Аліна Кувалдіна
літоглядачка
Власний розум — основна причина всіх нещасть Антуана, головного героя сатирично-філософського роману «Як я став дурнем». Принаймні він сам так вважає. І поки «недалеке» суспільство не готове гідно оцінити високоінтелектуальність хлопця, він знаходить іншу дорогу до відчуття приналежності — він вирішує стати дурнем. У книзі читач отримує змогу разом з Антуаном перевірити чудернацькі способи, котрі той вибирає для досягнення своєї мети.
Це дебютний роман французького письменника Мартена Пажа, що був вперше виданий ще у 2000 році і з тих часів був перекладений кількома десятками іноземних мов. Книга полюбилася читачам за її сатиричність, парадоксальність і гротескність. Торік вона з’явилася і українською у видавництві «Фабула» в перекладі Віктора Мотрука. Своєю екзистенційною тематикою, абсурдністю і критикою суспільства роман дещо нагадує «Стороннього» Альбера Камю та «Процес» Франца Кафки. З-поміж більш сучасних видань «Як я став дурнем» можна порівняти з «Проєктом “Розі”» Грема Сімсіона через гумор та подібність головних персонажів. І хоча між ними є багато відмінного, Антуан, як і Дон Тіллман з «Проєкту “Розі”», зображений інтелектуалом, котрий тікає від власних почуттів в надмірну раціоналізацію дійсності. І ця раціоналізація так само приводить його до неочікуваних ситуацій та неймовірних збігів, за котрими цікаво спостерігати.
Неочікуваність та оригінальність сюжету можна назвати однією з головних переваг книги. Це підкреслює і непередбачуваність світу, в якому живе Антуан. З одного боку, текст створює реалістичне відчуття атмосфери Парижа, відсилаючи читача до реальних місць чи вулиць. З іншого ж, місто насичене дивними та абсурдними персонажами і подіями. Так, один лікар застосовує проти непосидючого маленького хлопчика сльозогінний газ, а Асті, друг Антуана, говорить лише віршами і світиться в темряві.
Мова тексту відповідає його змісту: вона відносно легка, хоч і в деяких моментах може здатися надмірно ускладненою та інтелектуалізованою. Та це, зрештою, органічно вписується в портрет головного героя і канву тексту, подекуди додаючи йому ще більше гротескності та іронічності.
Оповідь ведеться від третьої особи, однак оповідач також відображає дійсність лише з перспективи Антуана, і навіть його тон часто збігається з тоном героя. Антуан загалом є єдиним об’ємним персонажем цього роману. Усі, з ким він стикається, зображені пласко і радше нагадують декорації, аніж людей зі складним внутрішнім світом. Це може бути мінусом для читачів, котрі шукають емоційної глибини та складних взаємин у книгах — тут-бо переважає однобокість ракурсу. З іншого боку, таке зображення дійсності виглядає цілком відповідним у контексті світогляду головного героя, що страждає від ізоляції та відчуження. Фактично, Антуан настільки зациклений на собі, що і не бачить нікого, окрім себе, як повноцінну особистість. У тексті ж він — «особистість» — протиставляється «звичайним привидам».
І саме на цьому місці виникає основний внутрішній конфлікт героя. Те, чого Антуан хоче найбільше, — це бути приналежним до людей, котрих він сам вважає недостойними зближення. Так, коли хлопець вирішує зловживати алкоголем, аби перетворитися на дурня, бувалий пияк Леонар запитує про його мотивацію. Антуан у той момент роздивляється пияків навколо і помічає, що «усім їм властива якась спільність». Але замість того, аби чесно сказати про свою самотність, він починає цитувати книгу: «Причиною пияцтва є потворність, оманлива безплідність життя, яке нам навʼязує суспільство». Це лише один ілюстративний приклад того, як Антуан боїться визнавати власні емоційні проблеми та ховає їх за демонстративною ерудованістю і критикою соціуму, який видається йому недостатньо правильним, аби з ним співіснувати.
Критики суспільства в книзі і справді багато. Чи не найбільш нищівною тут є критика системи освіти, котра, мовляв, не здатна підготувати людину до реального життя. Так, розум Антуана, його ерудиція та досягнення в навчанні не змогли зробити його ані багатим, ані щасливим. Він втілює той збірний образ інтелектуала, котрий «одержав купу непоєднуваних дипломів з обовʼязкових дисциплін та спецкурсів, з яких складав іспити», а тепер не знає, що з усім цим робити.
Перебираючи різні методи стати дурнем, Антуан вдається зокрема до крадіжок у магазинах, адже коштів у нього не вистачає навіть на те, щоб заплатити за житло. І ні, цей чоловік не безробітний. Насправді він викладає в університеті (хоч і отримує мінімальний соціальний дохід через плутанину в документах), а також інколи підпрацьовує нелегально. Проте цих коштів все одно не вистачає на життя. Однією з причин цього, звісно, є традиційно низький рівень оплати викладацької роботи. Іншою ж причиною, виявляється, є те, що Антуан, як свідомий член суспільства, виступає проти консьюмеризму і намагається купувати, наприклад, лише екологічно вироблену продукцію та веганську їжу, що загалом є не по кишені університетському викладачеві. От і ще один вияв іронії Мартена Пажа: здавалося б, екосвідомість завжди трактують як такий собі антипод капіталізму, та в книзі цей «антипод» грає за цілком капіталістичними правилами, примушуючи покупців витрачати шалені гроші «за ідею».
Загалом, капіталізм у книзі критикується чимало — тут є як цікаві пасажі про спробу монетизувати самогубство через створення спеціалізованих магазинів, так і банальне змалювання всіх персонажів з високим доходом як цілком поверхових: «У нього з’явилися нові друзі з власною думкою про все на світі, друзі-споживачі, “стандартизовані”, надмірно амбітні, марнославні, тривіальні зануди, на допомогу яких у важку хвилину навряд чи можна розраховувати». Є тут також і «зелена» критика, яка здебільшого виявляється через саркастичні і гротескні описи антиекологічного міського простору, де «труби автівок випускали гази, що забруднювали атмосферу, наче пилок нової ери, засіваючи легені парижан і туристів флорою майбутної хворої цивілізації».
Така кількість критичних моментів додає книзі соціальної гостроти. Разом з тим, якщо сприймати роман саме з позиції головного героя (як і спонукає ракурс наратора), деякі його роздуми та висновки можуть видатися аж надто широкими та узагальненими як для сучасного суспільства, де на перший план все більше виходить індивідуальність. На думку Антуана, зі всіма людьми щось не так, та водночас найбільше він хоче стати саме «таким, як всі», хоча в реальному житті ефемерних «усіх» зазвичай дуже важко звести до спільного знаменника; сучасне суспільство складається з великої кількості різних людей із різними наборами цінностей, навіть таких, які властиві Антуану.
З цього ракурсу текст може здатися поверховим та награно інтелектуальним, як і сам Антуан. Проте в цьому аспекті і розгортається основна іронія та сатира Мартена Пажа: поверховою і примітивною в його романі постає саме та людина, фокус котрої звернений лише на вади суспільства та його постійну критику. Натомість Антуан ігнорує цілий набір власних недоліків (які, утім, легко помітити читачеві) і не піддає навіть мінімальному скепсису той факт, що з ним самим усе в порядку. «Насправді я добре знаю, що ця подорож у безглуздість стане гімном інтелекту», — каже він перед тим, як почати свій експеримент. Іншими словами, свідомо або несвідомо, головний герой лише шукає аргументів на користь того, що його стиль життя — єдино правильний, і що змінитися варто світу довкола нього, а не йому самому, хай якою неадекватною насправді є його думка про себе.
Так, наприклад, герой багато говорить про власну самотність, хоч насправді (хай як це парадоксально) він таки має кількох друзів. Тож направду здається, що коли Антуан хоче стати «частиною суспільства», то це виражає не так його потребу в приналежності, як потребу визнання його значущості. Проте Антуанові притаманна і певна самокритика, яка, утім, теж часто-густо скочується в хизування інтелектуальними здібностями — мовляв, гляньте-но, який я благородний і кмітливий. Наприклад, ось як він характеризує нелогічність власного підходу до навчання: «Ті, кого цікавлять забагато речей — навіть ті, якими вони апріорі не цікавились, — і хочуть зрозуміти причину своєї незацікавленості, розплачуються за це самотністю. Щоб уникнути цього остракізму, потрібно набути інтелекту, який виконує якусь важливу функцію, служить науці або благородній справі, фаху. Простіше кажучи, слід набути інтелект, який чомусь служить».
Таким чином Мартену Пажу вдалося створити неординарного персонажа з багатогранним внутрішнім конфліктом, за розвитком і взаємодією зі світом котрого цікаво спостерігати. Це — цілком постмодерністська іронічна маска, якою автор прикриває серйозну критику серйозних речей.
А чому забракло авторської критичності, так це фіксації деяких шкідливих стеореотипів початку 2000-х, особливо тих, що стосуються ментального здоров’я. Так, у певниий момент Антуан звертається до лікаря, і йому призначають прийом антидепресантів. Коли ж він починає їх приймати, то стає нарочито поверховим, намагається «виносити упереджені судження і зневажати вподобання інших людей». Водночас роман неадекватно змальовує виникнення залежності від цих ліків, котра не має нічого спільного з реальним життям. Антидепресанти в книзі Мартена Пажа стають фактично аналогом соми з «Прекрасного нового світу» Олдоса Гакслі. Так, гумористичний характер тексту дає йому певну індульгенцію на деякі перебільшення, до того ж іронічність книги спонукає сприймати ці епізоди як чергову критику, цього разу — критику спрощеного підходу до вирішення ментальних проблем, котрі часто взагалі не потребують медикаментів. Тим не менш, з нашої часової дистанції зображення такого ставлення до ментального здоров’я є не зовсім доречним у контексті стигматизації психіатрії.
Тим не менш, книга «Як я став дурнем» лишається актуальною та читаною вже більше 20 років якраз-таки через майстерну критику сучасного суспільства за допомогою сатири, абсурду та іронії. Мартену Пажу вдається говорити з легкістю та гумором про складні та сумні речі. І саме ця трагікомічність примушує відчувати настільки чудернацький світ його роману майже знайомим і впізнаваним.
