Леокадія Шугурова
культурна аналітикиня
У роботі з класикою українські видавництва шукають способів поглянути на канон по-новому, не лише відкриваючи забуті імена, раніше цензуровані тексти чи додаючи коментарі літературознавців, але й працюючи з візуальним представленням. Чи формат книги дозволяє взяти її в подорож та не хвилюватися за пошкодження? Який тон сприйняття задає обкладинка? Видавництва працюють зі старими текстами, але крізь нові тренди та уявлення про сучасну аудиторію. Тож візуальне також є складником переосмислення класики, пошуку нових аудиторій та способів зробити канон актуальним для сучасного читача.
Як літературознавці та редактори додають до класичного тексту передмови чи примітки, так і дизайнери та артдиректори пропонують свою інтерпретацію через кольори, шрифти та образи. Коли твір стає загальним надбанням і його можуть перевидавати різні видавництва, постає виклик: як виділити книжку на полиці серед багатьох інших? А зараз, коли у покупців є запит на купівлю сучасних видань класики, виділятись потрібно як ніколи. Тому іноді книги одного і того ж автора з осердя канону можуть виглядати абсолютно протилежно за оформленням. Канонічні тексти ніби настільки універсальні та потрібні різним аудиторіям, що їх можна представляти будь-як, щоб відповідати кожному окремому запиту. Наприклад, мінімалістична, класично оформлена збірка Івана Франка «Перехресні стежки» від «Віхоли» навряд чи буде стояти поруч із рожевою «Маніпулянткою» від «Vivat».
З потребою переосмислення канону для прийдешніх поколінь стикаються не лише українські видавці. Наприклад, британське видавництво Penguin Random House нещодавно випустило серію романів Джейн Остін з обкладинками у стилі сучасних ромкомів, популярних у TikTok. Для одних це було жестом залучення молодшого покоління читачів та читачок до класики, для інших — прикладом «тіктокофікації», що нівелює важливість текстів та прирівнює їх до розважальної літератури.
Подібні дискусії виникають і на найбільшому книжковому ринку світу — у США, — проте там мова часто йде про покращення інклюзивності. У 2020 році найбільша американська мережа книгарень Barnes & Noble анонсувала перевидання класики з обкладинками, де персонажів зображено зі зміненою расою. Ця ідея мала на меті візуально розширити інклюзивність канону, проте вона наразилася на хвилю критики. Темношкірі Ромео та Джульєтта або Гекльберрі Фінн спровокували звинувачення у поверховості та спробі «перефарбувати» історію без реальної роботи з контекстом. Зрештою, серія так і не вийшла.
Юридично, якщо автор помер понад сімдесят років тому, його тексти стають спільним надбанням. Але те, як ці тексти постають перед читачем, визначають видавці, редактори, артдиректори та дизайнери. Книжка — це не лише текст, а й продукт, тож у момент, коли видавництво визначає свою аудиторію, воно водночас формує оптику, крізь яку сприйматиметься сам текст. Тож одні теми тексту будуть підсвічені, а інші, навпаки, приховані. Так, Іван Франко може бути непохитною серйозною класикою у подарунковому форматі з твердою палітуркою й золотим тисненням. А може постати як автор, якого перечитують і переосмислюють під різними кутами, чиї твори беруть для обговорення у книжковому клубі крізь призму сучасних стосунків.
Обкладинка тут стає не декоративним елементом, а допоміжним інструментом інтерпретації: вона визначає, з яким же Франком зрештою зустрінеться читач.
Якщо звернутись до історичних процесів, на початку незалежності в Україні класичні тексти успадкували радянський стиль оформлення. З часом зʼявлялось все більше можливостей для ускладнення дизайну, проте й водночас для його спрощення, щоб зробити книжки доступними. Після 2014 року, з початком війни та полегшенням конкуренції за читача з російськими видавництвами, запит на книги українських видавництв відчутно зріс. Тож читачі шукають унікальних рішень під свій смак, а видавці мають змогу їх запропонувати.
Проєкт видавництва «Основи» у 2018 році став яскравим прикладом, як можна працювати із візуальним у видавничій сфері. Їхнє «Місто» Валер’яна Підмогильного вийшло із дизайном, створеним графіті-художником Максимом Павлюком. Він звернувся до асоціацій з урбаністичним та модерним, а не до трактування книги як тексту зі шкільної програми. Серія, у якій з’явилися й інші українські класики, працювала на дистанцію від звичної репрезентації та включення цих книг у сучасний контекст.
У 2020 році з’явився ще один важливий проєкт, який межував із медіаартом. Видавництво «Родовід» у книзі про художника-графіка Георгія Нарбута використало алгоритм, який у випадковому порядку поєднував його роботи, створюючи 500 унікальних обкладинок. У цьому випадку видавництво привернуло більшу увагу до постаті Нарбута та перетворило книгу на артоб’єкт.
Окрім таких концептуальних проєктів, видавництва створюють і цілі серії, як-от «Неканонічний канон» від «Віхоли». Це вже інша стратегія — демократизація класики. М’яка обкладинка та мінімалістичний дизайн — це про те, що книжка ближча до читача, вона для зручного читання. Тобто цей проєкт працює на популяризацію класики через зменшення відстані між читачами та творами, а не на створення колекційних об’єктів для високих полиць.
«Vivat», навпаки, обрали максималістичне оформлення для подібної серії. Можна припустити, що вони мали на меті створити серію якраз-таки для збирання в домашню бібліотеку, орієнтовану радше на прихильників умовно «елітарного», неконвенційно яскравого академічного підходу.
У роботі видавництв зі світовою класикою ситуація подібна, оскільки тут також виникає потреба у більшій кількості класичних книг. У нас є великий вибір видань «Гордості і упередження» вже згаданої Джейн Остін. Проте жодне з них не нагадувало стиль серій класики іноземних видавництв. На це відреагувало нове видавництво «Квітка». Проте у цьому видавництві вирішили буквально копіювати стиль таких форматів, як у Penguin Classic, тож дизайн виглядає досить просто.
Натомість видавництво «Атена» обрало стратегію, схожу до британського Penguin із серією Джейн Остін. Вони почали робити класику доступною для молодої аудиторії, яка хоче бачити на своїй полиці книги з канону в зручному форматі. Обкладинки «Атени» відсилають до найбільш впізнаваних героїв чи сюжетів твору. Стиль персонажів схожий до стилю, який зараз використовують у дизайні масової літератури. Це не про пошук нестандартних рішень, а радше про реагування на запит ринку. У цьому випадку дизайнер виконує радше функцію адаптації, ніж інтерпретації.
Цікавими також є підходи, які використовує видавництво «Ще одну сторінку». Їхні обкладинки говорять до читача символами та натяками. Серед найбільш очевидних метафор: на «Портреті Доріана Грея» намальоване обличчя вкривається тріщинами, а на «Місті» Підмогильного є листочок київського каштана.
Так само іноземні тексти перетворюють на серії, які мають довго зберігатись на полицях. Тут мова про колекції на кшталт «Золотої полиці» чи «Дитячої золотої полиці» від видавництва «Книголав». Їхня місія — сформувати базу домашньої бібліотеки, набір книжок, які можна передавати у спадок. Такі видання потребують простішої, зрозумілішої візуальної мови, бо вони повинні залишатися актуальними протягом десятиліть.
Коли йдеться про роботу з каноном, перед дизайнерами та артдиректорами видавництв постає особливий виклик. «Уже існує мільйони варіантів оформлення цих тайтлів, і треба уникати повторень, вигадувати щось нове», — пояснює артдиректорка «Книголаву» Крістіна Золотарьова. У серії «Золота полиця», яку видавництво створює разом зі студією «Аґрафка», дизайнери працюють із метафорами й образами, створюючи власне бачення класики.
Водночас Золотарьова наголошує: тиск попередніх візуальних рішень відчувається — знайомі образи вже закріпилися в уяві читачів, і дизайнери змушені балансувати. Вона каже, що «хочеться не повторюватись, не вибісити читача чимось радикально новим, але й створити щось відмінне і гарне». Її особисті фаворити серед сучасних серій української класики — «Неканонічний канон» «Віхоли», що «сміливі й кольорові», а також «крейзі експерименти» «Основ».
Аналізувати зміни у візуальній мові книг не менш важливо, ніж перечитувати тексти у нових академічних виданнях або відкривати архівні версії. Зображення теж є коментарем: вони промовляють про наші очікування, цінності та готовність відкривати класику наново. Ми не маємо настільки великого літературного ринку, як американці, щоб говорити про масштабний вплив зображень на обкладинках для сприйняття текстів.
Водночас роботу дизайнера у видавничій сфері варто сприймати як дещо глибшу діяльність, аніж лише як просту функцію. Візуальне — це перше, із чим стикаються читачі, якщо раніше не знали про книгу. Дизайнер або команда, яка оформлює книгу, створює для нас рамку, крізь яку ми пройдемо до того, як зіштовхнутись із самим текстом безпосередньо. Ця рамка може освіжити наш погляд, як у серії з Остін, або полегшити доступність текстів, як робить «Віхола». Для цього видавництвам потрібно вкладатися у формування власного візуального стилю і виділяти його серед інших. Не всі гравці книжкового ринку усвідомлюють цю цінність і приділяють достатньо уваги дизайну.
Перевидання «Основ» здається неймовірно яскравим для 2018 року, проте зараз існує потреба також у доступності та масовості — це відповідає суспільним очікуванням від канону.
Обкладинка та зображення багато говорять про нас та ринковий запит, а також про те, наскільки класика відкрита для сприйняття та переосмислення.
Загалом українські видавництва за останні десятиліття пройшли серйозний шлях від наслідування радянських підходів до можливостей створювати унікальні книжки, коли на жодній з 500 обкладинок не повторюється зображення. Поява різноманітних видів оформлень, орієнтованих на різні вікові групи та читацькі смаки, може свідчити не лише про поступовий розвиток літературного ринку, а й про перехід на новий рівень культури книги, де візуальне оформлення стає повноцінним інструментом для діалогу з читачем.
Текст було написано в межах Школи культурних компетенцій від Промприлад Артцентру за кураторства культурної критикині Анастасії Платонової.