Ростислав Семків
літературознавець, директор видавництва «Смолоскип»
Фразу «в нас немає критики» можна дуже часто побачити на просторах нашого інтернету. Як правило, її повторюють автори та авторки, які прагнуть більшого визнання, сигналізуючи тим самим, що вони його недоотримують. Мовляв, от якби в нас була справжня критика, то вона б мене помітила й проявила всю мою велич та масштаб. Якщо ж ніхто не пише конкретно про мене, то критики не існує взагалі.
Наступна стадія цього авторського самозахисту активується, коли наші гіпотетичні, хоч у реальності — цілком конкретні, автор чи авторка таки потрапляють «під вогонь» критики й про них пишуть, але, власне, критикують. Тоді найлегше оголосити нападника несправжнім критиком (чи критикесою). Ну, тобто констатувати, що це істота, перш за все, нефахова, але також нетактовна, примітивна та навіть вульгарна.
Тобто в авторів, особливо в початківців, ставлення до критики — десь як у підлітків до першого сексу: хочеться, але страшно. Звісно, інколи такий страх залишається на довше — може, й на все життя. Тому навіть дорослі автори продовжують боятися, гм… взаємодії. Порівняння з сексом таки має сенс, бо людина може скільки завгодно пишатися своєю красою та чутливістю, проте безпосередня взаємодія з іншим (а критика — це завжди присутність іншої свідомості) здатна звести всі сеанси нарцисичного самомилування нанівець. Автори загалом мають тривожну самооцінку: їхні настрої флуктують від панічного «я фігню написав, мене не читатимуть» до «все, що я пишу, — щире золото». Й моментом заякорення в реальність, тобто перевірки адекватності судження, є якраз зустріч із іншою свідомістю — з читачем. Так само це схоже на розглядання себе в дзеркалі, з тою лише відмінністю, що до дзеркал, як правило, менше претензій, а от критиків постійно підозрюють у різноманітних «викривленнях».
Ще одним поширеним закидом у бік усіх, хто важиться говорити про чиїсь книжки, є підозра, що критик не дочитав, а вже говорить. І тут також треба прийняти, що інтерпретатори насправді різні: якраз більшість поводяться мазохістськи й будуть читати до кінця, навіть якщо книжка не цікава, хтось прогортуватиме слабші сторінки, а хтось і зупиниться, пояснивши потім, чому читання припинилося. Якщо в автора чи авторки виникає підозра, що книжку не прочитали, то закид слід спершу адресувати собі коханому — адже справді цікаві книжки завжди дочитують.
То є в нас вона чи нема? Щоб зрозуміти, плакати нам над тілом критики, чи іронізувати з наївних очікувачів справжності, варто б прояснити, що взагалі можна вважати критикою.
Критика: що це й нащо?
Тут можна було б навести 5-6 словникових дефініцій і зацитувати стільки ж чи ще більше монографій з визначеннями, що таке літературна критика. Але це bullshit. Щоб не втрачати темп, давайте я підсумую кілька уявлень, що різняться за давністю та ступенем зануреності в це явище. Вочевидь, критика виникає тоді, коли суб’єктивна рефлексія відмежовується від колективної думки племені, полісу, інституції. Це буквально інша думка на тлі узгодженої позиції.
Відтак, критика цінна як контрапункт, що ставить під питання усталені переконання. Це турбує і дратує, але… може стати запорукою дальших зміни та розвитку. Забужко геніальна? Жадан і Кідрук генії? Критика завжди незручна, і хто бере на себе роль критика (чи критикеси й навіть критикиці) має бути готовий до наслідків — не любитимуть.
Отже, критика є незалежним висловлюванням з приводу чогось (у нашому випадку — з приводу написаного тексту), що здатне показати це щось у іншому насвітленні й розгорнути перспективу цього чогось вдосконалення. Тут ми логічно приходимо до висновку, що критика, ну, просто не може бути компліментарною: максимум частково похвалить, але далі має вказати, що не так. Тому, шановні автори й авторки, критики, що відповідають своєму призначенню, ніколи не будуть вам приємними. Just realize — просто реалізуйте.
В класичній версії — десь від «арбітра елегантності» Петронія, що трудився в почті Нерона й потім покінчив самогубством, і до Ніколя Буало у Франції XVII сторіччя чи й Гете в Німеччині прикінця XVIII ст. — критики мали встановлювати відповідність критеріям. Тобто це були буквально судді в царині мистецтв, які знають, як треба, а тих, хто робить, як не треба, — відсилають геть (Буало все ще рекомендує прилюдну страту на площі). В зігнилому СРСР ця практика затрималася аж до 80-х років минулого сторіччя. Втім, і досі критики мають критерії й співвідносно до них оцінюють якість тексту — нюансів лише два: а) більше немає спроб сформулювати універсальні та неперехідні, стабільні критерії та б) експериментаторів й інших авангардистів більше не страчують.
Але гра в критерії тривала довго. Ще на початку ХХ ст. відомий британський поет і критик Томас Стернз Еліот намагається окреслити найперевіреніші з них, але вже в другій половині того ж сторіччя французький теоретик Ролан Барт проповідує щось зовсім хуліганське: його праці про критику неминуче ведуть до висновку, що це окремий вид творчої діяльності, й автор зі своїм твором тут тільки привід (якщо не привид), й що критик виліпить з автора та його текстів, що сам схоче, й що саме цей образ автора залишиться надалі, після його, автора, смерті. Словом, волюнтаризм критики, до речі, підтриманий і професорами Єльського університету в Америці. Але нам би годилося щось більш зважене.Насправді, критика таки повинна оцінювати — і вона це вже робить, як побачимо, — відрізняється лише питома обізнаність критика, базована на його фаховому досвіді, а також — вміння писати стильно. Ну, останнє важить менше й може хіба полегшити травму покритикованого автора та посилити задоволення спраглого критики читача. Тобто гідний довіри критик — це людина а) зі значним і системним досвідом читання, б) загальним розумінням не лише літературних, а й історичних, філософських і т. д. контекстів, в) з добрим стилем письма та г) гострий на язик, бо критика таки має бути в’їдливою і дотепною. Власне, сучасні українські критики та критикеси поступово стають усе більш обізнаними та вправними.
Поки ви писали, ми вже прийшли
Сучасна українська літературна критика не просто існує — вона, різноманітна, подекуди агресивна й усе краща за якістю. Не помічати її можуть хіба ті, хто все ще міркує відповідно до давніх лекал розвитку літпроцесу або не ходить нікуди далі фейсбука.
Бо колись, коли все ж формувалися більша частина авторів і авторок старшої та середньої вікової ланки, критика функціонувала виключно в третьому розділі «товстих літературних журналів» — після поезії та прози. Писали її допущені до вислову й тому, так, доволі чи й дуже фахові літературознавці, котрі, щоправда, мали бути на 100% лояльними — спершу партії, тоді спілці письменників і, врешті, певній корпоративній інституції.
Насправді так тривало й після колапсу Союзу — упродовж 90-х та на початку 2000-х, — коли все ще існували давні журнали «Вітчизна», «Київ», «Дніпро», проте з’явилися й нові «Світо-Вид», «Критика», «Книжковий огляд», «Книжник review», «Кур’єр Кривбасу» тощо. Всі ці друковані ресурси мали солідні редакційні ради, котрі залучали критиків із репутацією, або тих, які щойно виробляли репутацію, й відтак формулювали власні критерії похвали чи знецінення посполитих авторів. Після їх занепаду завершилася ера друкованої критики й почався етап електронних ресурсів, який, у принципі, триває й дотепер.
Окрім започаткованої гарвардським професором Григорієм Грабовичем «Критики», яка успішно перейшла в електронний формат, проте спеціалізується не стільки на поточних рецензіях, а більше на «лонгрідах» із загальних питань гуманітарної сфери, довгий час в українській літературній критиці залишався єдиний флагман — створений спільно видавництвом «Темпора» та Центром досліджень сучасної літератури Києво-Могилянської академії електронний ресурс «ЛітАкцент», ностальгію за яким подосі можна побачити в дописах усіх зацікавлених сучасним українським письменством.
«ЛітАкцент», що проіснував від 2007 до, фактично, 2021 року, більшу частину своєї активної діяльності був залежний від інтелектуального та організаційного провідництва знаного літературознавця, професора Володимира Панченка. На електронних сторінках ресурсу стартували ціла низка рецензентів і рецензенток, які досі складають найпотужніший, хоч і мало використовуваний зараз, резерв української критики — це вже сформовані фахівці, яких можна залучити як експертів до будь-якого центрованого на літературі проєкту: Андрій Дрозда, Ірина Забіяка, Ігор Котик, Олег Коцарев, Юлія Кропив’янська, Ольга Купріян, Анастасія Левкова, Олександр Михед, Ірина Ніколайчук, Богдана Романцова, Роксоляна Свято, Євген Стасіневич, Ярослава Стріха, Галина Ткачук, Тетяна Трофименко, Ганна Улюра, Роксана Харчук, Ярина Цимбал, Оксана Щур та ін. У всіх згаданих більш як по 20 матеріалів на «ЛітАкценті». То в нас немає критики чи немає критиків? Важка артилерія просто на паузі — але вона може озватися щомоменту.
Насправді в нас лише тимчасова криза носіїв. Цю кризу перетривав інший ресурс, заснований у 2009 році Оксаною Хмельовською та Іриною Батуревич, — «Читомо». Він існує дотепер, щоправда більшою мірою звертає увагу не на літературну критику, а на стан книговидавничого ринку. Втім, «Читомо» також додало фахових читачів, як-от Анастасія Герасимова, Тетяна Калитенко, Віталіна Макарик, Андрій Мартиненко, Тетяна Петренко, а також залучило вже згаданих із когорти «ЛітАкценту». Так що фахові критики й критикеси таки є — лише чекають свого часу та підходящої платформи. Щоб розчепірити мацаки.
А тим часом у мережі…
Відбулася тиха, проте відчутна революція. Її хронологію складно укласти, але, вочевидь, все почалося з повені українських книг та перекладів, що почала прибувати років 10 тому. Збіглися й драйв до самовизначення після перемоги Революції Гідності та початку війни за державність, і логічне потому блокування російської книжки, й закономірне ще потому посилення українських видавців. Останні стали такими багатими нахабними авантюрними, що почали пропонувати свої книжки gratis більш активним у мережі блогеркам та блогерам, які, навзаєм, бралися про них говорити серед молодої й ще молодшої аудиторії.
Головним книгопопуляризаторським мотором став Інстаграм. У дуже короткому проміжку часу — десь упродовж 2016-2019 років — там проявилося до сотні блогерок і блогерів, що почали масовано писати про книжки. Ну, як писати — ставити гарнюні фоточки та докидати кілька фраз кшталту «подобається»/«не подобається» в супроводі смайликів, сердечок та інших декоративних витребеньок. Так починалася критика «знизу», на отому grass level, від якого ніхто нічого не чекає, але він вже є.
Найбільш уперті та послідовні пізніше перебралися в Телеграм, де зараз можна прочитати найбільш розширені відгуки про ту чи іншу (й не лише українську) книжку. Вияскравилися окремі постаті, що зараз — хоче того хтось чи ні — постають направду впливовими джерелами вислову: книжкова_вісниця, книжкова_фея, книжковий_бункер, непозбувний_книгочитун, читай_krw_книжки, book_me, cynical_publisher, how_to_book, in_book_we_trust, thedudewhoreads та багато-багато інших. В усіх них 5-12 тис. читачів, а це значить, що один окремо взятий екаунт цілком може, похваливши, продати тисячу чи й дві обраної книжки. На поверх вище перебувають буктюбери — люди, що про книжки говорять на відео. Знову ж, це різні люди — хтось має за плечами філологію, а комусь, навпаки, може бракувати фаховості й тому він чи вона говорять про все поспіль, не особливо переймаючись аргументацією. Проте вплив вони таки мають: у Annika_Blog близько 10 тис. підписників, вишневий_цвіт має більше 12 тис., Ksenia_Kellerman — більш як 15 тис., _проліт — більш як 22 тис., в кіп_ґоінґ майже 50 тис. Є вже навіть спеціалізовані відеоблоги, де читають конкретний тип літератури: наприклад, фантастичні_talks говорять про фентезі та sci-fi.
Цифра виходить в реал
Тобто в мережі ми маємо реально кількасот людей, що в різних форматах пишуть/ говорять про книжки (а ще ж є часом дуже в’їдливі коментарі на Goodreads та низка відповідних подкастів на Megogo). Це активність читачів, яка поволі набуває якщо не фаховості, то принаймні вивірених навичок розмови про тексти. Тобто це більш досвідчені читачі та читачки, які можуть зорієнтувати менш досвідчених. Звісно, тут присутні ризики, адже помітних помічають і те чи інше видавництво цілком може зацікавити блогерів а) говорити, найперше, про свої книжки й б) говорити про них тільки хороше. Читачі самих блогів, як правило, доволі чутливі на такі виверти й доволі швидко викривають ангажованість, починаючи ставитися до сказаного скептичніше. Бо ж зрозуміло, що компліментарні відгуки це вже не критика, а реклама. Втім, якщо книжка справді хороша, то й запідозрити тут нічого.
Тим часом зацікавлення читанням, що зануртувало в мережі, поступово почало вихлюпуватися в реальність: це абсолютно логічний процес, бо, хоча спілкування в інтернеті й має свій шарм (наприклад, це долання відстаней, коли людина, з якою ти б не зміг інакше сконтактувати, перебуває на відстані кількох клацань мишкою), проте «жива» розмова додає відчуття співприсутності, що вартує дуже багато — особливо в час великих потрясінь. Це буквально відчуття людини поруч, це про тепло й порозуміння. Саме тому поступово множаться книжкові клуби, які є тепер у багатьох бібліотеках та при книгарнях — і це також форма критики, бо а) не кожну книжку будуть обговорювати, б) як правило, серед учасників та учасниць клубу обов’язково знайдеться скептик, якому книжка «не зайшла» й він чи вона готові пояснити чому. Такі потужні клуби як The Ukrainians (провадить Богдана Неборак) чи «Вовчиці» (Емма Антонюк і Яна Брензей) направду впливають на попит: принаймні якщо певну книжку обрали до обговорення, то її наклад розкуповуватимуть швидше.
Словом, варто розуміти ситуацію наступним чином: літературна критика в Україні є, причому вона динамічно набирає обертів, навіть незважаючи на вкрай прикрі зараз обставини. Читач має можливість піти в мережу й там його зорієнтують, що читати загалом і чи варто читати оту чи ту конкретну книгу. Авторка чи автор цілком можуть розраховувати, що на появу їхньої книжки відреагують: тобто не лише прийдуть у коментарі до відповідного посту й похвалять (свої) або забулять (недоброзичливці), але й що справді з’являться до десятка притомних відгуків, з яких 2-3 можуть бути навіть доволі цікавими. Автори, які пишуть вже давно, викликають цілу зливу реакцій: наприклад, «Інтернат» Сергія Жадана має 684 відгуки на Goodreads і рейтинг 4,41 з 5., а його «Ворошиловград» — 258 відгуків і рейтинг 4,03. Зрозуміло, що окремі відгуки вкладаються в одне-два речення, проте навіть проста кількість виставлених зірочок, що й формує рейтинг, також є найкоротшою формою критики. Певен, багато з тих авторів, що люблять понарікати на відсутність критики, хапливо скролять мережі, вишукуючи згадки про себе й навіть намагаються щось напряму заперечити своїм критикам — ще одна сучасна особливість це інтерактивність критики, коли можна швидко отримати реакцію й так само швидко на неї відповісти.
Чого в нас немає — то це надійної платформи, яка могла б залучити фахових критиків із досвідом (тих, про кого згадував вище, й також нових), і вони б реагували на більш важливі новинки, і, можливо б, спеціалізувалися кожен і кожна в певних жанрах, і це було б більш чи менш регулярним процесом. Поява «Культу критики», звісно, вселяє надію, що так воно й буде й що на сторінках ресурсу ми читатимемо міркування притомних освічених людей, які пишуть про книжки цікаво.
Гарно, що майже водночас із «Культом критики» постав «Сенсор» — ще однин ресурс, де також говоритимуть про літературу. Конкуренція думок — справа завжди плідна й ефективно тримає в тонусі. Думаю, цілком реально уявляти, що за якийсь час усі зацікавлені читанням, особливо ті, хто хоче трохи глибшого розуміння текстів та процесів довкола них, будуть регулярно зазирати на сторінки цих нових ресурсів, шукаючи собі добрих орієнтирів у морі книг, хвилі якого все вищі. Рівночасно, автори та авторки з тремтінням та нетерпінням очікуватимуть, що скаже «Культ критики» про їхню нову книжку. Й чи скаже взагалі, бо найдошкульніша критика — це, насправді, мовчанка. Хотілося б, щоб її було якомога менше. Наша література, як бачимо, говорить все активніше — час говорити й про літературу.