Вано Крюґер
поет, есеїст, літературознавець
Одним із революційних нововведень Зиґмунда Фройда в психіятрії є те, що пацієнту/аналізанту слід дати висловитися; що мовлення/текст пацієнта/аналізанта мають аналітичну цінність. «Завдання аналітика — розставити акценти, а симптом — завжди на поверхні», — продовжує та розвиває мислення Зиґмунда Фройда Жак Лакан.
Публічно-авторепрезентаційний текст наразі найновішої книги віршів Дмитра Лазуткіна «Будемо жити вічно» має щонайменше дві редакції: редакція I — анотація книги:
А редакція II — запрошення на її презентацію/запис у соціяльній мережі Facebook:
З цих двох редакцій публічно-авторепрезентаційного тексту книги значно більшу аналітичну цінність, звісно ж, має редакція II, позбавлена процедурної видавничої редактури та коректури. Так, у ній злетіла літера х в слові напрямках, що, вочевидь, є просто одруком. Та найважливішим в редакції II є нав’язливе повторення: те, що в одному абазі тексту, через одне речення Дмитро Лазуткін двічі означив свої тексти як жорсткі та безжальні, — і ці ж слова присутні в редакції I.
Та й в редакції I, котра пройшла процедурну видавничу редактуру та коректуру, є речення, яке відповідає цьому нав’язливому повторенню в редакції II — і п(р)ояснює його, — а саме завершальне її речення: «В основу книги Дмитра Лазуткіна лягли сюжети, які автор хотів, але не зміг забути».
І ще в обох редакціях підкреслюється реалістичність віршів: «Усі події відбулися насправді, всі герої — невигадані».
Тож ще раз, для наочності — редакція I:
…Це жорсткі тексти, дуже реалістичні й безжальні. Усі події відбулися насправді, всі герої — невигадані. <…> В основу книги Дмитра Лазуткіна лягли сюжети, які автор хотів, але не зміг забути.
А тепер редакція II:
Це дуже важливі для мене тексти. Щемкі, жорсткі, безжальні. <…> Це жорсткі тексти, дуже реалістичні й безжальні. Усі події відбулися насправді, всі герої — невигадані.
Підсумовуючи це інцестуозне аналітичне прочитання двох редакцій публічно-авторепрезентаційного тексту «Будемо жити вічно»: ця нова книга віршів Дмитра Лазуткіна — книга про травму війни, про те, що він хотів би — але не може — забути, і що повертатиметься до нього — а також до його читачів — ще дуже довго, вочевидь, все їхнє життя, — звісно, якщо вони виживуть.
війна не красива війна огидна
страшна мов розірвана рана
— пише Дмитро Лазуткін у тексті «Добра душа». Це один з трьох віршів поруч із віршами «Весна у Приірпінні» та «Голодні», що поєднують його наразі найновішу книгу «Будемо жити вічно» із попередньою книгою «Закладка», відзначеною цьогоріч Національною премією України ім. Тараса Шевченка, а саме із її другою, більшою і похмурішою версією.
І так, «Будемо жити вічно», як я і проґнозував у есеї Там, де Серце, є значно похмурішою книгою навіть у порівнянні із цією другою, більшою і похмурішою за першу версією «Закладки».
І так, у «Будемо жити вічно» незрівнянно більше і землі, і зими:
тим часом сніг продовжував сипати
і біле домінувало
<…>
і потім ще місяць возив цвинтарну глину у своєму авто
навіть коли розтанув сніг
У ній уже заблоковані всі вектори Виходу: Вихід тепер або в нікуди —
ну її нахуй цю армію каже один з них
отримаю бойові і звалю за кордон
буду вільною людиною
працюватиму таксистом в барселоні
купатимуся в морі трахатиму мулатокбійці сміються
і розлітаються на шматки
з війни ніхто не повертається живим
ніхто
…хоч навіть і тут вектор Виходу — південь, як і у першому вірші книги «Будемо жити вічно» —
а я раптом згадав як колись у неаполі
забризкався таким самим вином
біля парому що відправлявся на капрі
…та обидва ці виходи заблоковані: барселона з мулатками у вірші «Перекур» є всього-лише нездійсненною мрією; неаполь у вірші «К’янті» є всього-лише згадкою — згадкою про недалеке, але уже недосяжне минуле…
…або це Вихід не для військового/автора/чоловіка/Дмитра Лазуткіна; не Вихід, а Розлука, не Вихід, а Прощання, не Вихід, а Без-вихідь, — і це одна з наскрізних ліній книги «Будемо жити вічно»:
ти готуєш салат на кухні
шпинат огірки зелена цибуля рукола помідори
діти малюють принцес сидячи на підлозі
сваряться через жовтий фломастер
за тисячу кілометрів від мене
<…>
тобі на телефон приходить повідомлення
що в києві повітряна тривога
після переїзду
ти не відключила додаток
***
куди б не вела тебе дорога
завжди є ризик опинитися на останній зупинці
з повним баком
з розмитим поглядом
з глибокою дірою всередині
якось ввечері
під час телефонної розмови
вона сказала:
знаєш
я б хотіла тут залишитися
тут соціальні гарантії і виплати
впевненість у завтрашньому дні
до того ж у мене був час подумати
і я вирішила що не маю обмежувати свою особисту свободу
<…>
а діти?
вони підуть у німецьку школу вчитимуть мову
***
сприймай життя як радість — писала вона з тихого німецького містечка
я можливо ніколи не повернуся але й ти можеш загинути в будь-яку мить
***
його дружина пішла за кілька місяців
після ампутації і невдалої операції на очах
У двох із п’яти щойно зацитованих мною віршів ця Без-вихідь позначена музичним супроводом — що в назві, що в самому вірші — Джо Дассеном та Rolling Stones:
***
увімкнув ролінг стоунз
хороша музика для такого моменту
подумав він і пофарбував усе в чорне
Ще у двох текстах Без-вихідь позначена господаркою, так само що у назві, що у самому вірші — вірші «Свині» та «Сад». І ще ув одному — цвинтарем та його землею — вірш, що так і називається: «Шахтарський цвинтар».
Так в особливо травматичні миті психіка зі змінним успіхом прагне зачепитися хоч за щось, окрім того, що несе біль, прагне хоч так втекти, зміститися од болю, хоч кудись, хоч на цвинтар, хоч в землю:
наступного дня він попросив командира
відправити його на промку — щоб поближче до пекла
але отримав відмову
тоді вирішив кинути все й повернутися у своє рідне місто
втім із цим було ще складніше
якщо тобі навіть не дають шансу красиво померти —
як жити далі?
Вся книга «Будемо жити вічно» складається із віршів лише нереґулярного технічного спектру, лишень єдиний <!> вірш — «Rolling Stones» — завершується зміщенням в реґулярну частину:
що ти почуєш в глухому куті?
з ким ти ночуєш на цій висоті?
чорна земля на моєму взутті
чорна петля на чиємусь житті
чорний лелека літає вночі
буду мовчати
ти також мовчи
…а в «Закладці» ж навіть був окремий розділ «Силаботоніка» і однойменний вірш із рядком:
Силаботоніка — це до кінця.
Вось і настав кінець, зокрема кінець весняно-літнього календаря, що був виписаний у «Закладці» з таким смаком і з таким смакуванням, з таким глибоким знанням справи, як сказав би Іван Драч. І хоч єдиний <!> місяць, що називається у новій книзі — це якраз червень, що в календарі відкриває літо, усі решта місяців в книзі «Будемо жити вічно» — а отже, і в житті — позбавлені імен, всі вони зливаються в один безконечний підкреслено холодний осінньо-зимово-весняний сезон, за яким не те, що не проглядається літо, за яким взагалі нічого не проглядається.
Натомість усі вірші в книзі «Будемо жити вічно» якраз поіменовані; немає жодного, котрий би називався за першим рядком…
Літо у «Будемо жити вічно» згадується всього-навсього двічі <!>: один раз як знову ж таки спогад про євро-2012: прекрасні безтурботні часи / коли ми проводили футбольний чемпіонат <…> жбурляли гроші / у гаряче літнє повітря; і один раз в тому самому єдиному вірші, де називається єдиний місяць — червень, який мав би відкривати літо, але натомість у вірші уже констатується його кінець: так стрімко минає літо.
Літо не те що минає — в книзі «Будемо жити вічно» воно взагалі зникає не розпочавшись. В «Закладці» ж життя починається раніше — з березня — і буяє до вересня, і кожен з цих місяців не лише називається на ім’я, а називається на ім’я з любов’ю.
І ще лишень чотири вірші з усієї книги «Будемо жити вічно» (окрім вірша «Перекур» з нездійсненою та нездійсненною мрією про мулаток) є якщо не безпосередньо еротичними, то хоча б пов’язаними з нею бодай натяком. Чотири. Чи п’ять, навіть якщо суто на формальній підставі долучити «Перекур». І це на усю книгу, хоч вона і складається загалом із двадцяти п’яти віршів. І це у Дмитра Лазуткіна!
1. Вірш «К’янті» розпочинається зверненням Дмитра Лазуткіна до героїні: давай я спробую пальцем, та далі стає зрозумілим, що йдеться про відкоркування пляшки, а ще далі у вірші взагалі йдеться про звірства російських окупаційних військ в Бородянці та її мешканок, що виють зовсім не од еротики:
з бородянки щойно вибили росіян
і ми весь день записували інтерв’ю
зі старими жінками
які пережили окупацію
деякі з них вили уявляєш реально вили
глухо і безжально
ніби контужені корови
коли показували свої посічені уламками будинки
коли згадували як чули постріли і крики
останні крики тих кого потім ховали на власних подвір’ях
2. Вірш «Поет» розпочинається:
я сидів у ранковому потягу
коли мені прийшло повідомлення
сусідка надіслала відеофайл
вона стояла в душі
й з одягу на ній був лише рушник
яким вона перемотала голову
Але далі:
цього морозного ранку
я стрімко віддалявся
чи вона відправить це відео комусь ще
коли дізнається що я надто далеко?
<…>
не відповівши нічого
я написав ці рядки
…а міг би і записати хтивий відос із потяга у відповідь, але ж ніт: війна — і книга «Будемо жити вічно» це вкотре унаочнює — це завжди потяг до смерті, а не до життя:
зірки
чекають своїх героїв
когось вшанували на урочистій церемонії
хтось не дочекався
василь вистрибнув з вікна коли повернувся додому
семен напився і почав стріляти
влучив у себе
не врятували
чорна магія нашої перемоги
чорна земля нашої пам’яті
повернутися з війни неможливо
ніхто звідти не повертається
3. І лишень в єдиному <!!!> вірші книги «Будемо жити вічно», у вірші, що так і називається — «Любов» — у цій безвиграшній лотереї Любов перемагає смерть:
вона служила медиком
на стабілізаційному пункті
він — у піхоті
була зима
коли вона завагітніла і написала рапорт на звільнення
що сталося з ними потім?
напевно їх врятувало кохання
його привезли з поля бою у її долоні
у день коли сніг розтанув на териконі
він знав заради чого треба вижити
і ніхто не зміг йому заперечити
4. А ось завершення завершального в книзі «Будемо жити вічно» вірша «Пунктуальність»:
давай купимо кави і поговоримо
пишу я своїй випадковій подружці
вона відписує: ок
і я йду на зустріч
мертві солдати
ніколи не спізнюються
Навіть у цьому завершенні завершального вірша книги — попри надію <?> на еротику — безсумнівний тріюмф смерті, бо «Будемо жити вічно» — це книга віршів про війну, а війна — це завжди бруд, страждання, кров, піт, гниття, рани, каліцтва, смерть — тіл і психіки, — і це стосується усіх без огляду на моралістські судилища, а якраз із їхньою допомогою:
я не знав що відповісти
коли мій друг написав про те
як після прикриття свого підрозділу
він виходив лісосмугою
у якій знайшов ногу вбитого побратима
з яйцями що висіли на шматку обпаленої шкіри
Війна — це пекло. А пекло — це там, де немає любові. Герої не лише вмирають — їх ще й калічать перед смертю чи разом із нею. Герої — це і є смажене м’ясо історії. «Будемо жити вічно» — дуже чесна, дуже відверта та дуже реалістична книга про це, книга, написана очевидцем і учасником війни:
перемога неможлива
поразка не варіант
моя країна топчеться по глиняній землі
<…>
коли немає куди відступати
пророцтва збуваються
P. S.
Пишучи цей есей/читаючи «Будемо жити вічно», я захотів повернутися в «Закладку». Я і повернувся. Але й там — після прочитання «Будемо жити вічно»:
Ми всі потрапили у цю зиму,
щоб ніби книгу, її гортати
<…>
Повії дивляться на спортсменів,
і відвертаються від військових
***
На цій планеті ми всі приречені
світити, мов лампи,
й згасати мов лампи