Дарина Чупат
літературознавиця, поетка, заступниця головного редактора «Культу Критики»
Літературних фестивалів в Україні дедалі більшає. Прикметно, що відбуваються вони не лише у великих містах, як-от Київ чи Львів, але й у менших: у Луцьку, Чернівцях, Івано-Франківську та Хмельницькому.
Географічне розмаїття культурних подій — це дієвий спосіб привернути увагу до локальних ініціатив і насвітлити місцевий культурний контекст. Але це ще й про відчуття дому поза домом: відвідувачі й відвідувачки, що приїхали з інших регіонів України, бачать у новому місті багато знайомого — і йдеться не лише про те, аби послухати своїх улюблених авторів, дослідників і музикантів. Книжковий фестиваль як формат — із його розкладом подій та автограф-сесій, ярмарком, фудкортом, інформаційними й арт-об’єктами — це знайоме поле для дій та розділення спільних сенсів. Так відбувається зміна ролей: місто, імагологічний портрет якого обмежувався певною кількістю історичних пам’яток і туристичних приваб, показує себе як жвавий культурний центр, у якому минуле гармонійно поєднується із сучасністю.
Таким і був фестиваль «Фронтера» в Луцьку. Проведений на території Окольного замку, що колись був єзуїтською колегією, а нині перетворився на сучасний музейний простір, неподалік від будинку, де мешкала родина Косачів, він зібрав близько двох тисяч відвідувачів. Темою фестивалю була зміна ролей — адже від початку повномасштабного вторгнення багато українців та українок мусили змінити вид діяльності й у той чи той спосіб стати на захист країни. Тож на цьогорічній «Фронтері» учасники та учасниці міркували, як література й мистецтво по-новому функціюють у часі війни. Чим для нас стала література? Які її властивості по-новому насвітлилися для нас?
Так, повномасштабне вторгнення принесло зміну культурних кодів (ба навіть новий словник), тож важливим стало не лише те, чим ділиться з нами текст, але й те, як ми по-новому дивимося на нього. Література набула для нас нових функцій: тепер вона не лише спосіб розповісти про себе, але й спосіб задокументувати теперішнє, а відтак — розібратися в ньому. Так, під час дискусії «Погляд ззовні: писати про інші культури попри відстань і стереотипи» письменниця й журналістка Ана Франса сказала:
книжки є способом долати стереотипи, адже стереотипи виростають із байдужості та незнання.
Йдеться не лише про байдужість та незнання іноземної авдиторії, що їх сьогодні долають тексти наших авторів і авторок. Мова також і про те, що не всі українці знали, що народи інших країн переживали досвід, схожий на наш. Тепер в українському перекладі з’являється дедалі більше текстів, які демонструють погляд на такі події: це й «Болото солодше за мед» Малґожати Реймер (рецензію на цю книгу робила Аріна Кравченко), і «Бунт речей» Жузе Сарамаґу, і «Втеча з табору 14» Блейна Гардена — тексти, що їх обговорювали упродовж двох днів фестивалю.
Повномасштабне вторгнення показало, що література може бути надійним прихистком. Йдеться не лише про те, аби «втекти» у книжку й відволіктися цим від власних проблем. Література стає прихистком там, де цього не чекаєш — наприклад, у свідченнях про тоталітарні режими. Такі тексти показують, що ми не самотні в обставинах, які переживаємо: хтось уже був тут до нас, і ці люди посвідчили, що найтемніша ніч закінчується, а навіть найбільш непохитний режим зазнає краху. Це рука допомоги, котра простягається до нас попри час і відстань. «Ця рука знаходить того, хто її потребує, — сказав Остап Сливинський у промові-відкритті фестивалю, — це не напучування, не повчання, не інструкція, не вимога, не заклик і не докір, а просто потиск, що виражає оце: “зміг я, отже, зможеш і ти”. Ці подані руки творять ланцюг, що тягнеться крізь час, і найкраще, що ми можемо зробити, якщо захочемо подякувати: постаратися, щоб на нас цей ланцюг не обірвався. Адже ніхто не є настільки наївним, аби вважати, що це остання війна».
Зміна ролей принесла нам нове розуміння того, для чого пишемо й навіщо говоримо про себе. Так ми свідчимо, закарбовуючи, як ми змінюємо і змінюємося. Так ми підтримуємо одне одного. Так відстоюємо себе і своє право говорити. Тож ось ми тут: пишемо, читаємо, говоримо й обговорюємо. І книжкові фестивалі, такі як «Фронтера», гучно свідчать про це.