Вирізняти якісне

Гра з фортуною: свобода воління у романі Мін Джін Лі «Пачінко»

Марія Копаньова
літературознавиця

Майже кожна сімейна сага має подвійний зачин: безпосередній початок сюжету і той чи інший політичний документ, що обумовив описану історичну дійсність. Наприкінці серпня 1910 року «Його Величність Імператор Кореї повністю і безстроково передає Його Величності Імператору Японії всі суверенні права на управління Кореєю». Маршрути оповіді ще не прокладено, але вже намічено. Проголошеній анексії Кореї передували десятиліття гібридного впливу Японської імперії, розгалужені політики експансії та втрата державного суверенітету, що глибоко позначилася на корейському народові — під колоніальним правлінням багато корейців опинилися на межі виживання. Погіршення соціально-економічного життя обіруч із посиленням репресій мали упередити повстанські рухи серед корейської громади, зрештою, суттєво скоротивши життєвий горизонт кожної людини до опікування базовими потребами: не змерзнути та не зголодніти, втримати хоч якийсь дах над головою та убезпечити родину від повсякденних небезпек та свавілля колоніального уряду.

«Історія підвела нас, але нічого не вдієш»

— починає Мін Джін Лі свій другий роман «Пачінко». Цю книгу авторка писала впродовж кількох десятиліть, розпочавши роботу над нею ще під час історичних студій в Єльському коледжі. У своїх інтервʼю вона пригадує, як задум «Пачінко» постав із чуття нагальності потреби опису приватних куточків далекого, але добре відомого їй світу, що до цього моменту не підлягав ані докладній хроніці, ані художньому документуванню — світу, де корейська родина намагається вижити на землі, ворожій до самого її існування. 

Мін Джін Лі. Фото з сайту авторки. Автор світлини: Beowulf Sheehan.

«Пачінко» — це перший у світі англомовний роман про корейську громаду в Японії доби імперії. Оповідь охоплює події майже вісімдесяти років та життя чотирьох поколінь родини. Все починається в «Рідному краї», що корейською зветься Ґохян. Рибальське селище неподалік портового міста Пусану вже відчуло вплив колоніального капіталізму й індустріалізації, та побутування місцевого люду все ще тяжіє до аграрного укладу: рибальство та городництво — запорука існування. Втрачена політична агентність багато кого бентежить, та Японія вже вдерлася до Манчжурії, а зима, це відомо достоту, буде важка. Та навіть якщо Китай капітулює, бурʼян на городі все ж треба буде висмикувати. У місцині саме з такою атмосферою сімʼя юної дівчини Санджі опікується невеличким пансіоном — їхнє життя тихе, але нужденне й клопітке, визначене сумлінною працею на користь опікування скромними статками. Згадана Санджа — серце та рушій сюжету. Втрапивши в оманливі стосунки зі старшим на сімнадцять років чоловіком, вона вагітніє, тож видається, що її подальшу долю буде визначено або цілковитим суспільним остракізмом, або потайним життям полюбовниці заможного якудзи. На ґрунті цієї завʼязки та низки особистих виборів (геть відмінних від надокучливої дихотомії «або-або») Мін Джін Лі розлого увиразнює ригідність тогочасних корейського і японського суспільств, ієрархічні структури яких залежали не лише від рівня матеріальної забезпеченості, а й релігійних, етнічних та гендерних упереджень.

Аджуммою (з корейської: «заміжньою жінкою») Санджа стає з милості та щирої приязні християнського пастора, який мандрує до японської Осаки. Завдяки материнським напучуванням шлюб сприймається дівчиною як випробування завдовжки з життя: «Краще звикнутися з цією думкою, знаєш. Ти перетворюєшся на жінку, тож тобі варто зарубати це собі на носі. Для жінки чоловік, за якого вона вийде заміж, повністю визначить якість її життя. Хороший чоловік —  пристойне життя, поганий — мерзенне, однак, хай там що, завжди очікуй випробувань і просто не припиняй тяжко працювати. Про бідну жінку ніхто не подбає — тільки вона сама». Дбати про дітей і чоловіка достатньо завзято, але щоби вистачало енергії ще й на поступливість — хронічний наратив жіноцтва тогочасного корейського суспільства, що відлунює й до сьогодні. Перекладена корейська література про суспільні феміністичні проблематики вже дещо знайома українським читачкам й читачам: романи «Вегетаріанка» Хан Канг та «Кім Джійон, 1982 року народження» Чо Намджу показують жіночі досвіди в часи, близькі до сучасності. «Пачінко» ж напрочуд добре підсвічує витоки цього «жіночого становища» на початку ХХ століття. На чужій землі Санджа швидко віднаходить підтримку в посестринстві зі своєю братовою — Кьонхі: жінки тримаються одна одної в радості й скруті. Зневага до жіночого права на роботу та обстоювання власної думки стає одним із мізогінних наслідків тривалої прекарності та дискримінації, якої зазнавали корейці в Японії.

«…у Сеулі таких людей, як я, називають японськими виродками, а в Японії я — черговий брудний кореєць, байдуже, скільки заробляю чи як приязно поводжуся. Якого біса? А всі ті люди, які повернулися на Північ, або пухнуть з голоду, або трусяться від страху».

«Зайнічі» — термін, яким називали іммігрантів з Кореї та їхніх нащадків навіть до пʼятого покоління — буквально перекладається як «іноземець, що перебуває в Японії». Це іменування не сприяло формуванню «уявленої спільноти» за цитованим авторкою Бенедиктом Андерсоном, а лише вказувало на юридичну та громадянську неповносправність іммігрантів: неприйнятність корейської форми їхнього імені, безкарний шкільний булінг дітей корейського походження, поліцейські переслідування за непоступливість уряду та зневажлива екзотизація корейських рис — усе це сприяло маскуванню етнічної належності за постійним ідентичнісним невпокоєм, тоді як шанси на відчуття братерства унеможливлювалися через постійну боязнь підступу й зради. Чи не насамперед регламентувалися емоції: «у будь-якій ситуації, навіть коли має право злитися, кореєць мусить говорити розсудливо й спокійно». За демонстрацію надмірної віри в Бога священиків заарештовували особливо тривало, адже поклонятися варто було лише імператору. Належність до християнської віри стає у цьому романі ще одним маркером іншування та упослідження, навіть імена синів й онука Санджі із релігійним підтекстом — Ноа, Мозасу та Соломон — по-своєму наклали відбиток на їхню непросту долю. 

«В Японії ти або багатий кореєць, або бідний кореєць, і якщо ти багатий, десь у твоїй історії є салон пачінко». 

Автомати пачінко в мсті Наґоя, Японія, 2010 рік. Вважається, що саме пачінко стали прототипами сучасних гральних автоматів. Автор світлини: Nick Sevarg.

Пачінко — популярні в Японії салони ігрових автоматів, що подібні до вертикального пінболу. Хоча й початково ця книга Мін Джін Лі мала називався «Батьківщина», зрештою авторка добирає заголовок, що метафорично описує буття homo ludens — людини, яка обирає грати, жити і випробовувати власну долю. Із розвитком сюжету історико-соціальний план стає все більш схематичним, діє як тло для зображення ідентичнісних розхитувань персонажів роману. Чим ближче описані події до сучасності, тим меншає інтроспективна зануреність: долучаючи героїв нового покоління, авторка розпросторює оповідь, замалим не викликаючи у читача агорафобію від нестачі часу на спізнання особистостей персонажів бодай подібно глибоко й багатовимірно, як це було у першій частині книги із фокусом на історії Санджі. Ще однією особливістю оповідного ритму Мін Джін Лі є фрагментування за моментами кульмінації: завдяки тому, що між описуваними у розділах подіями може бути проміжок у декілька років, сюжет рухається через постійні нагадування про подієві наслідки раніше окреслених виборів та конфліктів. Якщо роман укладено за принципом такого ламкого лінійного розвитку, то в серіальній екранізації «Пачінко» автори сфокусувалися на сучаснішій лінії роману, що перетинається розлогими флешбеками про памʼятоване минуле. 

За Едвардом Саїдом, нації є нараціями: вони утворюють символічне поле спільних практик, досвідів й споминів, що збирають докупи розрізнене життя багатьох. У романі Мін Джін Лі легко вбачити саме такий вихідний намір, адже «Пачінко» — це сімейна сага, що сфокусована на рутинному житті та особливостях праці звичайних людей, які, самі того не передбачаючи, успадковують певні поведінкові моделі, мрії та ґанджі. Водночас Мін Джін Лі не вдається до ілюстрування трагічних наслідків колоніалізму через перетворення своїх персонажів на маріонеток історії — позбавлені особливої надії, вони охоплені сумлінно абсурдним сподіванням на те, що щось в їхньому житті таки ще може покращитися, і саме прагнення цього сподівання стає подібним до того азарту із яким «тонкі налаштування [автоматів пачінко] достатньою мірою дратували постійних відвідувачів, які роздивлялися автомати перед закриттям салону, щоб отримати кращий виграш зранку, але й забезпечували достатно передбачуваності, завдяки якій виграші все одно траплялися, спокушаючи відвідувачів випробовувати долю знову й знову». 

В українському перекладі Олександри Гординчук роман «Пачінко» вийшов друком у видавництві «АртБукс», поповнивши книжкову полицю перекладених сімейних саг. Суголосно розлогості нарації, у якій Мін Джін Лі проблематизує постколоніальну травму в поколіннєвій перспективі, про замовчане повсякдення також оповідають у своїх романах американсько-китайська письменниця Lisa Sea (The Island of Sea Women), американська письменниця ганського походження Yaa Gyasi (Homegoing) та канадська письменниця малайсько-китайського походження Мадлен Тієн (її роман «Не кажіть, що в нас нічого немає» вийшов українською у «Видавництві Старого Лева» у 2021 році). З цієї суспільно-критичної структури «Пачінко» ніби зумисно випадає тема дискримінації мігрантів у самій Америці, та про це в Мін Джін Лі є окрема книжка — Free Food for Millionaires. Така література оживлює нюанси історичних контекстів і набуває ролі посередника: читання про спогади, оформлені в художній формі, мимовільно може стати дослідженням того, як ми самі здатні памʼятати та інтерпретувати минуле. Якраз завдяки цьому метафоричне значення гри пачінко авторкою непомітно перевертається, адже до найбільшого азарту спонукає вже не «дурна гра», а щоденне прагнення обстоювати свободу власного вибору, чинити опір інерції життєвого плину. Як би дійсність не випереджала літературу, що прагне її описати, такі великі родинні романи на кшталт «Пачінко» допомагають читачеві зайняти позицію тривалого свідчення тим історіям з постколоніальних контекстів, що не вкладаються в межі власної епохи вповні, а залишаються на межі колективної та індивідуальної пам’яті.