Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
Артем Чех. Ми тебе не чекали. Meridian Czernowitz, 2026. 240 с.
«Ми тебе не чекали» — у новому романі Артема Чеха саме цією фразою люди з тилового Києва відповідають головному герою після його повернення з війни. Щоправда, ця відповідь уявна, суто гіпотетична; вона — лише припущення героя про те, «що б вони могли йому відповісти» на несподіване «А от і я!». Ця фраза, як і весь конструйований діалог між героєм та суспільством усього на дві репліки, з’являється вже майже наприкінці книги; це своєрідна героєва рефлексія про власне місце у світі, про можливість (не)повернення: «Як би прийняли його життя? Оніміли б від подиву? Розгнівалися б? Чи з бетонним спокоєм на обличчях виявили б усю свою мерзенну натуру?». Так, усі питання тут — в умовному способі, усе суто гіпотетично, а тому й відповіді, даруйте за тавтологію, відповідні. Ось тільки гіпотетичність аж ніяк не означає нереальності — хоча й реальності теж не гарантує. І цю формулу треба запам’ятати, вона для роману принципова. Не дарма ж саме з цього короткого уявного діалогу (ба навіть уявного в квадраті) Артем Чех і бере назву для всієї книги — «Ми тебе не чекали». А кого, зрештою, доводиться (не) чекати?
Одіссей чи Еней?
Іван Труш колись був визнаним скульптором, чоловіком своєї дружини, батьком своєї доньки. Потім — війна, і Труш був змушений змінити ці грані своєї ідентичності й стати командиром підрозділу, який зайняв позицію на околицях фронтового Міста. Тепер же — ні мистецтва, ні дружини, ні доньки, ні підрозділу. При відході української армії з Міста всі побратими Труша загинули, а сам він отримав серйозне поранення, але врешті дійшов до українських позицій, звідки його евакуювали й госпіталізували. А вже незабаром він прочитав у новинах про власну загибель на фронті. І цю звістку він не поспішає спростовувати.
Труш у новому статусі юридично мертвого повертається до Києва, оселяється на Подолі — у місці своєї юності, — аби трохи пожити без війни. Ось тільки це місце тепер важко впізнати: замість старих будинків, із якими пов’язані спогади, то тут то там виникає новий житловий комплекс — «рахітичний і вульгарний, як і все, чого торкалися руки київських архітекторів»; замість старої бібліотеки, де герой вперше читав Гессе, — стерильна кав’ярня без назви; на дверях старої Трушевої майстерні висить замок — і герой не має до нього ключа. Здається, Київ тут повністю локалізований місцями пам’яті, у які хтось безцеремонно вдерся, — межі міста пролягають там, де пролягають межі спогадів самого Труша, а вони вкрай дисонують із реальністю.
А тому: ні, змінився не так Київ — змінився Труш, через чию свідомість місто буквально постає перед ним же своєрідним лабіринтом, у якому шляхи — знайомі, а стіни — уже ні.
Більше не скульптор, більше не чоловік своєї дружини, більше не батько своєї доньки, більше не командир свого підрозділу — взагалі більше не живий. Більше не з довгими кучерями, натомість із бородою; більше не у власному одязі, а в тому, що привезли гуманітаркою в госпіталь. Більше не місцевий. Його тут не чекали.
Тож не дивно, що Олександр Бойченко у своєму есеї порівнює головного героя цього роману з Одіссеєм. Є така інтерпретація Гомерової поеми: коли Одіссей вертається на Ітаку й вдає із себе іншого, то насправді він не вдає — він-бо вже зовсім не він. Роки війни та поневірянь докорінно його змінили, тож додому повертається не Одіссей (принаймні не той Одіссей), а геть інша людина.
Десь так само і з поверненням Труша: він змінився зовнішньо і внутрішньо, колишній Труш загинув, натомість зараз лишається геть інший чоловік, хай навіть він і намагається блукати містом зі старою мапою себе-колишнього.
З іншого боку, втрата всього минулого життя і довга подорож (ба навіть поневіряння) задля віднайдення, відбудови нового дому — це більше про Енея, аніж про Одіссея. Відмінність у тому, що історія другого тамує в собі жевріючу надію на повернення, історія ж першого — сліпу віру в можливість почати все з чистого аркуша. А в Труша, здається, забрали і надію, і віру. І Віру. Лишається тільки любов, хоча і з нею все непросто.
У тріщині дзеркала
Найбільша втрата Труша, пов’язана з війною, — це відчуття потрібності. Він неодноразово зізнається, що відчуває глибоку необхідність у присутності біля себе когось небайдужого. Він прагне тепла взаємності, прагне обіймів і спілкування — любові, одним словом. А це, знаєте, частенько дефіцитний продукт, тим паче для людини, яку всі довкола вважають мертвою. Ну, чи майже всі.
Попри конспірацію, Труша упродовж його посмертних пригод таки впізнає кілька людей: бариста у кав’ярні (тій самій, що виникла на місці старої бібліотеки), охоронець колишньої майстерні і рідний дід героя в селі на Черкащині. Це — чи не єдині, з ким Труш узагалі взаємодіє, і щоразу ця взаємодія виходить дещо дивна, а тому й показова. По-перше, взаємодія завжди відбувається там, де Труш раніше вже бував (не забули про місця пам’яті й межі цього художнього світу?). По-друге, взаємодія завжди відбувається тет-а-тет: під час інтеракції героя з будь-яким із цих трьох персонажів навколо них ніколи нікого нема — навіть у кав’ярні ми не бачимо відвідувачів, окрім самого Труша. По-третє, кожен із цієї трійці так чи інакше нагадує Трушеві про його минуле життя.
От і виходить, що діалоги з цими персонажами — і не діалоги зовсім, а таке собі скептичне зазирання у дзеркало на самоті, де щоразу під новим кутом відбивається певна грань Трушевої ідентичності.
Коли герой спілкується з баристою, яка на його прохання готує флетвайт із вдвічі меншою порцією молока (так полюбляла його колишня дружина), то бачить себе-партнера в стосунках, який потребує турботи і який водночас дещо інфантильно не бере на себе відповідальності зробити крок уперед (інколи — цілком буквально). Коли говорить із охоронцем майстерні Адамовичем (промовисте по-батькові, еге ж?), то бачить себе-митця, чий творчий потенціал, як і сама майстерня, спорожнів — точніше, його спорожнили. Коли ж зустрічається із дідом, бачить себе-екзистенційну сутність — чи принаймні певне втілення часточки себе в цьому справді лімінальному світі, де, здається, окрім самого героя і цих втілень у рідних просторах нікого більше і нема. Ти тут сам, Іване. Ми тебе не чекали.
Так Труш і блукає межи цих неприкаяних душ, справляючи власні митарства: шукає відповіді, згадує себе, намагається осягнути, що ж робити далі і чи порушувати зрештою стан власної смерті. Його дід досить вичерпно схарактеризував спектр вибору:
Хочеш — живи тут. Видихай, одужуй, очищайся від мирського. Хочеш — біжи далі, колупайся в пам’яті, розкручуй цей маховик, з’їдай себе, доки не збожеволієш. Або воюй далі.
А вирішувати щось таки потрібно, бо вже от-от відбудеться похорон Труша — то зізнатися в цій містифікації й удаванні мертвого чи все ж лишитися мертвим? Будь-яке рішення матиме тут гіпотетичні наслідки. А гіпотетичність, як ви пам’ятаєте, аж ніяк не означає нереальності — хоча й реальності теж не гарантує. Власний похорон, який свідчить Труш, — це фінальний погляд у дзеркало, де панорамно видно всю його постать. Залежить тільки на тому, яким саме Труш побачить себе.
Серед степу широкого
Мабуть, пора звернути увагу і на слона в кімнаті — тобто на ім’я героя. Іван Труш — той, що реальний, а не книжковий — український художник-імпресіоніст першої половини ХХ століття — часто малював самотню сосну посеред степу (саме цю сосну ми бачимо на обкладинці роману). А тому Іван Труш — той, що книжковий, а не реальний — ловить себе на думці, що й сам хоче стати самотньою сосною посеред степу. Так він каже собі під час відступу до українських позицій, коли, поранений, іде через заміноване поле. Так він каже собі і після свого похорону.
Одне з найвідоміших зображень сосни Івана Труша — того, що реальний, а не книжковий — це його триптих, що так і називається: «Сосна». На лівій частині картини видно мале повалене деревце; на правій — невеличку групу дерев віддалік, на задньому плані; на центральній — велику, покручену, самотню сосну. Подібно до триптиху, роман Артема Чеха також складається з трьох частин, які стоять не в хронологічному порядку і які, втім, читати треба саме так, як їх поставив автор. І, подібно до триптиху, роман Артема Чеха також змальовує межовий стан самотності. До чого ближче Труш-персонаж — до стану поваленості, як у малого деревця зліва, чи до (ре)інтегрованості в компанію інших дерев-персонажів далеко справа? Відповідь очевидна і сумна: сосна нікуди звідси не піде, вона приречена височіти серед цієї лімінальної пустки на самоті.
Існує версія, згідно з якою Мілан Кундера написав свій найвідоміший роман «Нестерпна легкість буття» як відповідь на поставлене самому собі питання: «А що, якби я не поїхав до Франції, а вернувся в комуністичну і неприязну до мене Чехословаччину?». Здається, роман «Ми тебе не чекали» — подібне «а що, якби»: це припущення про повернення, до якого ніхто не виявився готовий; це фантазія про непереборність стигми, за якою сосна завжди мусить лишатися відчуженою від інших дерев — або ж падати, вириваючи з корінням землю; це гіпотетична картина про безальтернативність самотності, яка буквально вбиває. А гіпотетичність — ну так, це ви вже знаєте. Питання лиш у тому, що ми — усі ми, які чекаємо і не чекаємо — будемо з цією гіпотетичністю робити. Ну, і ще в тому, чи готуватиме хтось і в нашому чистилищі флетвайт із вдвічі меншою порцією молока.
