Валерія Сергєєва
літературознавиця, літоглядачка
«…ми були великими крізь призму перевернутого оперного бінокля, себто якщо нас розглядати в маленькому масштабі, відсторонившись від деяких складників цісарсько-королівської вітчизни…» — так про рідну Буковину крізь вуаль часу згадував письменник і «старий австрієць» Георґ Дроздовський. Він був переконаний, що далека східна околиця імперії вартувала назви «Австрія в мініатюрі» передусім тому, що віддзеркалювала національне різноманіття всієї країни. А до того ж швидко переймала західні практики, зокрема віденську світську культуру, — могла б, утрутившись, додати історикиня Катерина Валявська. Вагомим доказом цього є її книжка з промовистою назвою «У мереживі вальсу. Світське життя на Буковині (1848–1918)». Із найменших деталей — розміром зі шпильку для напудреного волосся, ноту Штрауса чи нотатку в бальній книжці — дослідниця, ніби вправна балетмейстерка, створює загальну історичну картину, де злагоджено вальсують різні аспекти культурного життя буковинських еліт: цінності й манери, розваги й одяг, освіта та інституції.
Ще у вступі Катерина Валявська зазначає, що прагне розкрити тему як у синхронії, так і в діахронії, — і послідовно дотримується обраного підходу. Починає вона не з fin de siècle, коли, незважаючи на стереотипи, чернівецькі кав’ярні нічим не поступалися празьким, будапештським чи навіть віденським, а з самого початку — приєднання регіону до Австрії 1774 року. Нині звучання назви Буковина ми асоціюємо з «краєм буків» або, вслід за Паулем Целаном, із «краєм книжок», та для австрійських військових, що вперше ступили на українську територію, «Buchenland» перетворилася на «Bärenland» (з нім. «край ведмедів») — такою архаїчною, майже середньовічною видалася їм ця земля. З часом думки колонізаторів розділилися: перші мандрівники з метою реклами називали Чернівці «віденським передмістям», а для інших колишня «нецивілізованість» змінилася на ординарну загумінковість. У 1892 році дружина професора Чернівецького університету Марія Мішлер називала Буковину «видом штрафної колонії» для західних службовців, яких влада прагнула усунути на задвірки. Тож хоч як не виблискували модерні чернівецькі курсалони й ресторації, завжди знаходилися упереджені мешканці центру імперії, яким ввижалися в них як не ведмедячий барліг, так провінційна імітація. Чи заперечує це факт того, що Буковина розвивалася семимильними кроками? Аж ніяк.
Попри протилежні ставлення, різні західні переселенці однаково посутньо доклалися до піднесення регіону, привізши не лише повні валізи та клунки, а й культурні потреби, які потрібно було задовільняти. У ситуації постійних змін Катерина Валявська скрупульозно підмічає кожне модне віяння як важливе й симптоматичне. Наприклад, фіксує натхненний європейськими соціально-культурними практиками сплеск цікавості до фортепіано, що стає невід’ємним атрибутом кожного аристократичного помешкання, а також вірним компаньйоном дівчат із «хороших родин» (музичний елемент домінував у жіночій освіті). Так, перше хатнє фортепіано з’явилося на Буковині в заможній сім’ї Влаховичів ще в 1809 році. І якщо в читацьких головах чорно-білим вихором пронеслися всі клавіші з текстів чернівчанки Ольги Кобилянської — від меланхолійного «прикрашеного на краях арабесками з перлової матиці» фортепіано Софії Дорошкевич до розбитого інструменту «чорної звізди» Аглаї-Феліцітас Федоренко, — то авторці все вдалося, і наші розрізнені, як віденські млинці-кайзершмарн, знання починають обростати сполучним контекстом. Водночас контекст цей виходить доволі широким, оскільки Катерина Валявська не скупиться на історичні екскурси. Наприклад, підходячи до формування салонів серед буковинців, вона бодай кількома абзацами окреслює, звідки ця культура приходить і коли вона з’являється: мовляв, вперше слово було вжито в романі «Корінна» Жермени де Сталь (1807), натомість на першу документальну згадку «салону» як місця світського зібрання натрапляємо у французькій мові аж у 1829 році й далі в тому ж дусі. Лише відтак у тексті з’являються вже й буковинські світські гостини, як-от будинки, де були вечері на честь гостя Ференца Ліста, чи салон Ернста Рудольфа Нойбауера, котрий заохочував Юрія Федьковича до перекладу українських пісень німецькою. Прикметно, що така фактографічна насиченість зовсім не утруднює сприйняття — ймовірно, на це впливає вдала структура книжки та загальна виструнченість думки Катерини Валявської. Не останню роль в цьому відіграє й лаконічність стилю, в якому не загрузаєш, ніби дамський шлейф за модою 1860-х на ґрунтових чернівецьких дорогах.
Можна закластися, що оригінальність теми підкупить як фахівців, так і просто допитливих не-істориків, адже Катерині Валявській йдеться про намацальне (а тому близьке нам) повсякдення. Другий розділ книжки охоплює весь рік представника «світу»: початок світського сезону восени, читання газет у казино взимку та пора карнавалів із грудня до Великого посту (безпрограшним варіантом на балах-маскарадах були костюми «метелик», «доміно», а після успіху опери Пуччіні — гейші Чіо-Чіо-сан!), влітку ж — курортний сезон «на купелях». Паралельно вигулькують ще й додаткові атракції, як-от теніс на траві чи катання на ковзанах, або ж модернізації, що вимагають гнучкості від етикетних правил: наприклад, орієнтовно 1904 року на Буковині з’являються перші автомобілі — і бог хорошого тону починає вимагати не лише узливань пального, а й модної жертви: автомобілісти мали носити хутряний капелюх, автомобілістки — білу вуаль.
Окрім цього, дослідниці вдається не менш захопливо працювати й із трансформаціями міських просторів Буковини, позначаючи на уявній мапі будинки численних товариств і, авжеж, кав’ярень — ну бо куди ж без них в Австро-Угорщині? Прикметно, що, як зауважує Вольфґанґ Шивельбуш у «Смаках раю…», у XVII столітті кава, яка до того була хіба що атрибутом орієнтальних тревелогів, стає «великою протверезницею» хмільної Європи й улюбленим напоєм як нобілітету, так і міщан. Тільки для перших це була зернинка екзотики в знудженому житті (така ж, як і «китайські речі чи хлопчаки-маври»), а для нового класу буржуа — прискорення розумової діяльності, а отже, можливість працювати й (головне!) заробити більше. Поширення культури кав’ярень в Австрійській імперії відбулося дещо пізніше — у другій половині ХVIII століття — і носило менш діловий характер. Стають популярними такі «напівпублічні простори», де можна обмінятися думками за філіжанкою, і на Буковині. Катерина Валявська прецікаво досліджує функції й цільову аудиторію цих закладів, підмічаючи, як практики публічного кавування й харчування реагують на «температуру» буковинського суспільства: так, посилаючись на історика Г. Штернберґа та лист Ольги Кобилянської до Ольги Франко, дослідниця зауважує, що буковинські жінки отримали доступ до кав’ярень аж перед Першою світовою війною, до цього ж існували лише окремі кімнати для жіноцтва (Damensalon) — та й то перша така з’явилася в кав’ярні «Габсбурґ», відкритій 2 грудня 1898 року.
До слова, авторка направду багато уваги приділяє жіночому питанню, що тісно пов’язане зі світським життям бодай тому, що довший час єдиною стратегією інтеграції до «вершків» суспільства для жіноцтва був шлюб. Буковинські бунтарки — прихильниці жіночої емансипації — намагалися зламати звичний лад безальтернативного покриття голови очіпком, виборюючи право на освіту й фах. Чернівецький університет почав офіційно зараховувати жінок на студії у 1897 році (хоч поодинокі прецеденти були й раніше: 18 років перед тим на фармацевтичне відділення було прийнято трьох дівчат), однак ще в 1891 році питання доступу жінок до університетських авдиторій вже ставили Наталя Кобринська й буковинська письменниця Євгенія Ярошинська. Прикметно, що роль Ярошинської в поступі жіночого унезалежнення доволі високо оцінює й Марта Богачевська-Хом’як, що в праці «Білим по білому…» характеризує її як запальну діячку в здебільшого народному одязі, яка обирає полемічні теми для своїх текстів, вчить селянок затребуваних технік ткання (спеціально навчилася в Сілезії) і прагне зафундувати організацію жінок-поступовців. Поруч неї в книжці Катерини Валявської стоїть Ольга Кобилянська, що, окрім створення програмових для українських феміністок текстів (як-от «Царівна»), активно докладалася до громадської діяльності на Буковині, зокрема допомагала Марії Матківській заснувати в Чернівцях Товариство руських жінок. А як відомо, саме навколо товариств тоді вирувало все міське життя. На той момент їх у буковинській столиці було безліч: від благодійних і національних до музичних і стрілецьких, — тож заключний розділ Катерина Валявська повністю присвячує їм, підсумовуючи, чим дихали й переймалися буковинці 1848–1918 років.
Про все це й про всіх Катерина Валявська пише науково виважено й водночас дуже живо — так, що кожна окрема тема зливається в цілісну історію. А колосальна пошукова робота та належний виклад підтверджують, що назва книжки не в останню чергу відсилає до гачків, якими не тільки виплітають тонкі мережива вальсів, а й буквально підчеплюють читацьку увагу.
