не відпускають то власні підозри, то протоколи ведення розслідування, то самокритика, а ось уже й пошкодили її авто — те єдине, в чому вона справді почувалася певною. Такі обставини створюють симуляцію ізольованості. Попри регулярне спілкування з оточенням жінка його не бачить у буквальному розумінні, адже більшість персонажів сигналізують їй про загрозу, іноді й зовсім неочевидну. Наприклад, експерт, якого поліція залучила до розслідування, потай коле собі якісь речовини. Можливо, він хворий, а можливо, залежний? Він приязний у спілкуванні, але тепер володіє інформацією, що може повісити злочин на саму героїню. Вони обоє ночують в одних і тих самих локаціях, то чи не йому найзручніше вбити Олю? Але ось уже порозумілися, і з’являється романтичний дух, то загрозою мусить стати офіціантка, яка тієї ж миті видимо починає симпатизувати чоловіку, а головну героїню вважати конкуренткою.
Незважаючи на те, що персонажів-чоловіків тут вдосталь, їхня перспектива на ситуацію абсолютно не має значення. Таке гендерне виключення типове для зворотного наповнення книжок, у якому кожна жінка для героя-чоловіка мусить нести практичну місію, а найпозитивніший прояв — невтручання й емоційна підтримка.
Саме тому таким показовим стає вияв загрози з боку чоловіків у романі «Залишена», адже активна і досить сильна героїня боїться втратити контроль над ситуацією, який полягає не в тому, що вона керує її розвитком, а в тому, що вона достатньо обізнана щодо її перебігу й бачить усі можливі загрози для себе — отже, може їх попередити. Такий страх типовий для щоденного життя жінок, які сьогодні мають повне право впливати на світ, але залишаються системно незахищеними не в сенсі неможливості відвоювати власну безпеку, а саме з перспективи соціальних передумов, які нехтують потребою цю безпеку підтримувати.
Найменші — це найбільше
Послідовним є й те, що найменш контрольованим фактором цієї пригоди є дівчинка Настя, котру потрібно було всього лиш відвезти до бабусі. Про дитину відомо водночас найбільше і найменше фактів, адже вона то постає сиротою попри наявність батьків, то злодійкою (схильність пов’язана з ментальними особливостями, які не коригували під час «виховання» і «лікування»), то невідомою істотою, то ідолопоклонницею. Усі ці іпостасі — наслідки соціальних очікувань. І жителі села, і головна героїня мають свої уявлення про нормальність, а за збігом обставин Настя виходить за кожні межі.
Дитина як джерело страху — поширений образ у літературі та інших медіа. Зокрема, це пов’язано з тим, що її роль у суспільстві ще не визначена. Якщо ж сюжет не передбачає згуртовану спільноту, то дитина має силу заснувати її самостійно. Водночас місце дитини у соціумі визначають її батьки. В романі «Залишена» такий орієнтир відсутній. Ба більше, довільна інтерпретація природних і генетичних явищ бабусею, яка є найбільш офіційною на момент розгортання подій опікункою Насті, призначила дівчинку на роль стихії: її дії не можна спинити, але тимчасово і насильно її буття можна стримати. Замість соціального виміру дівчинка переміщена в простір хтонічного.
До певної міри іншування дитини — це римований образ до відомого жіночого божевілля, тільки вимагає значно сильнішого суспільного втручання і гарантій для повноцінної реабілітації дитини.
Усі, хто відповідальний за дитину прямо й опосередковано, повинні бути залучені до розв’язання цієї проблеми, винні — покарані, а дитина — здобути справжніх батьків.
Хто я?
Саме з такої перспективи варто повернутися до початку роману й помітити величезну проблему. Яка роль головної героїні в цій історії? Панічно приписуючи собі різноманітні варіанти участі в розслідуванні, Оля довільно звертається до власного зв’язку з дівчинкою. Попри відчуття відповідальності за неї через тимчасову «опіку», героїня насправді чужа для Насті. І понад те, вона ані певна, у кого саме її забрала, аби відвести до бабусі, ані в стані здоров’я і свідомості цієї бабусі. Наскільки легко прилипає до Олі бажання опікуватися дівчинкою, настільки ж легко вона відхрещується від Насті, приписуючи їй усі можливі гіпотетичні злочини. Уся ця пригода все ж таки є випадковістю, але головна героїня обрала сприймати її серйозно, як вагому подію, про що страшенно шкодує й чого намагається збутися.
З огляду на реальну причетність до ситуації Оля справді спроможна виплутатися звідси сама, що власне й робить. Водночас її тимчасове «материнство», яке навіть розглядається в романі як спроба залагодити власні родинні конфлікти або ж бодай підштовхнути до роботи з власними проблемами, мало чим відрізняється від жалю, який відчуває дитина, яка за покликом емоцій забирає додому вуличного котика, який зрештою повертається на місце свого «викрадення». Головна героїня розуміє, що таке правильно, що таке відповідальність, вона знає механізм дії, але це не гарантує реальне виконання потрібних заходів і прийняття усієї відповідальності за всі свої рішення.
У певний момент починає здаватися, що для головної героїні це гра: ось тут вона детективка, а тут вона жертва нападу, тут матір, а тут дитина, тут вона на побаченні, а тут діагностує свого мимовільного дейта. Ця абсолютна несерйозність, з одного боку, підкремлює незрілу й тривожну природу головної героїні, а з іншого — римується із загальним розумінням відповідальності в суспільстві, котре вже випрацьовує механізми регулювання й превенції своїх проблем, однак регулярно їх дискредитує, а що найцікавіше — бажає побачити невдачу й спонукає до думки-мантри, що передує рішенню діяти: «З втручання нічого не вийде. Воно саме вирішиться. Так було завжди».
У межах маленької місцини головна героїня встигає боротися зі своїми забобонами і попри з’ясування майже всіх деталей злочину за досить вагомого внеску Олі здається, що вона покидає увесь гурт людей, який залучила до рятувальної операції, ще більш пошкодженим, аніж коли вона його стріла. Така мандрівка залишається випадковістю у житті Олі. Загальна ізольованість цієї малої спільноти дає головній героїні можливість виключити цю історію з власного світу, нарешті сісти у відремонтоване авто й повернутися до свого життя, стрімко виписавши всіх його учасників вчорашнього дня із цього «серця реєстрації».