Анка Вознюк
літературознавиця, перекладачка, авторка
Єн Бенкс. Кроки по склу / Переклад Гєника Бєлякова. Івано-Франківськ: Вавилонська бібліотека, 2025. 296 с.
Єн Бенкс — зірковий автор Шотландії, один з найвпливовіших британських письменників сучасності. Його дебютна книжка — так, йдеться про «Осину фабрику» — розійшлася мільйонними накладами. «Кроки по склу» — другий Бенксовий роман, нещодавно виданий «Вавилонською бібліотекою» в перекладі Гєника Бєлякова. Як говорити про текст, що заграє з постмодернізмом, мелодрамами, науковою фантастикою та алюзіями на наукову фантастику? У «Кроках по склу» можна натрапити на мікрохвильові рушниці і проблеми з опаленням, тут і міжгалактична війна, і (не)можлива любов. Якщо читачу раптом стане надто задушливо в Лондоні 80-х (хоча — чого б це?), всього за кілька сторінок автор люб’язно міняє топос оповіді на сланцевий замок, в якому заточені двійко в’язнів. Якщо раптом оповідь аж занадто почне нагадувати абсурдизм Дуґласа Адамса — герої й самі заведуть про нього мову (втім, одразу ж вирішують, що це література несерйозна, а отже, беруться за наступну книгу на полиці — «Капітал» Маркса). Якщо комусь раптом забракне жарту про фройдистів або «Монті Пайтон» — і це тут знайдеться. Адже Бенксова гра в лабіринт наповнена гірким гумором. «Кроки по склу» — роман-калейдоскоп, кожна з граней якого підморгує в бік екзистенціалізму. Поговоримо чому.
Вузи й ув’язнення
Три лінії роману розгортаються переважно лінійно, тут на перший позір все просто.
Є любовна історія: всебічно чутливий Ґрем Парк, студент лондонської Школи мистецтв, закоханий у панянку, з якою познайомився на вечірці. Сера ффітч — ні, це не одрук — постає вкрай екстравагантною персонажкою. Сера ффітч у часи бурхливої юності займалася всіляким хуліганством, якось навіть танцювала голою на піаніно в місцевому пабі. Зараз Сера проходить розлучення з чоловіком, той працював менеджером з каналізації (запевняємо, подібних жартів у тексті буде чимало). Втім, крім цього чарівливого й містичного амплуа закоханий знає небагато. Знає, що Сера бачиться з таємничим коханцем (у нього є мотоцикл!), але Ґрем сподівається, що в цій історії знайдеться місце і для нього. Принаймні Сера, здається, не проти приймати знаки уваги. Отже, юнак намагається дістатися до об’єкта обожнювання — ось нам і класичний троп любовної інтриги, що триватиме аж до розділу «Правда і наслідки». Ретроспективно оповідаючи історію їхнього знайомства, герой щорозділу все ближче підбирається до вулиці, на якій живе дівчина. Вона нарешті — так йому видається! — готова прийняти його освідчення. Все, звісно ж, піде за планом.
Лінія друга: в тому ж місті (хоча невідомо, чи погодився б із цим сам герой) оперує і Стівен Ґраут. Так, оперує, адже він — ніякий не чоловік на соціальному забезпеченні, що втрачає роботу за роботою, а засланий на планету рубака міжгалактичних воєн. Щоразу, коли Стівен виходить на вулицю, він змушений ховатися від кулеметів, встановлених на автівках, і ходити по щілинах на бруківці. О, а ще на перших же сторінках Стівен абсолютно безсердечно розчленовує кота лопатою. Правосуддя, починаючи з XIX століття, висновує поняття «злочину, скоєного в стані афекту» (див.: М. Фуко «Наглядати й карати»), подібно й наратор препарує клінічний випадок «божевілля» — просторо, з безпристрасним гумором. Отже, персонаж, що на другій же сторінці з’яви вбиває невинну тварину, видається гідним якщо не співчуття, то принаймні сумного усміху. Люди, повні «жаху, тупості й усіх атрибутів так званої людської надмірності», надокучають Ґрауту на кожному кроці — дарма вже й згадувати про Мучителів. Мучителі, що про них інші не мають жодної гадки, покликані всіляко пакостити Стівену, робити його життя нестерпним. Тож чоловік щомиті мусив бути надзвичайно пильним, аби не попастися на їхні пастки.
Десь точилася війна(…), остання сутичка Добра і Зла, і він відіграв у цій війні значну роль. Проте щось пішло шкереберть, його зрадили, він програв битву з силами хаосу і був усунутий з реального поля бою, щоб скніти тут, на цьому смітнику, який вони називали «життям».
Стівенова алієнація становить собою ширший соціокультурний коментар про систему, що методично провалює обов’язок захищати найбільш незахищених. Бенксовий опис людини з ментальними порушеннями може здатися вже дещо анахронічним, втім, це не заважає робити читацьке перебування поруч з героєм майже фізично нестерпним — це потік свідомості людини, охопленої шалом і параноєю. Стівен Ґраут, перебуваючи на маргінесі, бажає вернутися до «реального» життя. Або хоча б помститися Мучителям. Або хоча б не потрапити назад до лікарні.
Проте є в нас і справжні воїни міжгалактичних Терапевтичних воєн. Лінія третя: Замок Квісса й Аджаї.
Ця неоготична наративна лінія відбувається за межею Лондона й поза межею знаної Землі. Йдеться про брата й сестру, ув’язнених за воєнні злочини та службове недбальство. Топос ув’язнення, до речі, тут працює на подвійному рівні. Зовні є Замок: про способи подолання Замку, про Замок як (не)можливу споруду поговоримо перегодом. А на індивідуальному рівні Квісс і Аджаї ув’язнені в старечі тіла, ще більш вразливі до всіх невигод споруди. Вони змушені грати ігри: завершена гра дає змогу спробувати відповісти на загадку (правильна відповідь подарує свободу):
Що станеться, коли неспинна сила зіткнеться з непорушним об’єктом?
І тут знову рефрен мотиву відчуження: Квіссу та Аджаї незнайомі світоустрій і культура цієї планети. Вони, коли на те пішло, навіть назви планети-в’язниці не знають. Тож парадокс, відомий школярам, лишається для них загадкою — а поза тим вони терплять холод, спеку й часові аномалії. Замок називають по-різному: чи то Замок Дверей, чи то Замок Спадку. Алюзія на Кафку тут недаремна: це історія ізоляції та араціонального протистояння особистостей супроти архіспоруди.
Послуговуючись радше декоративними жанровими елементами фантастики, Бенкс витворює метафору Замку як простору універсального занепаду культури. Ув’язнені, герої намагатимуться протиставити себе неминучій смерті від виснаження — виснаження боротися і сподіватися. Замок виступає простором трансгресії між цивілізацію та не-цивілізацією. Хоч стіни його можна розкришити, проламати, знищити, він залишається стояти, сягаючи значно глибше, ніж герої припускають спочатку.
А поза тим вони грають в ігри. Світ Квісса й Аджаї (спойлер: і три світи трьох сюжетів) безкомпромісно безглуздий і голий. Брат і сестра не лише мають вивчити правила невідомої до того гри, ні — вони мусять їх самостійно розробити, вгадати, а заразом вгадати і зміст. Планета перебуває далеко поза колапсом цивілізації, тож усе, що залишається від людей, — це механічна інерція Замку й книги, інскрибовані в самі стіни. Може, зрештою, питання сенсу життя зводиться до простого «42», а саме питання полягатиме у простому «скільки буде 8 помножити на 6»?
Боротьба і розв’язка
Кожна наративна лінія роману містить у собі предистиновану боротьбу: чи то в еротичному вимірі (мотоцикл — це серйозна конкуренція), чи то в пошуках свободи — від ув’язнень сюрреальних і ув’язнень метафоричних.
Почнемо з кінця: як діятимуть політв’язні, заточені в настільки сумнівні перспективи звільнення? Адже в Замку Аджаї і Квісс наштовхуються на «незрушний об’єкт» своєї тутешньо набутої смертності:
Те, що вона застрягла в незмінній людській оболонці, ув’язнена в одному віці, у цій клітці клітин, а замок тим часом демонстрував органічні зміни, ріст і занепад, здавалося несправедливим.
І кожен герой починає боротьбу з «несправедливістю», очевидно, у власний спосіб. Квісс, колишній вартовий, що у п’яній пригоді цілком випадково (!) розстріляв свого правителя, блукає коридорами, намагаючись чи то в спробу перевороту влади, чи то в побудову самогонного апарату, чи то в пошук відповіді на питання, на якій же підвалині стоїть Замок. Походеньки Квісса, імпульсивної та деспотичної людини, здаються суголосними з осинно-фабриковим (-фабрикованим?) хобі Френка катувати ос. Френковий батько не має доступу до горища сина, Аджаї лишається несвідомою пригод і здибанок, які трапляються з Квіссом у його «дослідженнях». Емпірик, людина дії і руху, Квісс врешті опиняється перед дилемою: згоджуватися лише на симуляцію дії і руху чи назавжди закінчити спроби вибратися з ув’язнення? До якої міри його вдовільнить галюциногенна квазісвобода, яку пропонує у власних глибинах Замок?
Аджаї, ад’ютантка Офіцера Філософії, натомість обирає гіпотетичний спосіб пізнання — вивчення підвалин Замку через незнайомі їй мови. Поки Квісс катує служників, намагаючись вивідати назву планети, Аджаї вивчає літератури всієї людської цивілізації. Шлях Аджаї — копіум дослідниці, своєрідної жіночої версії графа Ґроана. Вона краще за Квісса грає ігри і краще, зрештою, пристосовується до неволі:
Їй здавалося, ніби вся масивна руїна замку <…> зненацька стала прозорою<…>; перед нею розпростерлася ціла культура, ціла цивілізація, яку вона могла дослідити, якби забажала.
Аджаїв «Замок Спадку» проходить метафізичну трансформацію: з в’язниці до архіву, бібліотеки, місця, що під правильним кутом погляду може давати підказки або навіть розгадки на питання, які (в прямому сенсі) мучать героїв.
Лінія Аджаї і Квісса обривається, як і незавершений «Замок» Кафки: битву особистості супроти хворобливої (і глибинно безособової) системи завершено. У героїв лишається простір останньої агентности, питання, що з цією безнадією робити.
І остання їхня гра — це модифікований Бридж, що тут називається Тунель. Мовляв, ніякого вам «бриджу» (будь-яка спроба порозумітися, знайти серединний шлях, закінчується клаустрофобічним віддаленням), замість «бриджу» — лише лімбо, що починається надією, а завершується десь на засвітах, але засвіти ці («він ішов білими коридорами») неодмінно опадають у по-новому винайдену трагедію.
А як щодо Стівена Ґраута?
Він зачитується науковою фантастикою — фанатично скуповує видання, а тоді складає їх в вежі посеред кімнати (в шафках більше нема місця). Можливо, художня література — fiction, як не парадоксально, — це єдине, що по-справжньому поєднує Ґраута з дійсністю. А ще він колекціонує зрізані з капоту автомобілів фігурки — трофеї перемог над непереборно численнішими ворогами. Цей черговий постмодерний дон кіхот виявляється нездатним навіть на великі офензиви супроти своїх «мучителів» уявних-неуявних ворогів. Він повсюдно витіснений за театр «головних дій» і зараз проводить лише квазіборотьбу, знаючи, що його ефемерні Мучителі в стократ сильніші за нього самого. І єдиний герой, майже-союзник, що найкраще б надавався до ролі санчо, цей співчутливий почарківець, який здибався йому на день народження, врешті грабує Стівена і вшивається геть. І гине герой, знову вернувшись до лікарні, звісно, не у фізичному сенсі, але цілком втративши зв’язок із реальністю. Наприкінці Ґраут уже не здатний утримувати в пам’яті сюжети нових прочитаних книжок. Тож, може, таким чином позбувшись єдиного методу ескапізму, він нарешті віднайде упокій?
У житті Ґрема Парка (про яке нам, до речі, майже нічого не відомо) Сера ффітч стає епізодом виняткової ваги та яскравості, «Коринтським каналом, <…> іскристою синявою», як порівнює наратор, посеред «голої рівнини» (знову ж: недарма все життя, дитинство, юність Ґрема строго винесені за дужки фабули). У метатекстуальному вимірі, зрештою, Ґрем Парк є лиш функцією, що відчайдушно бореться за власне місце в наративі. Ґрем намагається штучно сконструювати собі щось на кшталт обряду ініціації (і тут — «театр головних дій»). Ґрем витворює міт Сери ффітч, а тоді бореться за право жити у цьому міті. Дорога до коханої здається Паркові лиш експозиційним тлом, кількома точками на мапі, що стоять лиш фізичною перешкодою, насправді ж він опиняється в лабіринті, з якого годі знайти вихід.
«Ти йолоп, сказав Ґрем сам собі. Ти витріщаєшся на цю жінку так, ніби вона — інопланетянка», — врешті, і читачі опиняються у пастці, змушені витріщатися на Серу ффітч як на явище далеке й екзотичне. Наприкінці, звісно ж, виявляється, що Ґрем грав зовсім не ту роль, яку собі науявляв, в яку відчайдушно намагався повірити. І лабіринт був не ним сконструйованим. Троп прекрасної леді у вежі на якомусь-там поверсі в Ізлінґтоні не спрацював, Ґрем стоїть розбитий і покривджений коло каналу. А малюнки, графіт на папері, стікають каналом донизу: Сері ффітч лежить то вниз обличчям, то дивиться в небо, і розчиняється у воді. Єдина таємничість, яка залишається наприкінці тексту, — таємниця абсолютної безглуздості.
Правда і наслідки
«Коли він повертався додому п’яний», — ідеться про Стівена Ґраута, — «ставалось жахливе: прокинувшись, він бачив довкола щось на зразок Мангеттена після потужного землетрусу. Тільки з книжок». Тріада героїв опиняються в розваленому лабіринті з-під книжок: гра в літературу не врятувала, знайомі тропи підвели. І місто, зрештою, навіть найбільш наївному з усіх студентів починає видаватися простором клаустрофобічним і безмежно гидким. Бо навіть яскраве, повне ідей для ескізів місто раптом може трансформуватися в ізольований, дистопічний острів (знову привіт, «Осина фабрико»). А герой посеред нього почуватиметься безмежно самотнім, але — тікати нікуди. Роман висновує безапеляційне питання: куди податися людині-сучасній, що ув’язнена поміж людей і їхньої (людської) культури, і політики, інцестуальної, як і сотні років тому, людини, яку викинули з «сутички добра і зла» (адже всі колишні моральні орієнтири, і релігія, і монохромне сприйняття світу давно пост-проминулі, а герої відбувають ув’язнення на планетах, про які не мають жодної гадки). Бо світ Єна Бенкса надто складний, аби в ньому порадив собі звичайний середньостатичний міський божевільний. Або звичайний середньостатистичний закоханий студент.
Сланцевий замок, зроблений із символів, стоїть вразливий до будь-яких ґвалтовних дій щодо нього, Стівенові жанрові лабіринти фантастики виявляються крихкими супроти інтроксикованого стану, і навіть скло, призначене тривати століттями, виявляється вразливим перед смертю. Тож Квісс плаче. Квісс обертається спиною і вирушає назад до глибин Замку. А Ґрем вертається назад до міста. «Кроки по склу» — роман-розвідка до крайнього полюса безнадії. А про «наслідки» цієї правди для кожного з героїв можемо лишень здогадуватись. Тут в поміч відкритий фінал і повсюдні алюзії на Кафку.
В одному з інтерв’ю Єн Бенкс зізнався, що йому неприємно, коли читачі гадають, ніби він «Кроками по склу» намагався обвести когось довкола пальця. Тому в цьому романі — жодної подвійної, нечесної гри; а розгадка на парадокс, від якої залежало життя двох людей, виявляється написаною на звороті сірників.
Тому ми, мешканці поки що реальної Землі (якщо більш локально — України), можемо лиш покірно чекати на альтернативну відповідь на: «Що станеться, коли неспинна сила зіткнеться з непорушним об’єктом?» — і на нові переклади Єна Бенкса. Зокрема нехудожнього тексту про подорож Шотландією в пошуках найкращого віскі.