Ганна Улюра
літературознавиця, літературна критикиня
Герої Міли Смолярової живуть у Сімферополі 2003 року (у першому розділі згадають: щойно Україна підписала Договір про державний кордон). Вони перебувають у тому віці, коли ще дружиш із колишніми однокласниками і одногрупниками, злишся на батьків, всі помилки яким прощаєш за мить по їхній смерті, плануєш першу дитину, мрієш про свій бізнес, гаруючи з дев’яти до п’яти «на дядю», коли знаєш всі найближчі бари, а вдома нема бодай бинтів. Героям Смолярової іще немає двадцяти п’яти. Блаженний вік, коли любов до драми збігається з можливостями погратися в драму, а про потребу економити внутрішні ресурси глядача цих вистав іще не задумуєшся… О так, «Час невдах» — про світ двадцять плюс. І звісно що про Крим.
Герман — архітектор, щойно закінчив навчання, один за одним пішли прибуткові проєкти, поволі в свої замовлення він втягує друзів-однокашників, Миколу, скажімо, а при тому мало хто думав, що той Герман універ закінчить, він — гультяй і бабій, абсолютно не вартий довіри, та недавня смерть батька змусила юнака опритомніти.
Ліля працює тонувальницею, хоча обіцяє собі і бойфренду цього ж року вступити на бюджетне місце і бути зрештою правницею. Лілин бойфренд Кирило так само працює в автосалоні, він молодший і сильно травмований в родині юнак, власне втікач-підліток, якого Ліля обігріла, якось і зрослося, але зараз стосунки ідуть на спад, Кирило для Лілі надто передбачуваний.
Автослюсар Олег і його дружина Оксана чекають на першу дитину, вона ж і радість, ясно, але життя несеться шкереберть.
Анна працює на радіо, на якому іще нема вебок і не видно її обличчя. Щодня на Анні проявляються нові синці, її чоловік Сейран моцно присів на трамадол та й Аню на нього підсадив.
До Вадима повернулася його колишня дівчина, яка була вийшла заміж в Іспанії за сильно старшого бізнесмена, але тепер передумала і хоче своїй іспанській донці українського тата, Вадим не проти, він виконує всі бажання Насті.
Студентка-психологиня Маша знайомиться в потязі на Луганськ з фармацевтом Алімом. І раптом виявляє себе заміжньою і вагітною.
Всі хлопчики-дівчатка пов’язані між собою. Скажімо, Герман працює з Миколою, живе разом із Дідею, дружить з Олегом і підбиває клинці до Лілі і Маші, яка зовні схожа на Лілю і яку одного вечора на вулиці побив Дідя, що зрештою буде її чоловіком. А Ліля, наприкад, – подруга Анни, Анна же закохана в Лілиного брата Вадима, одруженого з Настею, але переспала з Лілиним бойфрендом Кирилом і вшивалася терміново у Київ… Схоже на сценарій до «Говорить Україна», скажіть. Так і має бути. Хіба що «Говорить Україна» в цьому контексті — анахронізм; найпопулярнішим шоу скандально-ридательного штибу на початку 2000-х було, либонь, «Без табу» Ольги Герасим’юк. Ну так от, на «Без табу» це все теж схоже і так само навмисно схоже.
Структурно «Час невдах» — реаліті-шоу.
У примітці від авторки Міла Смолярова не випадково описує першу редакцію роману як записи-списки пліток. Навіть відвертішими є самі герої «Часу невдах»: в одній із сцен Кирило дивиться ток-шоу, в якому молоді люди будують дім, котрий зрештою має отримати та пара, яка формується на очах глядачів і доведе спроможність свого шлюбу. (До речі, більшість героїв роману таки будують доми, буквально.) І слідом за описом шоу іде викривальний коментар роздратованого Кирила: «Вони не кращі за тих чмошників з ящика — сваряться й сваряться чи не щодня, щось з’ясовують, ллють і ллють нескінченний потік образливих слів».
Логіка виробництва реаліті-шоу в романі конче важлива. Вона передбачає, що глядач переконаний: попереднього сценарію учасники не мають, це не-актори і їхнє справжнє життя: не постановка, а лише непрогнозована людська взаємодія і непередбачувані обставини. І глядач в цьому своєму переконанні помиляється. Обманний момент непередбачуваності, непрогнозованості конче важить в «Часі невдах». Сама форма, в якій нам розповідають про життя шести героїв, стверджує: нічого немає наперед визначеного, молоді люди самі ліплять своє життя з того матеріалу, що мають під руками, свобода волі — гарант їхньої ідентичності.
Видовищна установка, тому і потребують глядача, а не читача герої «Часу невдах».
Міла Смолярова до «Часу невдах» оприлюднювала збірки оповідань, «Час невдах» — її перший роман. Суто технічний аспект тексту переконливо демонструє, що саме ця проза писалася першою; датований роман 2004–2025 роками, фрагмент «від авторки» ближче до фіналу прояснює: саме так, цей текст насправді писався двадцять років і має суто терапевтичну мету. Так Смолярова прощалася зі своїм Кримом і приймала втрату. «Час невдах» пише банальність дня напередодні, яка у спогадах здається сповненої сенсів. Сталася окупація, сталася війна, і життя поділилось на «до» і «після». Як писати те «до», коли живеш посеред «після»? Надати неляканому мирному часу вищих, а краще віщих сенсів.
У творі є показовий прийом: посторінкові примітки авторки, в яких вона згадує про звичаї і ритуали сімферопольської тусовки, розказує про якісь знакові місця, але робить це уже з 2026 року; згадує якийсь ТЦ чи гендель і тут же розказує про те, що спіткало заклад після окупації. Ті примітки — така само форма причетності, як істерична тональність у розмовах героїв чи ненормована кількість цих героїв у романі. Авторка (я зараз про «внутрішнього автора» говорю) одночасно включена в групу дійових осіб — ну бо у них є спільний досвід, а разом із тим претендує на спільність досвіду з читачем — ну бо вона знає, що очікує на героїв у майбутньому; вона всередині і назовні події розповіді, режисує чужий спогад. Для терапевтичної прози — ідеальний розклад.
Звісно що ця книжка ностальгічна, ностальгія — мета і головна принада роману. «Час невдах» зачепить і продере до крові насамперед тих читачів, котрі можуть розділити зафіксовані в ньому спогади.
У мене щось було, чогось не стало і тепер те, чого не стало, визначає мене. Скорбота за втраченим — штука егоїстична, ностальгійний текст вимагає цю скороботу розділити з Іншим, це складно. Ностальгія — особлива техніка суб’єктивації, ностальгійний твір міркує не про брак чогось (дому в широкому сенсі). «Час невдах» — про те, що залишається, коли предмета ностальгії більше нема, про право згадувати саме так і будувати на цьому спогаді свою ідентичність. А спогад про втрату стає своєрідним ритуалом, ритуал же вимагає повторів. Роман часто описує той самий епізод, але з іншої перспективи. Ближче до фіналу твір міняє лінійну оповідь на користь флешбеків-флешфорвардів, ніби намагається повернутися в якийсь момент, який частиною історії іще не став. Час невдах нелінійний — природно і красиво.
Кожен герой Смолярової вигадує і впроваджує власні версії реальності. Найкраще для того надається нерозділене кохання, а його тут — штук п’ять. І їм би поговорити одне з одним, але вони, коли й спілкуються, ведуть всуціль розмови про сенс буття, або точніше: п’яні теревені про сенс буття. Жодної нормальної розмови — про головний біль на ранок і популярну кіношку на вечір. Двоє з персонажів — прокачані геймери, але вони не обговорюють ігри. Ще одна обожнює музику, про яку теж ні з ним ні слова. Ми не чуємо і не розуміємо, що привабило і що дратує цих людей одне в одному, чому вони такі одне в одного закохані, чому роблять разом дітей. Найінтимніші моменти за весь сюжет: Герман читає Лілі вірша (поганючого), на котрий його надихнуло знайомство з Лілею; Герман п’яним лівим дівками розказує про Сіднейську оперу, ті в шокові. Все: лише два.
Ці персонажі мають проговорити щось важливе про втрачений час, вони мають стати провідниками-регресологами для читача, який теж утратив відчуття «золотого мирного часу». І тоді залишитися сам-на-сам із відчуттям фатуму і безвиході. Тому герої не спроможні на серйозні розмови і натомість граються в свої «родини кардаш’ян». Втратою референта це називається. З пересічної молодості своїх персонажів і їхніх вульгарних розмов про смисл буття під пивасик авторка намагається зробити знак-символ визначеності-провидіння, але знак веде в нікуди, а герої починають чинити авторці спротив (я все ще про «внутрішнього автора» говорю, того, хто гарант інтерпретації).
В романі є два альтернативні фінали. В одному події відбуваються 2014-го, за два місяці після анексії Криму. В другому — в липні 2021-го, за пів року до повномасштабного вторгнення. Розповідачами обох частин є діти тих, хто є героями в 2002-му, власне ті, хто став наслідком і результатом описаний подій. Чесно кажучи, я не зрозуміла подвоєння епілогів, але припущу, що ідеться якраз про відносність результатів-наслідків, які супроводжують наші вчинки. Часом те, що нам здається доленосним вибором, таким попросту не є. І те, що герої Смолярової тремтять кожен на межі цього фатального вибору, є невільним глумом над їхнім зарозумілим уявленням, що світу є до них хоч якесь діло.
Справа в тому, що в епілогах сорокалітні герої вчиняють і поводяться так, як ніколи б не зробили їхні 20+ версії. От, прошу, Дідя, котрий топив за «адінарод» чисто з потреби викликати сварку з друзями, а насправді йому байдуже, з чиєї пляшки і за чий рахунок бухати; в одній версії майбутнього цей чувак пояснює сину, що «майданутий» — це комплімент, вивозить родину з півострова і ридає, коли бачить жовто-блакитний прапор. В іншій версії — він байкер-чорносотенець, активіст «Нічних вовків». Дідя не може бути настільки активним і настільки визначатися в подіях, ну бо неспроможний. А от, будь ласка, Герман. Хлопака, який уміє продаватися і любить робити гроші та славу, працює в 2000-х на забудовників і бере участь в дерибанах землі, в перших рядах евакуюється з Криму до Галичини. Ну ні! Герман був би там, де були б шалені гроші, котрі неясно хто контролює, чи уже в могилі. Можливо, прототипи цих героїв саме так, як описано в епілогах, і вчинили, але персонажі, становлення яких відбувалося на наших очах, до їхніх вчинків у майбутньому жодного ставлення не мають. А отож ніхто нічому не навчився, ніхто ніяких правильних / хибних виборів не робив. Погралися трішки в демонстрацію життя — і назад на поличку.
Банальність зображеного без залишку дорівнює банальності пережитого.
Яка ще банальність пережитого? Війна ж! Ну от саме тому, що війна. Мирне минуле весь час в романі повертається, мов той підмінок, бо воєнне теперішнє нема сил запам’ятати. Дім знищений, повертатися нема куди, нема де поселити цих героїв. Всі персонажі живуть в орендованому житлі, буквально. Зверніть увагу: обмежене тіло в літературі — це знак того, що герой перебуває в небезпеці, навіть тоді, коли він її не усвідомлює. До епілогів всі локації — будинки і вулиці (котрі метонімічно теж є будинком, простором між двома рядами будинків). Але в тих домах-вулицях персонажі роздивляються небо і море та фіксують обшир навколо. Локації відкриті, але про житло. Локації обох епілогів — салон авто, обмеження дуже наочно втілюється, і авто не рухаються, вони зламані на трасі чи їх зупинили на блокпості. Герої говорять і діють в один спосіб, а їхній світ криком кричить, що їм час позбавлятися від ілюзій і подивитися, що реально відбувається, та змінити спосіб дій. Ті шестеро наразі тих криків не чують.
В одному з епілогів є пояснення назві «Час невдах». Там всі, хто хотів, евакуювалися з окупованого Криму іще пару місяців тому, зараз виїздять ті, хто довго приймав і втілював рішення, один із таких коментує: зараз час для невдах. Невдахи — ті, хто спізнилися прийняти Реальне… Знаєте, це найчесніший момент в романі Міли Смолярової, і, мабуть, він вартий таки цього роману.
