Анастасія Кузьміна
культурна журналістка, співавторка подкасту про поезію «Слова на вітер»
«Витязь і Вірлиця» — фентезі про хлопця-(не)-витязя і дівчину-(не)-вірлицю, які на початку історії зовсім не мають на меті рятувати древлян від гніту монгольського війська і змагатися з чарівником-намісником Коростеня Підсокольником. На своєму шляху вони зустрічають міфічних істот, закохуються і виявляють в близьких людях щось таке, чого не помічали раніше. Авторка Наталія Довгопол розповідала, що кожна її книжка — про вибір моральних орієнтирів на шляху дорослішання. Ця ж історія не про дітей, а про вже дорослих. Але й тут вибір грає важливу роль.
Андрія можна назвати себелюбним парубком, який постійно відчуває увагу жінок в селі. Єдиною дівчиною, якій він міг би відповісти взаємністю, є Млада — Андрієва подруга з дитинства, дружина його найкращого друга Вернидуба і спадкоємиця магічної княжої крові, як виявиться пізніше. Коли Вернидуба забирають служити у загарбницьке військо під командуванням чарівника Підсокольника, друг вирішує визволити його. Андрій відчуває провину за те, що влаштував пожежу, яка привернула увагу до їхнього села, раніше непомітного й захищеного. А також він не хоче бачити страждання Млади. Батько радить йому вирушати в дорогу до Коростеня з їхнім односельчанином Іллею Богатирем, бо того знають за «нелюдську» силу. А у Богатиря є донька Лялька, відьма, яка таємно ображена на Андрія і хоче злегка помститися за те, що хлопець зовсім її не памʼятає. Хоч Богатир спочатку відмовляє Андрію у допомозі, їхні шляхи все одно сходяться. Тепер Андрій, Ілля Богатир і Лялька прямують до Коростеня рятувати деревлян, ще самі того не знаючи.
Упізнавання контексту
Андрій Гостенко повертається додому в Дубовий Гай після двох років подорожування з ватагою купців, що споряджають човни Варязьким шляхом. Це вже обмежує уяву про час — події розгортаються принаймні тоді, коли Варязький шлях був ще актуальним. Далі звуження часових меж стається з приходом Підсокольникового війська до Дубового Гаю. Перекладючи з фентезійної мови на історичну, з приходом монгольського війська за даниною і чоловіками. Тоді ж авторка побіжно згадує загальновідомі історичні факти про соціальні проблеми XIII століття, що вже остаточно впевнює в історичному підґрунті.

Повернення Андрія додому після довготривалої відсутності дає можливість опису начебто з погляду впізнавання того, що вже відоме парубку, але що він давно не бачив: десь це про помічання дерев’яного півника на даху, а десь — про характеристику близьких людей. Під час знайомства з батьком Андрія Гостенка, Богумиром Гостем, авторка через діалог показує неоднорідність християнства серед древлян того часу. Богумир жартома каже, що йому, правовірному християнину, важко буває серед язичників села. У Дубовому Гаю святкують день Ярила, але водночас дехто вже має у своєму мовленні звертання «Господи», а Андрій хреститься під час першої зустрічі з потойбічним світом.
Згадуючи про мову героїв, варто загалом зазначити про межі стилізації книги. Так, наприклад, мовлення персонажів тут явно не відповідає говірці XIII сторіччя. Воно повністю зрозуміле сучасному читачу, проте і не є буденним: завдяки непритаманним сучасному мовцеві зворотам і використанню архаїзмів ми розуміємо, що йдеться аж ніяк не про сьогодення. Так само спрощення відбувається в топонімах. Авторка змінює Іскоростень (давніша назва міста, актуальна для часу, в якому відбуваються події в книжці) на Коростень, більш знайомий сучасному читачеві. Очевидно, Наталія Довгопол чинить так навмисно — про це свідчить принаймні те, що в одному з інтерв’ю вона згадує саме назву Іскоростень у контексті свого дослідження історії XIII століття. А втім, вона надає перевагу радше читабельності тексту, аніж його повній стилізації, адже подібні зміни покликані не дати тексту загрузнути в абсолютному історизмі, наближаючи тим самим книгу до читача.
Простір навколо Дубового Гаю лісистий і болотистий, що одразу нагадує Полісся і, відповідно, місцевість, де мешкали древляни. Згодом, коли герої відходять на захід, авторка не забуває змінити антураж: луки замінюють ліси, а замість боліт з’являються річки з кам’янистими берегами.
Усі ці маркери часу й місця добре окреслюють контекст і дають змогу читачеві швидко зорієнуватися. Утім, згодом з’являється відчуття, що це звертання до історії наче звільняє від подальших докладніших описів. Наприклад, Коростень, в якому відбувається значна частина подій, є великим містом як для того періоду. Ворота, дерев’яні будинки, розлогі яблуні — це майже дослівний переказ усього, що бачить новоназвана князівна Млада, коли вперше заходить до міста. Уже пізніше, як Андрій дістається до Коростеня, місто розширюється: гуляючи вуличками, хлопець бачить кузню, гончарню, чинбарню, а якось він зупиняється в пивниці. Звісно, наразі не існує достатньої кількості загальновизнаних історичних відомостей, за якими авторка мала б змогу правдоподібно змалювати середньовічні аналоги барів у Коростені.
Утім, ідеться все ж про книгу в жанрі фентезі, тож тут не було б зайве додати певну кількість деталей, хай навіть вигаданих, аби художній простір тексту постав об’ємнішим.
Попри поверховий опис і другорядних локацій, все ж є місця, на яких авторка зосереджує особливу увагу — і недарма. Княжа світлиця, куди поселили Младу, наповнена багатьма деталями — тесане ліжко, китайська порцеляна, фрески на стінах, велике вікно з кольорового скла. Символічно, що саме з цього вікна Млада може бачити підвішену клітку зі своїм чоловіком Вернидубом усередині. Символічно, бо світлиця Млади теж стає своєрідною кліткою для жінки, яку вона обрала самовільно, віддавшись у руки Підсокольника.
На початку перебування Млади у цій світлиці можна уявити, що далі воно обернеться чимось на кшталт «Плачу Ярославни» зі «Слова о полку Ігоревім». Млада могла стати жінкою, яка страждає, бо не знає про долю свого коханого і не може нічим зарадити. До того ж Андрій і Вернидуб називають Младу «ладо наше» — так само Ярославна звертається до сил природи, аби вберегли її чоловіка, князя Ігоря: «Прилелій, господине, мою ладу мені». От тільки Млада, отримавши змогу побачити у чарівному дзеркалі своє справжнє кохання, не виявляє аж такої стурбованості, не поривається стати зозулею і допомогти, хоч знає таємний хід, через який втекла її мати. А втім, з вікна цієї світлиці дійсно наприкінці історії вилітає пташка — але ця пташка інакша. Здається, що авторка навмисно не робить з Млади Ярославну, але водночас натякає на сюжет «Слова…».
Погляд на український фольклор в дії
На початку події розгортаються доволі динамічно, тому важко одразу зрозуміти мотивацію введення стількох міфічних персонажів, які раптово з’являються і так само раптово зникають — хоч ні Андрій, який багато подорожував, ні Лялька, яка більшу частину життя провела в древлянській землі, таких створінь раніше не бачили. Після першої появи росавок закрадається думка, що вони не гратимуть ніякої ролі в сюжеті, окрім як декоративної. Утім, з часом нам надають цілком логічні (у контексті сюжету) пояснення, чому Андрію і Ляльці постійно хтось трапляється: створіння повилазили, бо відчули силу чаклуна-антагоніста Підсокольника. А в Дубовому Гаю чари не діють, тому юна відьма Лялька не помітила цю незвичну магічну активність раніше. Тож віра у послідовність фентезійної історії частково повертається. Та й деякі дії істот навіюють думки, які супроводжуватимуть героїв надалі, тобто рухатимуть сюжет. Наприклад, саме баба-літавиця, що приходить до тих, у кого надщерблене серце, повідомляє Ляльці про закоханість Андрія в іншу жінку — Младу. Про літавицю зазвичай знають як про істоту, що зваблює лише чоловіків. Утім, у «Витязі і Вірлиці» баба-літавиця у розмові з Лялькою натякає, що могла би прийти й до дівчини у вигляді Андрія.
Загалом майже всі створіння, згадані у книжці, виходять за межі своїх дефініцій і набувають унікального характеру саме в цій історії.
Вони показують обшир української міфології в дії. Очевидно, що Наталія Довгопол працювала з фольклорними джерелами, але в той же час пристосовувала героїв до свого сюжету і наділяла їх виразними особливостями. Годованець, домашній дух, постає тут не просто у вигляді кота чи в подобі людини — він натомість має риси і того, й іншого: людські пальці та очі поєднуються з котячою кудлатістю та вухастістю. У фольклорі годованець — амбівалентний персонаж. Тут він обирає собі роль помічника Ляльки, тобто «світлий бік» цієї історії. Також цікаво натрапити на Кобилячу Голову та діда Оха за межами народних казок. Але знову ж таки, це не про копіювання сюжетів казок, а про ретельне вбудовування історій і наповнення їх новими художніми деталями. Наприклад, під час зустрічі з Кобилячою Головою Лялька отримує перстень від Смерті, залізши до неї в праве вухо. Потім цей перстень стає в пригоді двічі. Зокрема, саме він причетний до появи згаданої в назві вірлиці.
Вагомість вибору
Дві головні жіночі постаті «Витязя і Вірлиці», Лялька і Млада, жили в подібних умовах зі схожим ставленням оточення до себе. Односельці сприймають Младу як чужинку. Недолюблюють її за білорукість. А Лялька дійсно є чужинкою, бо не зростала з самого народження в Дубовому Гаю. Дівчину взагалі вважають розпусницею.
Жінки чимось нагадують персонажок з уже згаданої казки про Кобилячу Голову: відіслана з дому дідова дочка приймає Кобилячу Голову в хаті, годує її та виконує всі побажання, а бабина дочка розкриває свою корисливість у такій же ситуації. Лялька, яка не має жодної особистої причини рятувати древлян, не відступає від задуманого, хоч і має вагання, чи це дійсно її війна. Проте Горлиця, її сестра, розвіює сумніви, кажучи, що Лялька може дати голос і силу тим, хто цього не має. Натомість Млада більшість часу думає про збереження свого нового становища. Так, вона врятувала свого чоловіка від смерті. Але княгиня не подумала про долю інших — не знайомих їй, але так само невинних. Вона використовує свій дар для відбілювання дій Підсокольника, нормалізації безсумнівного зла — цілком політичний жест, вплетений в особисту мотивацію (і це теж наближає середньовічну історію до сучасного читача). Тож тут чітко протиставляються зроблені вибори жінок на їхньому шляху. Власне, Андрій теж не народжується витязем, а обирає бути ним. І навіть Іллю Богатиря важко визнати справжнім богатирем з билин, поки він не починає діяти.
«Витязя і Вірлицю» позиціонують як чаклунське романтичне фентезі, у якому переплітаються українська історія, міфи та стародавня магія. Усе це дійсно так. Проте є те, що важить більше. Тут фентезійні перепони поєднуються з реальними — життєвими виборами та відповідальністю за них. Це, либонь, і є універсальним лейтмотивом цієї книги, що лишається актуальним незалежно від антуражу історичної епохи.
