Концур Юлія
літературознавиця
Ярко Любич — сучасна українська авторка, волонтерка, благодійниця та сценаристка. Книга «Коли зацвіте каштан» (2025) — її дебют у формі прозового тексту. Щоб книга дихала реальністю, Ярко Любич стажувалася в добровольчих батальйонах, спостерігала за роботою медиків і координувала роботу волонтерів, а більшість її персонажів мають реальних прототипів.
Ця історія геть не про війну, як може здатися на перший погляд. Будьмо відвертими — ми, українці, занадто добре пам’ятаємо те жахіття, щоб книжка була актуальною лише як метод фіксації початку вторгнення. Текст радше про спробу віднайти нові шляхи у розстріляному хронотопі. Звичні моделі розпадаються на очах — якщо раніше майбутнє лякало невідомістю «Ким я стану, коли виросту?», то зараз воно ставить перед питанням «Чи буду завтра я?».
Дім під прицілом
Події розгортаються в часи початку повномасштабного вторгнення — лютий 2022, сім’я Білоцерківських з Гостомеля. Їхня найстарша дочка Іванка — точка обороту історії — живе у Дніпрі, намагається ступити у доросле життя та сепаруватися від батьків. У сім’ї ще двоє дітей, Свят та Муся, кіт Байда та пес Ведмежик. Спочатку Іванка навчалася у медичному університеті, та після прикрого випадку на навчальній практиці замкнулася в собі, покинула навчання та влаштувалася тату-майстринею у престижному салоні краси.
Та попри це підлітки залишаються підлітками — і бунт, і сепарацію від батьків доводиться проживати інакше.
Війна застала її зненацька — п’яну і потріпану після вечірки. Телефон надривається від дзвінків, а в голові — лунка тиша. Завдяки подрузі Іванка стає частиною добровольчого медбатальйону «Авіценна» — з’являється примарна надія у складі команди дістатися до рідного Гостомеля, де саме точаться криваві бої.
Бунтівниця Іванка приймає ризиковане рішення — замість того, щоб втікати з країни, вона слухає серця: треба всіма правдами і неправдами повертатися до рідного дому. Нічого не вдієш, війна війною, а логіка підлітків усе така ж протилежна здоровому глузду. Та все перевертається з ніг на голову — здається, саме тоді, коли загинув водій автобуса до Гостомеля, що мав відвезти її додому, Іванка зрозуміла: війна втрутилася і в її гру.
Острів між вибухів
Це текст про те, як за відсутності зв’язку із зовнішнім світом мікрокосм сім’ї заповнює всі прогалини, як люди довкола можуть важити невимовно більше, ніж матеріальне. Сім’я Білоцерківських змушена ховатися в підвалі власного будинку, їжі та води майже немає, а телефони забрали окупанти. Тоді, здавалося, глибокі і абстрактні поняття комфорту, зла, добра, безпеки забарвлюються геть буденними фарбами. Горнятко кави із талого снігу стає ознакою стабільності, можливість помитися замінює затишок власного теплого і гарного помешкання, а Бог спускається в підвал разом із іконою з домашньої каплички. Старезний каштан, що роками дарував затінок влітку, а навесні палав свічечками суцвіть, нині завмер. Зима. Чи випустить він пломінчик надії? Чи настане весна на подвір’ї Білоцерківських?
Війна не почалася щойно
Разом із бойовим медиком Персівалем, водієм медеваку Гуцулом та медсестрою Вороною Іванка Білоцерківська пізнає протилежну сторону війни, що, виявляється, не почалася у лютому 2022, а триває вже дванадцятий рік (чи восьмий — на той момент). Брат Персіваля загинув у 2014-му, і з тих пір хлопець лікує поранених, виторговує в смерті їхні життя. Спочатку Іванці не зрозуміла його філософія — надто сильно хочеться додому, куди там життя рятувати.
Поряд із Білоцерківськими у підвалі рятується ще одна сім’я – вагітна Поліна, уродженка Гостомеля, та її чоловік Марко — ветеран із біонічним протезом ноги. Він уже давно не воює, ще з часів АТО — пообіцяв дружині берегтися, — але для окупантів це та сама війна: його документи військового стають підставою для підозр, катувань і знущань. Для тих, хто прийшов знищити поняття дому, немає нічого «до»..
Тепер Іванка мусить помститися — за кожного, принесеного в жертву, виторгувати життя іншого.
Якщо для українців цей текст може здатись надто болючим, чи навіть романтизованим, для іноземців він спрацює чудово. Це не документування подій в класичному розумінні, радше персоналізація, особистісний вимір війни. Це не про баталії чи сидіння в окопах, а про тіньову сторону — медиків, які щохвилини рятують життя тих, хто вже значився на скрижалях мерців, про тих, хто дають нове життя і ще один шанс вийти з цієї веремії переможцем. Не про полонених, захоплених росіянами, котрі місяцями не бачили власної домівки, а про тих, для кого дім став в’язницею. Не свідчення про війну, яка руйнує будівлі, мости та площі, а ту, що прокрадається під рідний поріг — і вже не знаєш, куди ховатися. Довіряти вже нíкому, а сподіватися на допомогу не випадає. Залишається тільки сподіватися, що внутрішній стержень буде достатньо міцною точкою опори перед лавиною несправедливості.
Жага підтримати пульс
Варто і згадати про форму викладу — хоч події в домівці Білоцерківських та у військовому медеваку розламані розділами, їх поєднує спільна ниточка, попри те, що окупація торкається їх по-різному. Іванка бачить наслідки війни в очах сотень поранених, врятованих, в останньому погляді тих, хто не вижив. Білоцерківські ж поки лиш живуть у постійних здогадах — що буде завтра. Вони в якомусь сенсі по різні сторони барикад сприйняття — дитина, котра мусить винайти нову дорогу на життя, і батьки, чию, донині плекану, ось-ось розберуть на шматочки. Та вони мусять знайти якусь нову, спільну — щоб нарешті возз’єднатися.
Попри ословлену форму, книжка дуже схожа на сценарій фільму — авторка систематично покладається на візуальні образи, котрі обов’язково мусять бути яскравими, щоб тримати увагу глядача. Іноді цього трохи забагато — надто барвисті описи болючих сцен працюють не так добре, як сцени у фільмі, і наштовхують на неприємні роздуми про недоречну романтизацію болю, насилля і страждань. Надужили і епітетів, котрі у деяких місцях варто було б залишити ремарками для режисера, а описи зовнішності «руда» чи «чорнуха» замість імен (вочевидь, щоб уникнути тавтології) невдало переривають вже і так візуальний ряд подій. Сцени сексу, описані геть метафорично та не в стилі оповіді, розбивають попередні приземкуваті образи, і ось розгублений читач вже уявляє собі Хірона та хмари, перш ніж допетрати, що тільки що сталося.
На щастя, таких огріхів небагато, а книгу написано легко і зрозуміло, тож медичні терміни, вжиток яких диктує сфера діяльності Іванки, не зіб’ють з пантелику навіть необізнаного з тонкощами справи читача. Як зазначала авторка в інтерв’ю, дуже допомогло волонтерство та стажування поряд із військовими лікарями — впевнена, після прочитаного не в одного з’явиться поривання пройти бодай курси базової домедичної допомоги. Варто відзначити — такий вибір перспективи ще доволі свіжий і пропонує погляд на початок вторгнення під іншим кутом.
Надія без ілюзій
За задумом авторки, книга повинна вселяти надію. Сліпу чи виправдану — питання спірне, та вибір точки зору парамедиків, безперечно, підкреслює цей фокус. Поки цивільне населення ввіряє свої життя військовим та сподівається на захист від окупантів, ті покладаються на медиків у категорії докорінно глибшій — тільки вони можуть виторгувати назад життя на передовій. Тож це не зовсім про надію у звичайному розумінні, а радше про глибоку довіру та прийняття. Зрозуміти війну неможливо, та й не варто — щоб знайти свій шлях поміж куль, краще роззирнутися довкола і побачити пейзаж. Адже каштан зацвіте тільки коли матиме для кого.
Це одна з тих книжок, що з’являються в момент, коли суспільство потребує нової мови для опису власного досвіду. Вона не збирає весь фокус на травмі, але й не оминає її, пропонуючи доступний, емоційно зрозумілий і водночас структурно продуманий текст. Така рівновага робить її переконливою для різних поколінь читачів — від підлітків до дорослої аудиторії. Виразна драматургія та кінематографічність письма відкривають очевидну перспективу екранізації та перекладу для ширшої, міжнародної спільноти.
