Богдана Романцова
літературна критикиня
Намагатися передбачати, хто ж дістане Нобелівську премію з літератури — справа невдячна (не робіть на це ставок, краще донатьте!). Втім, певні тенденції все ж можна простежити: ще 2022 року член журі Андерс Олссон обіцяв нам більше жінок, більше представників Африканського континенту, та й загалом більше культурного розмаїття. В цьому контексті вибір Хан Канг досить логічний: торік перемогу святкував норвежець Йон Фоссе, тож цього року можна було сподіватися на авторку з якогось «екзотичного», тобто неєвропейського регіону (і так, все, що не потрапляє у західний канон, досі здається екзотичним). Хан Канг ілюструє ще одну тенденцію останніх десятиліть — нагороджувати не лише «університетських» письменників, як-от Абдулразак Ґурна чи Йон Фоссе, а й популярних авторів: так переклад «Вегетаріанки» існує на українському ринку ще з 2016-го, а вже цієї весни видавництво «Vivat» обіцяло презентувати інший роман лауреатки — «Уроки грецької». Букмекерські контори включали Хан Канг у топ-50 головних претендентів на Нобелівку, однак це якраз не показник: там і Стівен Кінґ (за всієї поваги, майстре!), і Джоан Ролінґ (так, мені теж сумно, що вона не дістане нагороди), і Харукі Муракамі (от йому вже точно не дадуть, хай скільки мемів і обурених дописів щороку створюють його фанати).
То хто така Хан Канг і чому її варто читати?
Хан Канг зростала у родині романіста Хан Сон-вана, серед книжок. Вже дорослою вона сказала, що читання — єдиний шлях до того, аби стати добрим автором. Розповідаючи про корейську літературу, Канг зазначила, що «з 1990 років кількість письменниць трохи перевищила кількість письменників, і сьогодні ні читачі, ні критики не розрізняють, певний автор є чоловіком чи жінкою. Це здається цікавим явищем, оскільки саме корейське суспільство досить консервативне». Водночас Хан Канг відкидає думку, що її тексти показують насамперед боротьбу жінок і чоловіків: авторку цікавить ширше коло тем, як-от жорстокість, покора, спротив, колективна пам’ять. Як і Мартін Поллак та Вінфрід Ґеорґ Зебальд, Хан Канг обстоює думку, що непроговорена, неосмислена трагедія, витіснення травматичних спогадів є руйнівними для всієї спільноти.
Починала майбутня нобеліатка з поезії та оповідань. Тут варто додати, що у корейській літературі коротка проза і серіальні романи посідають вкрай важливе місце. І навіть пізніші твори Хан позначені цією традицією. Так її «Біла книга» — це низка фрагментів, оповідань про речі та реалії, об’єднані кольором: рис, сіль, кістка, дитяча пелюшка, грудне молоко тощо. А «Вегетаріанка» виходила в Кореї як три окремі зшитки, розділи роману, де історію викладено від імені різних персонажів. Деякі критики і нині називають «Вегетаріанку» трилогією повістей, хоча сама авторка з таким визначенням не згодна.
Італо Кальвіно, Арундаті Рой, Прімо Леві, Хорхе Луїс Борхес, Джеймс Джойс — коли Хан просять назвати улюблених авторів, вона перераховує знайомі імена. А своїм комфортним читанням називає нонфікшн про рослини, на кшталт «Таємничого життя дерев» Петера Воллебена. Так, нобеліатка зростала і на корейській літературі, зокрема поетичному модернізмі, про який мало що знає середньостатистичний європеєць, та водночас вона читала ту саму західну класику, що й ми. Можливо, тому романи Хан здаються водночас зрозумілими й екзотичними. А цей серединний шлях — найкоротша дорога до Нобелівки (привіт від Кадузуо Ішіґуро і Абдулразака Ґурни). Вже топосом стало порівнювати мову Хан з ощадливою німецькою Франца Кафки: обоє економні у виражальних засобах, навмисне недекоративні, монотонні. Лаконічність, стриманість, небагатослівність — ті риси стилю Канг, що їх найчастіше згадують критики.
Проза Хан Канг напрочуд візуальна. В одному інтерв’ю авторка зазначила, що цінує живопис, і де б не жила, завжди вішає у кімнаті автопортрет німецької художниці і скульпторки Кете Колльвіц, що творила на зламі століть. Роботи Колльвіц незатишні, тривожні: син і донька тягнуть маму за спідницю, вимагаючи хліба; чорна, як земля, вдова обіймає себе худими руками; змучена безробітна жінка лежить в одному ліжку з дітьми. Всі зображення виконано у чорно-білій гамі, як малюнки вже згаданого Кафки. Водночас у цих полотнах немає рятівної динаміки, як у Кафчиних ілюстраціях, або бодай кольору, як на картинах Едварда Мунка. Герої застигають у моменті, охоплені жахом або занурені у скорботу. Як і Колльвіц, Хан Канг не боїться дивитися на горе, не прикрашає і не пом’якшує побаченого, не ховається за абстракціями. Гори тіл у романі «Людські вчинки» — це справді гори тіл, які ми разом із головним героєм розглядаємо повільно та уважно. Посічене багнетами обличчя жінки нічим не прикрите, тіла жертв не мироточать, а розкладаються і чорніють. Смерть не може бути красивою, але пам’ятати про загиблих — обов’язок кожного живого. Найвідоміша робота Кете Колльвіц називається «Мати з мертвим сином». Кете зобразила себе з власним семирічним сином, а коли пізніше його дійсно вбили на полях Першої світової, зробила аналогічну скульптуру. Мистецтво дає змогу втриматися на межі зникання, хай ідеться про живопис чи літературу.
В одній з розмов майбутня нобеліатка зізналася: вперше усвідомила, що ми всі носимо у собі трагедії минулого, навіть якщо не були безпосередніми їх свідками, ще у підлітковому віці, коли випадково натрапила на альбом з репортажними знімками жертв різанини у її рідному місті Кванджу. Саме ці світлини надихнули Хан на роман «Людські вчинки», в якому переповідається історія дев’ятирічного хлопчика, вбитого під час придушення владою демократичної демонстрації. Вгадаєте, скільки років було Хан, коли родина залишила Кванджу? Так, дитинство Канг провела «в провінції», де сусіди були знайомі і панувала атмосфера такої собі «традиційної Кореї». Той переїзд, можливо, врятував їй або її батькам життя. Однак питання «чому я вижила, а хтось ні?» — дев’ятилітній хлопчик, старша сестра, що проіснувала лише кілька годин, — хвилюватиме письменницю не одне десятиліття. Вона дасть відповідь, запаливши свічку наприкінці роману «Людські вчинки»: я вижила, щоб пам’ятати про окремих людей.
Зараз там, де влада вбивала цивільних, встановлено меморіальний парк Дух революції. Посеред вільного простору вгору стриміють вертикальні конструкції, схожі на труби органу або прожектори. Горизонтальне — могила під землею — набуває вертикального виміру. Хан каже, що «Кванджу» означає «усе понівечене, що не підлягає виправленню», і наводить у тому ж переліку Аушвіц, Боснію, Нанкін. Для неї важить не конкретна революція, хай вона є однією із найтрагічніших сторінок в історії сучасної Кореї, а повторюваність трагедії, сам принцип, що дозволяє статися найстрашнішому. Авторка воліє зосередитися на тому, що робить людину людиною, а конкретну особистість — саме цією особистістю. Чому хтось помирає, встигнувши лише раз спробувати грудне молоко, а хтось доживає до 53, щоб отримати Нобелівську премію? Чому люди здатні до самопожертв заради життя інших і навіть заради значно більш абстрактного блага країни, однак ті самі люди вбивають і ґвалтують? Може, краще спробувати відмежуватися від другого, наприклад, ставши вегетаріанкою? А як це сприйме оточення?
Найвідомішим романом Канг лишається саме «Вегетаріанка» — історія про домогосподарку Джінг-хай, яка, побачивши уві сні криваві туші, вирішує відмовитися від м’яса. І не просто припиняє його вживати — це можна зробити непомітно, зважаючи на особливості корейської кухні, — а й заявляє про це родині. Вона відчуває огиду, коли бачить, як інші поглинають плоть, і не бажає готувати свіжину на вечерю, бо це означає бути причетною до насильства. Розлючений батько, ветеран В’єтнамської війни, силою годує доньку свининою, у відповідь та ріже собі руку — така собі компенсація, відплата, кров за кров. У психлікарні, куди Джінг-хай відправляє рідня, персонажка відмовляється від їжі й імітує дерево, оголюючись перед іншими та гріючись у сонячному промінні. Дерево не вбиватиме і не ґвалтуватиме, дерево не має людських вад. Як тут не згадати повіреного душ дерев і китів Оокі Ісану з роману «Обійняли мене води до душі моєї» іншого нобеліата Кендзабуро Ое. Однак якщо Оокі Ісана обирає самотнє життя з сином, бо хоче сховатися й перечекати у бункері апокаліпсис, то Джінг-хай воліє мовчки відокремитися від людства як виду. Саме люди і є для неї пеклом. Безголосся «Вегетаріанки» показано через модус оповіді: Джінг-хай ніколи не говорить сама за себе, окрім епізоду, в якому переповідає жаский сон. Ми бачимо її очима інших, як обʼєкт, а не субʼєкт дії. Тож не дивно, що для героїні припинити бути людиною — це єдиний спосіб повернути собі тіло, що стало полем бою, об’єктом насильства і маніпуляцій.
«Вегетаріанка» виросла з більш давнього оповідання Хан «Плід моєї жінки» про персонажку, що не імітувала, а насправді перетворилася на рослину. Її поливає чоловік, цікавлячись, чи буде дружина цвісти наступної весни — і та засихає. Це історія про те, як сім’я може поламати і позбутися тебе, якщо ти відмовишся триматися звичних норм.
Хан і сама не рада виконувати накинуті згори правила. З інтерв’ю видно, що її пригнічує потреба просувати книжки і рекламувати власну творчість. Канг не раз казала, що втомилася від впізнаваності і хапається за будь-яку можливість пожити тихим життям, зокрема погоджується на всі літературні резиденції. Можливо, час покликати її кудись у Карпати? У нас є чудові місця, аби сховатися від світу.
