Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
От уже майже 8 років минуло відтоді, як з’явилася одна з кращих збірок короткої прози в сучасній українській літературі — «Книга дивностей» Назарія Заноза. Це 45 оповідань, які цілком відповідають винесеній у назву видання формулі: тут перетинаються магічний реалізм, потік свідомості, потік річки Гнізни, міський текст, міфотворення та автореферентна рефлексія. І все це направду дуже дивно. А ще — просто гарно і добре.
Культура згортання
Уявіть собі поєднання вокабуляра й плавності Тараса Прохаська та притчевості й парадоксальності Мілєнка Єрґовича — і все одно не наблизитеся до вичерпного уявлення про стиль Назарія Заноза. Бо ж його стиль безпосередньо витікає зі змісту його книги, а зміст тут, якщо сказати спрощено, непересічний.
Передусім «Книга дивностей» — це майстерне конструювання, чи то пак реконструювання ефемерного простору. А ефемерність ця постає з того, що простір, маючи тут конкретні орієнтири, все одно постійно вислизає у вимір поетичної неконкретності.
От, наприклад, уже в першому оповіданні нам привідкривають локаційний сетинг книжки: «Той захеканий на передньому плані — то Фелішберто. Йому сьогодні 17, і він біжить. Ті ж, хто його наздоганяє, — плебанівські хлопчури. Вони терпіти не можуть Фелішберто, бо той називає віадук теребовлянським, але водить до нього плебанівських дівчат, аби показувати їм захід сонця на його тлі».
Отже, Теребовля — невелике містечко за 40 кілометрів на південь від Тернополя — та її околиці; цього простору в книзі Назарія Заноза надалі буде чимало. І хай вас не дивує, що на Тернопільщині водяться всілякі Фелішберто, бо ж головного героя насправді звуть не так. «Його звуть Реймонд. Реймонд Атанасович». І то, либонь, найменша дивність у «Книзі дивностей».
Проігноруємо сюжетні перипетії Фелішберто і зазначимо тільки, що наприкінці оповідання він зрештою добігає до місцевого Будинку культури — недобудованого і закинутого. От і виходить вкрай цікавий шлях: від залізничного віадука кінця XIX століття (який, до слова, є візитівкою Теребовлі — його зображення навіть використовується у міському мерчі) і до закинутої, напіврозваленої споруди, що бовваніє в центрі міста. А поки Фелішберто біжить цим імпровізаційним туристичним маршрутом, то уявляє собі, як проводить екскурсію плебанівським дівчатам: «Зліва ви можете побачити “китайську стіну”. Це ряди магазинчиків з китайським непотребом, збудовані на місці стіни стадіону. Справа — прокуратура. А за нею відкривається вид на сквер Національного відродження. Тут в базарні дні продають гуманітарку».
Прикметне тут навіть не те, що всі ці місця — не вигадані, а цілком собі реальні; прикметний тут сам спосіб вибудовування їхньої послідовності. Ну бо погодьтеся, вектор від визначної та визнаної культурної пам’ятки до споруди, що мала стати Будинком культури, але так ним і не стала, — це показово. І такий вектор — питомо Занозький; подібний рух від явних, експліцитних і помітних культурних кодів до прихованих, імпліцитних і неочевидних буде присутній у кожному оповіданні — і в кожному оповіданні цей рух буде саме на згортання. То ліричний герой входить у ріку і буквально зливається з нею, то місто редукується до різноформних відблисків автомобільних фар на стіні квартири, то місто взагалі вміщається в тілі самого персонажа. Одне слово, перед нами — конденсація простору, часу і досвіду до виміру прозового тексту, що розгортається, наче міська мапа, у своїй синхронічній панорамі, у своїй «короткочасній вічності».
Стати ландшафтом
Місто (чи то пак «бурґ», як пише сам автор) — це не просто текстуальний ландшафт, а ще й метонімія того стану, який притаманний усім Занозовим персонажам. Бо ж Теребовля з «Книги дивностей» — це не Теребовля з GoogleMaps; це радше місто-симулякр, копія без оригіналу, простір, що всуціль складається з непоміченого (хоча персонажі книги якраз-таки помічають); Теребовлі версії Назарія Заноза не існує більше ніде поза межами його книги. У цих оповіданнях не буде (ну майже) Теребовлянського замку, чи Костелу Петра і Павла, чи Підгорянського монастиря, чи ратуші, чи того ж таки віадука, а чи будь-якого іншого звичного теребовлянського атрибута. Натомість персонажі звертатимуть з магістральних вулиць на невеликі провулочки, опинятимуться на непримітних (хоча насправді таки дуже примітних) околицях, часто дивитимуться на бруківку й рефлексуватимуть, дивлячись на покинуті хати, крізь дах яких уже проростають дерева. І самі персонажі в текстах Назарія Заноза уподібнюються до цих не заселених увагою просторів, часто переживаючи флоральну метаморфозу: як і покинуті хати на тихих вулицях та околицях Теребовлі, ці герої обертаються то вишнею, то обліпихою, то саджанцем помідорів. Вони уподібнюються до міста, в якому мешкають, але й саме їхнє місто — місто-як-вони-його-бачать — відображує їх самих і абсорбує, інтегрує їх у свій ландшафт.
Герої Назарія Заноза — це такі персонажі-в-собі, вічно занурені у власні принципи існування зі світом й у світі.
Тому-то вони переважно мовчать — у книзі є всього кілька діалогів на понад 40 оповідань. І це мовчання промовисте, бо, по-перше, таким чином говоріння поступається місцем іншим видам комунікації — через погляд, тактильність і ту ж таки метаморфозу, — а по-друге, говоритимуть тут не люди. Людська мова редукується до виміру звуків, як-от в оповіданнях «Здавлене “е”» чи «Хробак літери “о”»; натомість починає говорити листя, пил з кукурудзяних полів і павуки, котрі в оповіданні «Двоє і чоловік у скафандрі» намагаються попередити про потяг, що наближається.
Вслухання в мову повсякдення — мову всього, що конструює міський простір у «Книзі дивностей», — як акт медитації, пізнання себе та світу, а ширше — як сам алгоритм життя, виокремлює і конкретні міські простори. Оповідання «Найдовшої ночі», наприклад, починається таким реченням: «Ми зустрінемося на розі Таймс-Сквер і Короткої під стукіт клавіш старої друкарської машинки, що з-поміж сотень інших впізнає наші пальці». Чому тут згадано друкарську машинку? А тому, що на тихій вулиці Короткій, затиснутій поміж жвавими теребовлянськими вулицями Січових Стрільців і Михайла Паращука, розташована старезна міська друкарня, котра вже бозна-скільки не працює. Хоча, звісно, не тільки тому. Просто це ще й дуже гарно.
Чорний квадрат і світлий трикутник
В оповіданнях книги часто згадується «Чорний квадрат» Малевича — ще один важливий орієнтир для тексту. По-перше, у «Книзі дивностей» так само багато геометрії, тут «Геометричні візерунки завше здаються живими». А по-друге, книга Назарія Заноза, подібно до супрематизму, також передає складність внутрішніх структур через абстрактні та на позір прості форми. Основною ж формою для «Книги дивностей» є трикутник — майже всі оповідання розгортають перед нами тріади персонажів чи явищ: Він, Вона і метелик; хлопець, дівчина і чоловік у скафандрі; хлопець, дівчина і чоловік, що заблукали у тунелі; герцог, герцогиня і равлик. Такий собі лаканівський трикутник — реальне, уявне і символічне. І ці вершини трикутника незмінно перекидаються власними сутностями, ніби гарячою картоплиною, зазнаючи тої-таки метаморфози: реальне стає уявним, уявне стає символічним, символічне стає реальним і так далі. Усі персоніфікації тут цілком буквальні, усі інверсії та парцеляції — не формальні засоби, а єдині адекватні способи передати цей мінливий зріз реальності. Ба більше, «Книга дивностей» — то чи не єдиний текст сучасної української літератури, де три крапки чи слово «міщани», вжиті без мети стилізації, виглядають настільки органічними й непафосними — ну бо сама книга доконечно щира, навіть там, де пускається іронії.
З іншого ж боку, «Чорний квадрат» — то ще й натяк на палімпсестність буття. Ну, знаєте оцю версію, згідно з якою під шаром чорної фарби Малевич заховав ще кілька своїх рисунків, але сама епатажність нарочито чорної картини має на меті приховати цей секрет? У «Книзі дивностей» це працює подібним чином: під напускним флером екзотики маловідомого населеного пункту на Тернопільщині, з усіма його конвенційними уявленнями про монастирі та замки, ховається неконвенційна та неявна Теребовля, що втілює неконвенційне та неявне світовідчуття — з установкою на безкомпромісну ніжність і безмежне злиття із простором. Так, це воістину дивно. А ще — просто гарно і добре.
