Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
Вікторія Климчук-Длугач. Гірашки. Віхола, 2026. 504 с.
На перший погляд, «Гірашки» — це просто ще-один-роман-про-дев’яності-й-нульові: така собі завуальована авторська рефлексія власного ж часу, вправляння в стилізації відповідного антуражу і ставка ва-банк на ностальгію. Це позірно літнє читання: без убійної дози ваніліну (хоча ванілін таки є), але й без загравання в гранд-наративи (хоча спроби були); читайте, впізнавайте артефакти свого минулого, насолоджуйтеся цим, не напружуйтеся, та не сильно й розслабляйтеся — як після літа неодмінно настає осінь, так і розв’язка неодмінно матиме гіркий післясмак. А втім, при всій експліцитності такого ностальгійного атракціону, у книзі також прозирають ненав’язливі повідомлення про загрозу цієї-таки ностальгії — і про тягарі минулого, які передають, ніби за естафетою.
Ігрова ситуація
Отже, хто — і що — перед нами? Влітку 2000-го року двоє сестер приїжджають до бабусі — типові канікули. Дія розгортатиметься в селі, розташованому на Волині, і про це нам ще неодноразово нагадають. Там сестри зустрічають місцевих підлітків (двох дівчат і двох хлопців), а також ще одного приїжджого «городського». Протягом кількох тижнів їм належить безтурботно собі веселитись, виконуючи чек-лист сільської програми: пасти корів, красти в сусіда фрукти, розказувати страшилки біля багаття, а принагідно — пізнавати радощі й жалі підліткових закоханостей і перші досвіди життєвих трагедій. Інакше кажучи, діти дорослішають. Лайнап такий:
Олена — старша із приїжджих сестер — віддана читачка Cosmopolitan, яка визнає авторитет глянцевих порад на кшталт «Про що не повинен знати твій чоловік» (їй 13 років, до речі), і затята глядачка серіалів, персонажів із яких залюбки вдає.
Соломія — молодша сестра — така собі Люсі Певенсі: втілення дитячої мудрості. Повсякчас ображається, що старші підлітки не сприймають її собі за рівну, але при тому має над ними інтелектуальну перевагу — просто цю перевагу ще треба усвідомити й прийняти.
Макс — ще один «городський» у селі, типовий мажор: гарний, підтягнутий, із довгим волоссям, грає в теніс, його батько відкрив салон французьких авто (хоча матір Макса при тому їздить на «мерсі», а не на умовному «пежо» — певно, щось знає про автопром французів). Хоча ні, як для типового мажора Макс парадоксально не зверхній, а навпаки — навіть добрий. Справжній принц, одне слово.
Влад — місцевий, найстарший з компанії, такий собі рустикальний хлопак: не те щоб розумний, зате працьовитий, з відчуттям гідності й прагненням справедливості.
Валєра — майже повна протилежність свого брата Влада: хитрий, насмішкуватий і взагалі головний хуліган на селі (звісно ж, за законами класики він рудий).
Христя — ще підліткою зажила собі слави дивачки й відьми (буквально відьми, до якої ходять на розклáди й привороти). Має косоокість, найеклектичніший стиль вбрання, неймовірний квітник і тяжку дитячу травму, оповиту містикою, — ну, локальна екзотика.
І Богдана — однокласниця Влада й старша сестра Макса, яка, втім, живе не разом зі своїм братом і батьками в місті, а в такому собі сільському засланні: вона особлива, і батьки просто не знають, що з нею робити, то й спихнули її на діда з бабою, подалі від численних людських очей — просто тобі madwoman at the attic village.
Ось такі архетипні (якщо не архетипові) персонажі, і сетинг довкола них відповідний — власне, як і стиль викладу.
Книга моментами видається занадто розтягнутою, щоб умістити все потрібне й непотрібне в лініях аж семи героїв; а втім, обсяг і тональність цілком очікувані як для такої сентиментальної історії.
Тут навіть може скластися враження, ніби перед нами розгортаються гендерно інверсовані й дещо осучаснені «Тореадори з Васюківки». Але насправді всі нарочито підліткові авантюри «Гірашок» слугують лише формальністю роману-дорослішання, який претендує на щось більше; бо ж головна проблема криється тут навіть не в сюжетному випробуванні (яке, звісно, тут є), а в системних суспільних девіаціях. Точніше, в родинних девіаціях.
Це спадкове
Те, що є спільним для всієї сімки головних героїв, — це хронічні трансгенераційні травми. Тобто кожен із друзів має сім’ю, але ці сім’ї, м’яко кажучи, не конвенційної моделі: Олена й Соломія — не рідні сестри, а двоюрідні, утім, Олена живе саме в родині тітки, оскільки її батьки роз’їхалися на заробітки; Влад і Валєра своєї матері майже не бачать, бо вона «гуляюща» (власне, тому-то і брати такі різні); з мамою Христі склалося ще трагічніше — звідси і певна дивакуватість відьмочки, і алкоголізм її батька; ну а Макс перебуває в перманентному конфлікті з батьками, бо ті буквально заточили його сестру в селі. У рідній сім’ї і каша густіша, еге ж?
І виникли всі ці родинні обставини, звісно, не самі по собі. Покоління дідусів і бабусь жило в колгоспі, який у романі прямо (ба навіть театрально) названо «рабством»; покоління батьків і матерів припало на розвал Союзу й «лихі дев’яності». Всім було важко, всі настраждались, всі хотіли своїм дітям якнайкращого, але зрештою всі перестарались. Відтак дітям дісталися в спадок страхи й проблеми їхніх предків, а ще — не дуже ефективні копінгові стратегії: уникати й втікати. Власне, саме цим підлітки і займатимуться, коли настане час випробування: уникатимуть відповідальності й тікатимуть від гризінь совісті. Самі можете здогадатися, наскільки успішно це закінчиться.
Так, усі внутрішні біди персонажів підпорядковані суворій логіці детермінізму: якщо хочете знати, чому певний герой має тут конкретні звички і риси, — придивіться до його родинного дерева, десь там точно буде надламана гілочка.
Ба навіть головна антагоністична фігура роману — блудний дядько Олени й Соломії, аж надто кон’юктурний совконостальгік і шовініст Коля, — має минуле, яке цілком пояснює його теперішнє. От вам і наочна формула «ми — це наші батьки помножені на наш час».
А, точно: крім уникати й утікати тут є ще одна копінгова стратегія, вкрай важлива — вдавати. Пам’ятаєте, коли відбувається дія роману? 2000-й рік, розквіт нової медійності. Глянцеві журнали, телесеріали й попсові пісні — все навколо транслює картинку «нормального» гламурного життя. Аж ось підлітки починають співставляти цю картинку із власною реальністю — і якось воно не клеїться. Виявилося, вони живуть в перманентній «ненормальності»: в неповних, бідних (у різних сенсах) сім’ях, де сліз більше, ніж стоматологічно досконалих усмішок, а «райська насолода» поступається випасу корів. То що лишається, коли кортить порушити цей «ненормальний» статус-кво? Ну звісно ж, вдавати «нормальність» — грати за правилами глянцевих журналів, телесеріалів і попсових пісень.
Власне, саме цим і займається Олена протягом усього сюжету. Її відданість глянцям і телебаченню — це такий собі пошук рольових моделей і готових алгоритмів, які б привели до ілюзорно прекрасного майбутнього. Ось тільки проблема в тому, що всі ці патерни відірвані від локальної «ненормальності». Інакше кажучи, тут — не в телевізорі, а в цілком собі реальному селі на Волині — ці патерни не спрацюють, ба навіть дадуть збій і призведуть до ще більшої біди. Олена імітує мистецтво (коли це можна назвати мистецтвом), яке своєю чергою лише імітує життя; це такий симулякр у квадраті, вдавання вдавання, виразний ескапізм через виконання вже прописаних ролей. Але чи не є її втеча в усю цю медійну гламурність своєрідним рефреном втечі її батьків? Всі вони лише прагнуть кращого життя, всі вони підпорядковують свою поведінку саме цій благородній меті — і всі зрештою лише вдають, уникають і втікають. Яблуко від яблуні, так би мовити. І повірте, яблучка будуть неодмінно гіркуваті.
Та гіркий післясмак розв’язки зумовлений тут не тільки перебігом сюжетного випробування, а ще й тим, що всі сім’ї зрештою болісно зцілюються — принаймні настільки, наскільки дозволяє попередня поколіннєва надламаність. Не завжди це зцілення є добрим знаком, але принаймні означує розрив порочного циклу, за яким історичні та родинні травми послідовно перетікали із рук батьків у руки дітей, принагідно обростаючи все новими шарами проблем; символічний перехід у третє тисячоліття супроводжується символічною відмовою від колишніх моделей існування. Тож — так, є тут і трохи ваніліну, і трохи спроби в гранд-наратив.
Ностальгія часу, ностальгія місця
Але поза тим «Гірашки» все ще функціонують як типовий роман-спогад. Так, через похмурі флешбеки бабці Євки про радянське минуле й через відверту огидність симпатика радянщини Колі книга ніби застерігає від реставративної ностальгії, мовляв, усе це — не гімн прекрасному минулому, на повернення якого ми сподіваємося, а радше елегія про неоднозначний час, у якому кожен віднаходив щось своє. А втім, хто забороняє таки трохи поностальгувати і трохи цією ностальгією насолодитись, тим паче якщо для цього спеціально сконструювали безпечний простір завбільшки з цілий роман? (Власне, цей простір виявився настільки безпечним, що Христя тут навіть підспівує пісням «ВіаГри».)
Тому-то кожен, хто пам’ятає епізоди серіалів на кшталт «Всі жінки — відьми» чи «Баффі — переможниця вампірів», хто ще знає тогочасну моду і тренди, хто застав поїздки в села на канікули з усім характерним шармом, — ті й переживатимуть упродовж книги катарсичний сеанс пригадування й самоототожнення. Ба більше, роман настільки наснажений елементами тієї специфічної епохи, що з цим навіть виникає казус: персонажі «Гірашок», перебуваючи в 2000-му році, апелюють до серіалу «Всі жінки — відьми», який на українському ТБ презентували тільки в 2001-му. Анахронізм, скажете ви? Безперечно, але ж який показовий! Для цього роману ностальгія — пріоритетний емоційний інструмент; тут провокування каскадів теплих спогадів важить значно більше за історичну достовірність.
І цей факт промовистий як щодо концепції книги, так і щодо його цільової аудиторії: якщо ви описуваних часів не пам’ятаєте, то й «Гірашки» спрацюють для вас геть інакше. А може, і зовсім не спрацюють.
Проте «Гірашки» — не лише ода конкретному часу, а й ода конкретному місцю. Того села на Волині, куди приїздять Олена й Соломія, у романі справді буде багато, особливо на рівні діалектної лексики й опису локальних традицій. Маю щодо цього жарт. Що є композиційно спільного для квазіетнографічних романів на кшталт «Ловця повітряних зміїв» Халеда Госсейні чи «Микольцьового щастя» Мирослави Кирильчук? Там обов’язково буде весілля і похорон. Власне, «Гірашки» від цього принципу не відстають, ба навіть поглиблюють його цілими абзацами з переліком страв місцевої кухні й антропологічним врізом про співіснування відьомства й християнства у межах сільської громади. Такі-от екскурси, просили ви їх чи ні.
Звідси і назва всієї книги — діалектна назва іграшок на Волині. Це слово з’являється у першому ж реченні роману, що є флешфорвардом з післякульмінаційних подій, і цим реченням баба Єва сварить своїх онучок: «Дівчата, це вам шо — гірашки?». Питання, звісно ж, риторичне: іграшки вже закінчились, кінець забавкам, стоп гра. І так, вам не здається — тут і про гру як про дитячий спосіб проведення часу, і про гру як вдавання, як відігравання ролі. Цілком собі притомна формула coming of age: ти дорослішаєш тоді, коли перестаєш грати. І персонажі «Гірашок» таки змушені перестати, хай навіть тому передуватиме симпатична історія про безтурботне літо і підліткове кохання з першого погляду. А перший погляд, знаєте, не обов’язково означає наївність; інколи це лиш єдиний спосіб осягнути просту й складну дитячу відвертість. Отже, треба вчитися першому погляду довіряти.