Валерія Сергєєва
літературознавиця, літоглядачка
Катерина Корнієнко. Грибних справ підмайстра. Видавництво Старого Лева, 2026. 600 с.
Буває, що на однотонному традиційному намисті кілька елементів вирізняються кольором. Це один із численних способів захиститися від зурочення: теоретично, винятки мали привернути увагу врікливої людини і вберегти власницю прикраси від лихої долі. Герої роману «Грибних справ підмайстра» Катерини Корнієнко вчаться не зважати на зовнішні впливи і торувати свій шлях самостійно, нанизуючи на нитку життя лише ті намистини, які припали їм до серця.
Світ цього підліткового фентезі максимально намацальний, а все тому, що рукотворний: посполиті мешканці сіл і містечок займаються ремеслами, як-от гончарством та гутництвом, ба навіть спільнота магів радше схожа на вишивальницьку артіль. Якщо в сучасній попкультурі посохи древніх чаклунів переважно «всихають» до формату чарівних паличок, то тут вони представлені в подобі голок: ними маги мережать долі та зшивають розриви в земній матерії. З одного боку, така увага до ручної праці успішно заземляє читачів (і дистанційно розвиває дрібну моторику!), з іншого — свідчить про міфологічний підтекст. Вважається, що люди здавна уявляли світотворення подібним до процесу ткання. За цією логікою, подальше вишивання мало б виконувати функцію наповнення «виробу» сенсами, його скеровування. І що ви думаєте? Скеровує, та ще й як! Майже всі персонажі роману Катерини Корнієнко народжуються з тінями, на яких або вже вишита їхня доля, або ж довишиється згодом — треба тільки зачекати: що дорослішими ставатимуть діти, то більше приписів з’являтиметься. При цьому жити усупереч судженому візерунку — не варіант, адже це означає наражати на небезпеку не тільки себе, а й своє оточення: тоді нитки, які тримають Всесвіт купи, просто-напросто розірвуться.
Устрій цей, як не крути, крихкий, можна сказати — чавучий. Так у деяких регіонах України раніше називали намисто, видуте зі скла. Це добре розуміє місцева гутниця, за сумісництвом — мати головної героїні Доці (Явдохи). Вона, як справжній матріарх, видуває по дві однакові намистини для кожного родича: одну залишає собі, а іншу віддає дорогій людині. Виходить щось середнє між месенджером (намистини можуть «перегукуватися») та давньогрецьким «симболоном»: елліни, аби впізнати одне одного навіть через багато років, розламували надвоє глиняну табличку; якщо її половини сходяться — перед вами давно загублений друг. Особливо корисна ця вигадка для спілкування із Доцею — юнкою, що не має визначеної долі й змушена шукати своє призначення методом спроб і помилок. Вдається їй так собі: через аномалію Явдоху не кличуть навчатися чи працювати. Немає зрозумілої вишивки на тіні — немає чіткого алгоритму дій, а це вже лякає.
Чому ж так сталося? Спитайте пращурів.
Фентезі Катерини Корнієнко побудоване на основі української міфології, саме на основі: авторка не копіпастить форму обрядів — лише запозичує їхню суть, щоб надалі творчо переосмислити.
Скажімо, тут, як і в реальній Україні, святкують Різдво, щоправда, колядки співають про якихось Громовицю та Юра, а в дідух уплітають магічне чорномай-зілля — рослину, що вказує шлях душам предків. У результаті отримуємо струнку систему вірувань, яку читацтво впізнає і не впізнає одночасно. Так працює очуднення звичного.
Між іншим, Різдво тут згадане невипадково: Доця народилася на Святвечір і вже в перші хвилини свого існування зустрілася з «дідами» й «бабами» — пращурами, що прийшли на кутю й зацікавилися онуччиною тінню, точніше її відсутністю. Деякі дослідники ткацтва припускають, що орнаменти для полотен народні майстри могли піддивлятися на шибках, помальованих морозом, адже верстат традиційно ставили коло вікна — задля кращого освітлення. От і бабуся, повернувшись на час зимового сонцестояння, створила для дівчинки штучну тінь, зшивши її з силуетів навколо. Тому-то замість долі на ній дивні шви та вузлики, а самій Доці необхідно змиритися з тим, що інструкцію до життя вона так і не отримає. У класичному фентезі «Чарівник Земномор’я» Урсули Ле Ґуїн маг Ґед бореться зі страшною сутністю — Тінню — доки не усвідомлює, що насправді це темна частина його власної особистості, а значить, замість того, щоб витісняти її, тим самим ще більше підсилюючи, краще цю Тінь прийняти. Перегодом Доця також прийме свою «знедоленість» і ту свободу, яку вона пропонує. У цей момент дорога підлітки розщепиться на роздоріжжя з численними завертнями, читайте — сюжетними поворотами.
Отож маємо: Доця знаходить у лісі жупан лісового майстра — і її посвячують у грибних справ підмайстри; відтак стає магинею — і вбирається в чарівницький кунтуш.
У романі Катерини Корнієнко зміна вбрання фактично є зміною ідентичності.
Літературознавиця Віра Агеєва, аналізуючи «Лісову пісню», наголошує на схожому прийомі у творчості Лесі Українки: «Мавка ж послідовно переходить через ряд перевтілень, і нова іпостась визначається якраз відповідним, знаковим і значущим, убранням». Доця (Мавка) кілька разів переживає символічну реінкарнацію, і єдине, що тримає її — це тіло. Пам’ять витіснить спогади про найдорожчих, але шкіра попри все впізнаватиме дотики, героїня може потрапити у виміри з химерним часоплином, однак годинник, вбудований у жіночий організм, не дасть загубитися… Так, коли Доця опиняється в чарівному лісі, де чотири пори року співіснують одночасно, вона зорієнтовується за тим, коли востаннє прала сорочки, — ось стабільна циклічність, за яку реально триматися. Фентезі «Грибних справ підмайстра» вчить підлітків, а особливо підліток, довіряти своєму тілу й любити його, хоч які трансформації воно б не переживало.
Цей авторський фокус впливає і на загальну стилістику, чи то радше сенсорику тексту: смаки, звуки, запахи тут дуже виразні. Читач почувається казковим їжаком, що винюшує незнайомий, але симпатичний ліс, доки на його голки мимохідь чіпляються гриби й опале листя.
Авжеж, у книжці чимало жаского й такого, що змушує тривожитися, та в цілому світ фентезі «Грибних справ підмайстра» настільки рум’яний і зграбний, що здається тільки торкнися — і він весело заллється від лоскоту.
Візьмімо хоча б опис чумацького привалу з початку роману: «Дим і запах густого ароматного кулешу завернувся довкола табору, мов тепла хустка», — подібні картини, насичені та жваві, гідні втілення в мультиплікації. Натомість китички на фентезійному затишку — меми й цитати з нашої реальності — додатково потішать досвідчених читачів. Лісові підмайстри змагаються в грі «Пишний яр, сумне провалля», за шинквасом одного із закладів варить шоколад Нимидора Меляса (напевно, родичка Нимидори з Нечуєвого «Миколи Джері»), біля багаття лунає казка про Лесика-Телесика, а на обрії видніються Змієві вали (хто його знає, а раптом Змій — такий же реальний, як і Юр із Громовицею, герої вертепного дійства?). Додайте до цього аспект національного різноманіття, втілений у фігурі Ластівки — підмайстри кримських чаїрів, — і вийде барвистість, що нею можуть захопитися як підлітки, так і дорослі.
Власне кажучи, роман «Грибних справ підмайстра» — вартісне фентезі про сміливість бути собою, навіть коли світ тріщить по швах. А його авторка Катерина Корнієнко доводить, що, вирісши з розряду підмайстрів, стала перспективною книжковою майстринею. Настільки перспективною, що читацтву тільки й лишається слідувати за її новинками, неначе нитка за голкою.
