Дана Андришин
літературознавиця, перекладачка
Сара Гашем. Спадкоємиця Джасада: роман; пер. з англ. Ю. Томчук. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2026. 496 с.
Культурний геноцид починається далеко не зі зруйнованих міст. Він починається з моменту, коли вцілілий мусить приховувати своє походження, а його власне ім’я перетворюється на загрозу.
Дебютний роман «Спадкоємиця Джасада» американо-єгипетської письменниці Сари Гашем можна назвати яскравим прикладом сучасного епічного фентезі, у якому поєднуються політичні інтриги, складна магічна система, мотиви втраченої батьківщини, а також славнозвісний троп «від ворогів до коханців». У першій частині дилогії «Спалений престол», опублікованій у 2023 році, події розгортаються через десять років після падіння Усир-Джасада — держави, що славилася магією та могутньою династією. Королівську родину безжально вбито на Кривавому саміті, а носіїв магії переслідує жорстокий режим ворожого краю — Нізалу. Королівство, тепер зване Спаленим Краєм, перетворюється на попіл, але його Спадкоємиця дивом залишається живою.
Головна героїня, Сільвія, насправді є останньою спадкоємицею знищеного роду. Їй доводиться жити під чужим ім’ям, приховуючи своє походження і здібності, а будь-яка помилка може коштувати їй життя. Однак саме така помилка привертає увагу Аріна — срібноволосого Спадкоємця держави-завойовниці, Командира незрівнянного війська і єдиного сина Верховного Ровейна — правителя Нізалу.
Епічне роментезі рідко виходить за межі знайомих жанрових конструкцій: обрана героїня, заборонена магія, ворожий принц і романтична напруга поміж двох світів.
Проте подібні формули можна перетворити на інструмент розмови про значно глибші речі, а саме культурну пам’ять, імперське насильство, стирання ідентичності та виживання після втрати батьківщини. Власне, особистий досвід письменниці, яка застала події Арабської весни (хвилі масштабних антиурядових протестів, революцій та громадянських війн, що охопила понад 20 арабських країн Близького Сходу й Північної Африки наприкінці 2010 року), частково вплинув на тематику дилогії.
Саме тут постає питання про межі такого жанрового підходу: чи стає роментезі способом осмислення політичної травми й авторського досвіду, а чи навпаки ризикує перетворити складні історичні та культурні конфлікти на привабливий сюжетний елемент? Тема імперій у фентезі не нова. Сюжет «Спадкоємиці Джасада» цілком природно вписується в цю тенденцію. Однак навряд чи йдеться про наслідування трендів. Сара Гашем радше знаходить спосіб дати голос тому, що часто залишається поза увагою західної аудиторії, і переносить це у форму, здатну залучити ширше коло читачів. Її роман народжується на перетині особистого авторського болю та жанрового запиту. Популярність таких сюжетів може свідчити про зміну читацьких преференцій. Сучасний читач дедалі частіше шукає у романтичному фентезі історії про тих, хто пережив наслідки завоювань. Тому питання про естетизацію таких тем залишається відкритим: ризик полягає в тому, що ринок може перетворювати особистий травматичний досвід на продукт для легкого споживання.
Однією з головних переваг роману, безперечно, є його атмосфера. Сара Гашем черпає натхнення з єгипетської культури, тож майстерно вплітає в текст близькосхідну естетику, завдяки чому книга вирізняється серед типових європейських фентезійних історій. Разом з героїнею читач може потрапити на Валіму — святковий весільний бенкет, де продавці вигукують «Абаї, абаї, підходьте міряйте абаї!», на прилавках лежать кунжутні цукерки, желе в пудрі та горішки в карамелі, сміх дітей дзвенить гучніше за веселу мелодію лютні та тулумбаса, а повітря змішує запахи спецій і цукру. Їжа, лексика, побутові особливості — саме такі деталі додають своєрідного шарму світобудові твору.
Сприйняття Спадкоємиці Усир-Джасада впродовж прочитання залишається несталим і упередженим. У ній одночасно вирують вразливість і впертість, страх і здатність до опору, бажання сховатися і неможливість повністю відмовитися від себе. Будь-який прояв справжньої ідентичності Сільвії може обернутися проти неї, відтак її життя постійно балансує між виживанням та самозреченням. Вона не героїня, яка впевнено приймає свою роль, і не проста сирітка, яка повністю відреклася від свого минулого. Її стан радше визначається безупинним коливанням між цими двома можливостями. Постійна обережність формує в ній спосіб мислення: передусім оцінює ризики, а вже потім враховує власні бажання. Через це взаємодія Спадкоємиці з іншими людьми завжди має межу недовіри. Будь-яка близькість для неї потенційно небезпечна, адже здатна зруйнувати ту версію себе, яку вона вибудовує щодня. Саме тому Сільвія існує в режимі безперервного внутрішнього контролю, а кайданки на її зап’ястях, що стримують магію, лише підкріплюють цей досвід у фізичній формі.
Романтична лінія з добре витриманим тропом slow burn між героями розгортається на перетині їхнього минулого та ворожнечі королівств. Арін Нізальський виявляється значно цікавішим персонажем, ніж може здатися на перший погляд. Він стає фігурою, яка одночасно притягує і становить загрозу для Сільвії. З розвитку сюжету стає зрозуміло, що за його жорстокістю приховується складна особистість. Нізальський принц перебуває у пастці власного обов’язку, політики та батькових очікувань. Взаємодія між ним і Спадкоємицею — один з найсильніших складників роману. В інтерв’ю для The Fantasy Hive Сара Гашем описує цю динаміку так: «Тоді як Арін вирізняється сильним відчуттям власної ідентичності та відданістю своїм принципам, Сільвія однією рукою махає на знак привітання, а іншою — робить замах ножем».
Попри сильну концептуальну основу, текст іноді втрачає баланс між жанровою формою і політичним змістом.
Романтична лінія подекуди виходить на перший план, витісняючи глибше розкриття історичного та культурного контексту. Політичний світ Джасада й інших королівств не завжди отримує достатню деталізацію, щоб повністю розкрити масштаб конфлікту. Через це окремі аспекти історії виглядають радше окресленими, ніж повноцінно розвиненими.
Роман написаний від першої особи, тому читачеві легко зануритися в переживання джасадської Спадкоємиці. Такий стиль оповіді робить текст більш динамічним і емоційно близьким, а також дозволяє довше утримувати інтригу навколо самої героїні та її минулого. Однак внутрішні монологи Сільвії часом повторюються, а драматичність окремих сцен здається дещо перебільшеною. Водночас у романі кілька разів подано події з перспективи Аріна, але вже від третьої особи. На тлі основної оповіді це виглядає незвично й не до кінця зрозуміло композиційно, хоча дає змогу побачити персонажа поза сприйняттям Сільвії.
Українське видання вдало доповнює загальне враження від книги. Якщо в оригіналі окремі культурні та мовні елементи залишаються без додаткових пояснень, через що частина близькосхідних слів може залишитися незрозумілою для англомовного читача, то перекладачка Юлія Томчук і видавництво КСД додали примітки, які значно полегшують занурення у світ фентезійної белетристики. Вони не перевантажують текст та дозволяють глибше відчути культурну атмосферу роману без втрати його автентичності.
Попри фентезійний сетинг, «Спадкоємиця Джасада» легко зчитується як історія про те, як імперські системи, зокрема в знайомій нам радянській логіці, коригують реальність під себе. Переписують історію, відсікають незручні факти, формують «офіційну» версію, у якій нація поступово втрачає себе. Минуле героїні існує у фрагментах і викривленнях, розшаровується на версії, кожна з яких претендує на правду. На цьому тлі для українського читача виникає потенційна актуальність роману, адже він резонує з досвідом життя поруч із російською імперською агресією, яка століттями намагається заперечувати окремішність, привласнювати історію і вмонтовувати її у власний імперський міф.
Темп роману досить збалансований, проте деякі сюжетні повороти можна вгадати заздалегідь, особливо якщо читач добре ознайомлений з популярними фентезійними серіями останніх років. Та попри очікуваний розвиток подій, інтрига не зникає — навпаки. Книга затягує і створює атмосферу, коли «ще одна сторінка» непомітно перетворюється на кілька годин читання поспіль. Завершення історії дивує і перевертає очікування, залишаючи після себе напругу й багато запитань. Після такого фіналу важко не захотіти одразу перейти до другої частини дилогії.
«Спадкоємиця Джасада» приваблює золотом обкладинки, інжиром на темному зрізі сторінок та обіцянкою східної естетики, у якій напруга між ворогами-коханцями відчувається, мов терпка суміш спецій — пекуча й неможлива до забуття. Але обережно, за східною розкішшю, що вабить і вводить в оману, приховується історія етноциду і дівчини, яка протистоїть тому, що знищило її світ, і водночас — самій собі.
