Дарина Постернак
літературознавиця, перекладачка
Епіграф «Дунаю, Дунаю чому смутен течеш?», узятий з однієї з найстаріших записаних фольклорних пам’яток з рисами покутсько-гуцульського діалекту, частково натякає на географію роману та вагу тривкості й наступництва у цій історії. Та й справді, події цієї поетичної оповіді простягаються поміж Києвом, Віднем, Поділлям і Карпатами, зщеплюючи та плутаючи правду й вигадку. Всезнаючий наратор ніби пригадує, покладається на спогади й вибірковість мимовільної пам’яті, сумнівається й спекулює, що могли б думати чи відчувати персонажі. Звідси, певно, й «апокриф» у назві — неканонічний текст, що описує іншу історію. Такий собі лаконічний дисклеймер авторки про відсутність будь-якої претензії на історичну точність. З Віндобоною простіше — так колись називали сучасний Відень, за часів, коли той регіон ще був «кастро» Римської імперії.
Поетичною, місцями приторно рожевою прозою авторка подає нам чотири оповіді, кожна присвячена одному з протагоністів, які, попри не завше однаковий часопростір, переплітаються та поглиблюють одна одну. Події відбуваються наприкінці XIX ст. Очевидно, такий вибір епохи дає простір для кількох сюжетів, пов’язаних з емансипацією (чи радше її браком), без яких цей любовний роман був би менш динамічним і не таким вже й феміністським. Бо якщо перенести Марту у XXI століття, то не було би ні такого половинчастого бунтарства (воно б точно набуло іншої форми), ні якогось чару винятково умілої мисткині (бо цього, певно, було б замало, щоб зробити її цікавою й особливою). Вона художниця — така собі громадянка світу, котра не надто побивається через незакоріненість й відірваність від рідного Поділля. Лишень іноді ностальгує за минулим й дитинством, однак переконана, що люблений простір стає частиною нас і далі всюди мандруватиме з нами. Так з нею мандрують серпневі Карпати.
Ким же є ця жінка? Марта Кравченко-Ліхтенштейн — аристократка, хоча майже втратила це звання через позакласове кохання матері. Однак, за клопотанням бабусі, ця пані повертає свої привілеї, тому їй не потрібно надто перейматися проблемами насущними. Вона може творити, навчатись в академії (але є нюанс), кохати й страждати через це ж кохання. Словом, вдосталь часу на діалоги про штуку і любов.
Австро-Угорську імперію в романі зображено із певним елегантним сентиментом: тут вона є місцем поступу, освіти, аристократії та інших соціальних реверансів. Російська ж імперія згадана як гнітючий простір без майбутнього, з якого неодмінно треба вибратись. Ба навіть географія України має чіткий поділ: місто — середовище аристократії, село — всіх Інших; на селян дивляться крізь естетизовану призму маргінальності, мовляв, поглянь, які вони прості, приземлені й ближчі до природи (подібний погляд транслює Марта у своїх мареннях про екзотичні подорожі до Африки). Тому, природно, Мартина тітка поривається відвезти дівчинку якщо не у Відень, то бодай у Київ.
Однак Карпатське літо в садибі діда Мартина описане з особливою любов’ю й ніжністю, це місце, яке дає сили й підносячи здитинює. Й сам дід ніби іронічний старець, древній мудрець, котрий вірить, «що Царство Небесне починається на землі», у його Садибі, де для кожного гостя лаштується своя страва. Між іншим, на основі цього тексту цілком можна було б укласти невеличку книгу рецептів, так багато й детально тут описано всілякі готування. Немало тут і звернень до фольклору, міфотворчості й особливо казок — «Про золотий черевичок» чи «Вужа царевича та вірну жону» (остання рефреном то тут, то там виринає в оповіді, де вже замість дванадцяти шкірок-платтів персонажі також шар за шаром оголються в своїй правді).
Майже кожен у романі помилявся у силі своєї закоханості. Так само різкою видається переміна почуттів персонажів, що змушує задуматись про їхню початкову щирість. Любов тут — це і стихійне лихо, і пристрасть, і пута. Любов — те, в чому страшно звірятися навіть з собою, аж поки не задушують ревнощі, і зрештою «це все, що потрібно знати й чого варто було би вчитися».Тут цікавою є ботанічна метафора з напівпаразитуючими орхідеями — пам’ять за втраченим коханням, яке 20 з лишком років все леліє і не може відпустити Антоніїв батько. Це один з мотивів, який видається дещо недорозвиненим. Таких зникаючих історій у книзі немало, вони стосуються тем колоніалізму, сирітства, єврейства, фемінізму тощо. Це низка мовчазних історій, які десь-колись були і на щось впливали, але в романі лишаються непроговорені.
У книзі присутні нотки фемінізму, однак фройнлян Кравченко, попри свої бунтарські настрої й бажання більшої емансипації, іноді суперечить своїм поглядам. Закохуючись, наша бунтарка сумнівається у власній тезі, що вона мусить мати власне життя і що вона не лише «жінка-для-нього». Так, їй обридли «вислови про посередніх жінок і геніальних чоловіків», однак чи то через інфантильність, чи якусь питому наївність персонажка мліє від компліментів коханого й щиро вірить, що без нього загине з туги, і таки отримує старий добрий діагноз «істерія» й лікування холодними ваннами (є тут і дрібка Фройда, позначеного загадковим доктором Ф., що пише працю про сни, якою так цікавиться Антоній); Антонія ж натомість порівнюють із візантійським святим з усеогортаючою турботливою аурою розуміння, та й професія лікаря підкреслює його здатність зцілювати (як мінімум «істеричних» жінок). Так само Анну (кузену Антонія) спершу описано як балакучу, поверхову дівчинку, яку вабить все лискуче й красиве. І Анна, і Марта хочуть якщо не сім’ї й діточок, то щонайменше кохання. Варіанту не хотіти бути коханою чи не кохати у їхній свідомості поки нема. Також місцями відгонить якимось применшувальним чоловічим поглядом на пошрамовану коханням жінку як на «пташа, котре намагається переконати світ, його, себе, що воно зі сталі». Тим не менш, попри суперечливість імплікованих ідей, тут вдається ословити невидимість ангелів домашнього затишку.
Однак нічого такого, що могло би вразити сучасного читача, тут очікувати не слід. Це добре написана, симпатична історія з Остінівським сюжетом, що може ненароком пробудити бажання втекти на літо в гори готувати грибну юшку й малювати дерева. Інколи хочеться більшого, а інколи більшого й не треба.