Аліна Кувалдіна
літоглядачка
Володимир Килинич переїхав до Чернівців більш ніж пів століття тому і, як він сам говорить на сторінках своєї книги, у наступному житті також планує жити в цьому місті. Тож не дивно, що поки інші письменники так часто черпають натхнення з того, як змінюються пейзажі за їхніми вікнами, автор «Чернівців на крисах капелюха» з цікавістю розглядає, як за його вікном плине сам час і раз за разом перемальовує обриси улюблених вулиць.
Свою збірку він називає романом у есеях, і вона дійсно відчувається як роман — роман з містом ніби роман із жінкою, котру ти зустрів ще маленькою дівчинкою на дитячому майданчику, а потім шістдесят років плече до плеча проходив разом з нею через всі падіння та радощі. І хай вона ніколи не була ідеальною і, якщо чесно, вже зовсім не та, в яку ти колись закохався, тепер тобі просто не вдасться припинити її любити.
Для письменника це не перша книга, присвячена Чернівцям. У 2018 році також вийшла його збірка «Чернівці для своїх», де через діалоги та історії містян розкривається колорит та особлива атмосфера міста. В літературному ж процесі і попередня, і нова роботи Володимира Килинича знаходять своє місце серед тієї сучасної прози, що береться досліджувати чернівецькі історичні та новочасні наративи. Особливо помітними серед таких книг є «Місто пахло корицею та кремом Nivea» і «Ательє на старій вулиці міста, що пахло корицею й кремом Nivea» Наталії Гриценко, що у формі оповідань розповідають про життя в Чернівцях в міжвоєнний період ХХ століття. Також варто згадати «Czernowitz. Черновцы. Чернівці» Ігоря Померанцева, де письменник розповідає про власний зв’язок з містом його дитинства.
«Чернівці на крисах капелюха» містять 192 тексти, більшість яких пов’язані з тими чи іншими аспектами життя міста, що також висвітлені через призму життєвого досвіду автора. У книзі вони розташовані дещо хаотично, без видимої структури. Разом з тим, це не має значного впливу на процес читання, котрий, здається, можна починати з будь-якої сторінки.
Тексти в збірці досить неоднорідні. Деякі нагадують радше замальовки з життя містян, аніж есеї. Наприклад, такими є зворушлива розповідь про чернівецького хлопчика Колю, у якого зникла подарована батьками книга, або ж гумористична історія про продавця автозапчастин до «жигулів», що через брак попиту почав їх видавати за запчастини іномарок. Є тут і есеї, котрі сконцентровані лише навколо думок та внутрішніх переживань Володимира Килинича, а не міста як такого. Але, незважаючи на деяке відхилення від основної теми книги, вони природньо вписуються в її строкату канву, ніби підкреслюючи розмиту межу між «я», Чернівцями та кожним іншим мешканцем.
«Я службовець міста Чернівці, як і всі ми, хто тут зібрався. Ми служимо місту, а воно служить нам», — пише Володимир Килинич.
Щодо стилю автора, то він легкий для сприйняття, без надмірної кількості художніх засобів або багаторівневих підтекстів, що робить його доступним для широкої аудиторії. Те, що хочеться сказати, Володимир Килинич говорить прямо, з властивим йому гумором та іронією. За есеями чітко вимальовується образ оповідача — чернівецького пенсіонера, інтелігентного чоловіка років сімдесяти, котрий відчуває свій час та своє місце і рефлексує над ними без надмірностей чи снобізму. Оповідь відчувається спокійною та виваженою. Разом з тим, її не можна назвати неемоційною — в текстах відчитується і радість, і смуток, і злість, і, чи не найголовніше, незгасаюча цікавість до життя.
«Як і раніше, цікавлюсь майбутнім, бо планую в ньому жити», — каже автор, і після останнього тексту великими буквами пише: «далі буде».
Цікавою властивістю цієї збірки, глибоко закоріненої в локальній культурі, є і підняття вічної теми розриву між поколіннями. Проте ця тема піднята не зі звичної для більшості точки зору молоді.
«Звʼязок між поколіннями загубився. Старші молодими були, а от молоді старшими ще ні», — зазначає письменник.
Так Володимир Килинич помічає на вулицях тих, хто часто залишається непоміченими — людей старшого віку, котрі борються з самотністю, намагаючись знайти собі нове місце в суспільстві після виходу на пенсію.
Сам автор також з ностальгією пригадує ті Чернівці, котрих більше немає — алкогольний напій «шипучка», чернівецькі ковбаса та пиво, ресторанна та перукарська культури… Попри те що ці спогади переважно теплі і просякнуті легким гумором, вони також обтяжені деяким відчуттям невідворотності. Читаючи такі тексти, подекуди виникає неоднозначний образ все ще живого міста, що намертво переплітається зі своїм двійником-привидом, котрого більше не повернути. І хоча в книзі багато текстів присвячено і сучасному життю в Чернівцях, автор все ж зазначає, що місто більше «не його».
Можна знайти на сторінках і пряму критику молоді. До прикладу, Володимир Килинич критикує вживання мату та говорить, що чернівецька молодь, на його думку, живе поверхнево. Разом з тим, і молодшим поколінням є за що критикувати автора, чиї думки в певних місцях можуть здатися аж надто узагальненими для сучасного читача. Наприклад, такі фрази як «все-таки, лежачи, жінка досягає більшого», незважаючи на свою гумористичну конотацію, лишають неприємний сексистський післясмак. Такі жарти не є доречними в контексті сучасних соціальних стандартів. У той же час, висловлювання на кшталт «сам факт звернення до психіатра є ознакою серйозного психічного розладу» стигматизують та закріплюють застарілі стереотипи про психічне здоров’я. Таким чином книга не лише говорить про розрив між поколіннями, а й в певних моментах фактично його відображає.
У той же час, «Чернівці на крисах капелюха» можуть привабити молодого (й не тільки) читача майстерним навіюванням ностальгії за речами, які ти міг не просто ніколи не відчути, а й зовсім про них не знати. Місто саме по собі тут постає як харизматичний персонаж з власним характером та звичками. Автор же раз за разом проводить нас його артеріями, знайомими кожному чернівчанину і багатьом гостям міста — Кобилянській, «тралці», Зеленому базару… Але щоразу ці місця постають трохи іншими, хоча й так само яскравими та об’ємними. Об’єму місту додають і атмосферні маркери часу, як-от пісні під подряпану гітару, колекції марок або велосипед «Орлятко», що його не так легко було дістати в дитинстві.
У тексті загалом багато радянських символів, що й не дивно, адже майже половину свого життя Володимир Килинич провів в тих Чернівцях, котрі все ще були частиною Радянського Союзу. Однак в сучасному контексті російської війни деяким українцям може видатися недоречним читати теплі спогади з часів, коли Україна знаходилась в єдиному середовищі з країною-агресором. Разом з тим, варто зауважити, що автор не романтизує політичний устрій, в котрому йому довелося жити. Його есеї радше роблять спробу відділити молодість від радянщини та показати людей, котрі намагалися знаходити радість в тому часі, що їм дістався.
«Так, це було так собі, — пише автор в есеї «Совок». — Можна навіть сказати — погано. Іноді дуже погано. Але це стало зрозуміло пізніше. Тоді ми всі мирилися».
Таким чином, ця книга може сподобатися тим представникам старшого покоління, котрі хотіли б поностальгувати за минулим, не скочуючись при цьому в прокомуністичну позицію. Цікавою вона буде і для чернівчан та просто любителів локальних історій. А ще для тих, кому цікаво, а як воно — залишатися. Ходити щодня тими самими вулицями і спостерігати, як на них зачиняються улюблені заклади та назавжди зникають обличчя старих знайомих та друзів. Зустрічати і проводжати тих, хто колись жив тут поруч з тобою, але давно поїхав. Помічати все нові і нові деталі, додавати своєму власному образу міста все більшого об’єму. Здавалося б, так і живе більшість. Проте чомусь набагато частіше рефлексію простору ми зустрічаємо у вигляді текстів про подорожі та тревел-блогів. І в цьому контексті книга Володимира Килинича набуває додаткової цінності.
