Ольга Трейтяк
літературознавиця, літоглядачка
Ніна-Софія Міраллес. Глянець. Історія створення Vogue / Переклад Ярослави Машико. Фабула, 2026. 272 с.
Журнал Vogue — нетиповий глянець. Він так міцно вхоплює у свої лещата, що про нього з року в рік говорять, пишуть, знімають фільми. Культурна дослідниця й журналістка Ніна-Софія Міраллес знайшла цьому пояснення: Vogue не просто журнал, а цілий культ.
У книзі «Глянець. Історія створення Vogue» авторка не робить з історії журналу суху енциклопедію, а розповідає її як міт про обраного — маємо тут і випробування, і повчальні історії, — і ці мітичні пригоди тепер можна прочитати українською від видавничого дому «Фабула» в перекладі Ярослави Машико.
Початок початків
Починається історія обраного із Артура Болдуіна Тюрнера. Засновнику журналу Міраллес дає роль батька-творця, а Vogue — його «доні», котра стане «дебютанткою на балу». І ця персоніфікація послідовна й принципова: далі дослідниця показує, як Vogue буквально виростав і дорослішав. Саме тому це не зовсім історія про журнал, а радше про людину.
Поки доня Тюрнера росте й підкорює світ, Міраллес і далі вплітає у книжку метафори: від балу «юної дебютантки» (Vogue) переходимо до іншого балу — ще масштабнішого й розкішнішого.
Інтриги Vogue мають усі ознаки класичного балу в Асторів [Астори — один із найзаможніших аристократичних родів Америки ХІХ-ХХ ст.]: люди красуються у вишуканому й диявольськи дорогому вбранні — такі елітні, престижні, жадані, таємничі. Однак є ключова відмінність: на цей бал запрошені ми всі.
Саме так Міраллес розповідає історію — насичено, захопливо, наче це не мемуари чи історія, а радше історичний фікшн. Та в цій оповідності — лише прийом, щоб захопити читача. На білих, аж убивчо-сліпучих сторінках усе ж таки повноцінна дослідницька історія. Всі періоди глянцю згадані. Що думати про Vogue — ніхто не нав’язує.
Книга «воґівських чудес»
Попри очевидне дослідництво й об’єктивність (все ж таки мова про історію Vogue), кожна сторінка віщує щось сакральне, усе обертається навколо «воґівських чудес». Їх творили і вмілі редактори: роботу британської редакторки Беатрікс Міллер авторка буквально називає «магією редактури». А те, як журнал пережив світові війни, кризи, конкуренцію, пояснює не інакше як «чудесним воскресінням».
Дива на цьому не закінчуються. Мало того, що журнал вижив, так ще й створив собі добрячий пантеон. Спалахували зірки модних божеств, по типу Ів Сен-Лорана, Крістіана Діора та інших — як дотепно пише Міраллес про фотографів і моделей Vogue — дивних «створінь», що населяли воґівський світ.
Див тут траплятиметься настільки багато, що несмохіть переконуєшся: це не випадково. Саме позиціонування Vogue у книзі ледь не як окремої магічної країни просто вимагає відповідних чудес навколо журналу. І це, сказати б, лежить в основі самої онтології такого погляду: Vogue — це нова релігія, а їхній журнал — Святе Письмо моди, сповнене чудес.
«Фешн-святиня»
Релігійні метафори буквально прошиті в книзі Н.-С.Міраллес. Мовляв, Vogue — це далека святиня, а дістатися туди — буквально як піти в «хрестовий похід». Туди авторка відправляє тих, хто йшов і на редакторське крісло, і по ексклюзивних гостей для інтерв’ю, і тих, хто хотів переманити кращих працівників Vogue (до фешн-піратів Міраллес зараховує Harper’s Bazaar).
Когось цей «хрестовий похід» вів до успіху, а когось до поступового забуття. Як-от Джессіку Дейвс, — американську редакторку, що принесла в журнал ідею демократичної моди не для еліти, а для всіх; смаку не як привілею, а як чогось, що можна виховати. Та натомість отримала не місце у високому пантеоні Vogue, а пониження в посаді, і зрештою, — звільнення. Словом, творці Vogue мінялися, як конвеєр, а з ними й журнал. Замість юної дебютантки постала «фешн-святиня», куди рухаються «паломники». Ось кого Міраллес до них зараховує:
Знуджені спадкоємиці, посередні моделі, колишні дружини державних діячів, спортсменів, плейбоїв і голлівудських акторів, із забезпеченими аліментами й угодами про розлучення – усі збігалися до Vogue. То було наче місце їхнього паломництва; вони не знали, куди ще податись між чоловіками та відпочинком.
Часом Vogue жадав нових прихожан, тож шукав їх в інших конфесіях. Наприклад, у літературі, котра добряче додала глянцю паломників. Імен у книзі багато, тож не дивуйтеся, коли натрапите на Вірджинію Вулф, Олдоса Гакслі, сучасних Зейді Сміт, Салмана Рушді й багатьох інших, котрих друкували на сторінках журналу. А ще Міраллес нагадує, як літератори не оминали вечірок від творців Vogue. Наприклад, Френсіс Скотт Фіцджеральд частенько гостював на пентхаусі Клода Наста, видавця глянцю, і, за припущенням авторки, підгледів у ньому свого Гетсбі. Довести ми це не можемо, та прототип те, що треба — де ще знайти таку розкіш і пафос.
Рай сліпучого глянцю приваблював і гостей, і читачів, і охочих працювати. Та іноді він ставав страшним, наче пекло. Поглинав людей і вимагав — не доїж, не доспи, працюй як кінь. Міраллес натякає — внутрішня кухня журналу безжальна; аби втримати глянець, йому доводиться приносити багато жертв.
Дияволи в раю, або «Вінтур наближається»
Пристрастей у світі Vogue, очевидно, дуже багато. Киплять вони, як казани у пеклі, тож авторка не оминає теми ані «дияволів», ані Prada. Від алюзій до роману Лорен Вайсбергер стає ще видніше: у глянцевому раю не так вже й багато янголів.
Правила влади у Vogue прості: ніякої скромності, лише тотальна впевненість і диявольська хитрість. І тих, хто цих правил дотримувався, Міраллес не забуває. Вона навіть простежує закономірність, мовляв, у глянці є цілий ряд редакторок-«дияволиць»: від Діани Вріланд до Грейс Мірабелли, яку авторка назвала ще й «священним монстром»: настільки вона була жорстка й вимоглива.
Та, звичайно, найяскравіша в цьому диявольському пантеоні — Анна Вінтур. Той самий прототип Міранди Прістлі. І розділ про неї названий неабияк — «Вінтур наближається». Чи то її прихід схожий на Апокаліпсис, чи навпаки — до Зішестя Святого Духа, точно не відповісти. Авторка показує Вінтур як цікавого персонажа. Мовляв, навіть її поява у Vogue — ціла легенда: ніби тогочасній британській редакторці Вінтур по-наполеонівськи заявила — хочу ваше місце. І отримала ж!
Та попри всю глянцеву жорсткість, світ Vogue у Міраллес детальний і дуже… людський. Не тільки через історії всіх творців глянцю, а й через сам журнал. Пам’ятаєте ж, що в книзі Vogue послідовно персоніфікується? Так-от як людина він видається по-людськи вкрай нестабільним. То він зриває куш успіху, то він на межі падіння після азартної хвилі. Навколо цієї ризикової особи і збиралися решта героїв — редакторів, фотографів, моделей. Про них Міраллес пише чесно, не оминає ніяких сторін — ані диявольських, ані янгольських. Навіть славнозвісна Вінтур вийшла не тільки нарцисичною «дияволицею» з егом до небес, а й часом співчутливою, з гумором. Ніяких відверто заїжджених протагоністів та антагоністів — тільки комплексні історії не менш комплексних особистостей.
Зрештою, часом Міраллес навіть розказує про творців Vogue ледь не у форматі притчі: «Її історія наче повчальна притча для тих, хто одержимий багатством і гламуром». Така-от у книзі релігійність: свої герої і свої уроки.
Усі контрасти Vogue
Міраллес підсвічує й те, як глянець впливав на читачок, подекуди сакралізуючи його і пишучи про Vogue як про «вищий голос»:
Голос Vogue розповідав жінкам, що саме та як надягнути на ту чи іншу подію, які аксесуари до чого підійдуть.
І ця умисна сакралізація виглядає навіть органічною. Вона унаочнює — журнал таки став цілим культом. Він змушував вірити, що ось він, рай — у розкоші глянцевої реальности.
Юлія Крістева в тексті «Читати Біблію» радила ще раз зазирнути в Книгу Книг, аби «виявити себе, зрозуміти себе, свої власні фантазми, свої інтерпретаційні психози». Та-от чи вдасться «виявити себе» у «біблії моди» — питання непросте. Vogue нагадує диктатора, що, скоріше, сам розкаже, як нам себе розуміти.
Книга Міраллес — це гармонійний у своїй хаотичності світ, де не загубишся ані в іменах, ані в локаціях, хоч простір швидкий і несталий: раптово змінюють одна одну бурхливі редакції в Британії, Франції й Америці, з’являються бали чи п’яні вечірки, та все на диво логічно влаштовано.
Здається, в «Глянці. Історії створення Vogue» є тонкий натяк: коли за справу беруться професіонали, хаосу бути не може. Наскільки злагоджена робота Vogue, настільки й впорядкована книга Міраллес.
Чи виживе Vogue?
Журнал виходив, хай там що, у всіх своїх втіленнях: і стримано класичних, і зухвало відвертих, і дорого розкішних, і буденно зручних. Та нові часи несуть все більші загрози. На п’яти наступає страшний звір, котрого Міраллес назвала — «Зішестя інтернету».
Соцмережі і блогери тепер диктують стиль, красу і тренди. І авторка прямо питає, чи виживе з усім цим Vogue? А творці сиквелу легендарного «Диявол носить Prada» зробили з цієї проблеми один із головних конфліктів фільму.
У книзі Ніни-Софії Міраллес Vogue таки завжди виживає: маневрує, змінює тактики, але тримається. Завдяки «Глянцю. Історії створення Vogue», фраза «біблія моди» вже не звучить як метафора, бо в книзі вона постає як реальність журналу. Тут не обходилося без чудесних народжень і воскресінь; випробувань на стійкість; і, як не крути, без біблійної жорстокості.
