Ліза Козловець
менеджерка KMA Book Club, мовиця подкасту про поезію «Слова на вітер», авторка статей
«Я, Тітуба, чорна відьма із Салема» — роман ґваделупсько-французької письменниці Маріз Конде. У 2018 році його авторка була номінована на New Academy Prize in Literature — так звану альтернативну Нобелівську премію.
«Тітуба» опинилася у фокусі франко- та англомовної критики й отримала гран-прі Великої премії Французької академії 1986 року. Цьогоріч ця книга з’явилася в українському перекладі Наталі Лелеко у видавництві Bez nazvy publishing.
Підпорядковане промовляє
Події роману розгортаються наприкінці XVII століття поміж Барбадосом та Північною Америкою. Відпочатку варто означити зв’язок оповіді з історичною дійсністю. Прообразом головної героїні є реальна жінка, чиє ім’я збереглося в записах массачусетських судів. Вона народилася внаслідок зґвалтування рабині Абени й у ранньому віці втратила матір і названого батька — їх було покарано за спробу Абени захиститися від домагань білого чоловіка. Відтак Тітуба потрапила під опіку Ман Яї, місцевої знахарки й провидиці — першого у своєму житті втілення образу «відьми».
Історія розказана у формі сповіді або монологу від першої особи. Попри часову визначеність сюжету, читачеві не відкрито, із якої дистанції Тітуба розповідає про себе. Вона виконує роль спостерігачки за власним життям: час від часу емоційність оповіді зростає, коли героїня повторно переживає свій досвід, утім, здебільшого її тон рівний — ніби спрямований на те, щоб витворити чітку й структуровану фабулу.
Манера оповіді вкрай прагматична — це виписування власної історії, контроль над простором та подієвістю, про які розказано. І саме ця прагматичність відсилає до праці Чакраворті Співак «Чи може підпорядковане промовляти?». Відповідаючи на власне питання, Співак доходить висновку, що ні — таки не може. Зокрема тому, що знак, поданий підпорядкованим (чи то слово, чи то дія), відкритий до інтерпретації того, хто домінує. Відтак життя підпорядкованого залишається невидимим, тіньовим, а наратив довкола нього вибудовує той, хто наділений привілеєм.
Самооповідь Тітуби дворівнева — вона таки є фіктивною, домисленою — а тобто інтерпретацією реальної історичної постаті. Утім, інтерпретацією, яку здійснила не представниця привілейованої групи, а авторка, чия досвідовість дає змогу їй проасоціювати себе з героїнею.
З іншого ж боку, суто текстуального, монолог Тітуби — доконечний знак, відкритий до трактування (інакше до чого б був мій текст?), але такий, що не потребує відповіді: її слово останнє. На всій текстуальній дистанції Тітуба є єдиною оповідачкою, а реципієнт не здатен увірватися в тло оповіді й заперечити їй — Тітуба витримує дистанцію з усіма іншими героями й не допускає розвитку чужого наративу.
Видається, ніби Тітуба свідома, що її можливість промовляти відтермінована, що слово перейде до неї нескоро. Власне, тому темпоральність цієї історії така рвана — на першому рівні йдеться про тривалість життя однієї жінки, а на другому — про віковий поступальний рух, усередині якого перебуває Тітуба-фокалізаторка. Наприкінці тексту їй відкривається необмежене знання про минуле й майбутнє — і з позиції нескінченності вона озирається на власне життя.
Центр і марґінеси
Коли вже виникло поняття «підпорядкованого», то так чи так доходимо до опозиції в розподілі сили. «Тітуба» обманює очікування читачів, спершу виводячи в центр проблему расової дискримінації. Насправді ж Тітуба — проявниця низки нерівностей. Вона — темношкіра жінка. До кінця оповіді вона доходить висновку, що доля завжди на боці чоловіків — чи білих, чи чорних. Тітуба повторює цю генералізацію кілька разів, радше намагаючись виснувати правило, ніж констатувати догму — у житті героїні дійсно здебільшого було так. Утім, як фокалізаторка, вона показує момент лінчування білого чоловіка й підпалу сімейного будинку єврея.
Спроба встановити ієрархію страждань тут не безпідставна, бо виростає з соціальної системи; однак ця спроба приречена на неточності, бо потребує нескінченної деталізації. Тут думається про діалог між Тітубою та Бенджаміном, чий будинок згодом згорить разом із дев’ятьма його дітьми. Тітуба назвала цей діалог розмовою «про нас» — коли насправді вони говорять про утиски, із якими зіштовхувалися їхні соціальні групи. Прикметно, що єдина соціальна група, чиї утиски не спричинені чужими діями, — білі чоловіки. Тут не йдеться про відсутність страждання як такого — радше про рівень суб’єктності. Ця група позначена стражденням, але таким, джерелом якого є сама.
Окрім подієвості власного життя, героїня намагається структурувати історію своїх стосунків з іншими. Вона маятниково рухається від спроб дистанціюватися від інших до пошуку розуміння й розради в них.
Комфорт, знайдений в іншому, апріорі непевний — Тітуба втрачає його зі смертю людини чи розчаруванням у ній. Однак вона послідовно опиняється в близькому контакті з кимось — так, ніби остаточна самотність неможлива, як і остаточна близькість. Її стосунки з обома статями марковані потягом — можливо, тому що сексуальне збудження створює простір для найбільшої вразливості.
Коли виходити з думки про те, що героїня впорядковує власну історію, логічними видаються загальна нарисовість тексту й асинхронія у виборі лексики. Естер, сусідка Тітуби у в’язничній камері, вживає слово «фемінізм» — очевидно неможливе натоді. Приблизно настільки ж неможливе, як знання героїні про появу жеста руху «Чорної сили» або посилання на пісню Біллі Голідея Strange Fruit. Відтак повертаємося до засадничих принципів прочитання цієї книжки: так, вона має історичне підґрунтя; і так, оповідачка перекручує його як забажає.
Слово бере закохана. Вона говорить…
Естер вживає «фемінізм», кажучи, що Тітуба не змогла б прилучитися до руху, бо «занадто любить чоловіків».
Варто сказати, що нещастя героїні почалися з її закоханості в Джона Індіанця — так само реального чоловіка. До рішення бути з ним Тітуба провадила самітницьке життя, у якому була щаслива. Джон Індіанець був рабом, а відтак шлюб із ним означав рабство й для Тітуби. Реагуючи на почуття доньки, дух Абени питає: «Чому жінки не можуть обійтися без чоловіків?». Так виформовується потайний зв’язок між матір’ю й донькою — на перший погляд далекими й скептичними одна до одної; а також циклічність усієї оповіді.
Стосунки із Джоном Індіанцем та Іфігенієм, молодим темношкірим хлопцем, чиє життя Тітуба рятує, рамкують драму героїні. Перший чоловік спричиняється до її рабства й розриву з власною землею, а другий призводить до страти. Прикметно, що доти Тітубі вже вдалося уникнути повішання — коли вона була самотня у своєму присуді. У момент страти ж вона постала супроводом Іфігенія, очільника таємного заворушення. Мати героїні також було страчено — як ту, що скривдила білого чоловіка. Історії двох жінок, абсолютно відмінні в більшості речей, сходяться у двох аспектах: вони були підневільні; їх було покарано за злочини чоловіків.
Фонова гілка Тітубового роздуму про власне життя стосується материнства. Двічі вона була вагітна й уперше вирішила обірвати вагітність. Не означуючи конкретно, чого передчувала для своєї дитини, вона вирішує, що не готова наражати її на життя в цьому світі. І це природно: відмінність її власної долі від материної ніяк не полегшила обставини жодної з них. Удруге героїня вагітніє по поверненні на Барбадос, і тоді вона вирішує народити доньку. Світ довкола не змінився, однак вона відчуває, що спроможна принаймні почасти оберегти дитину від нього. Вагітна, вона гине на шибениці — цикл, розпочатий її матірʼю або й жінкою до них, обривається.
До самого кінця Тітуба подумки повертається до Джона Індіанця — радше до уявленого образу, ніж спогаду. І це чи не найскладніше протрактувати в цій книжці. Вона думає про нього закохано, попри усвідомлення зради й прикінцевої байдужості. Раціонально її гидить від нього, утім, емоційно вона прикликає його образ у всіх подальших романтичних стосунках. І тут знову думається про природу потягу: чи не є Тітубове сумування за Джоном Індіанцем сумом за самою собою — самотньою, але не свідомою цього?