Валерія Сергєєва
літературознавиця, літоглядачка
Перші слова, які читачі бачать, беручи до рук видання «366. Книжка на щодень, щоб справляти враження культурної людини», одразу ж складаються в запитання: «У кого є зараз вільний час, щоб читати всмак? Дурниці питаю, згодна. Та в кого є зараз час, щоб читати взагалі?!». Серед «книжок про книжки» особливе місце посідають ті, які розповідають коротко й по суті. У таких українських довкололітературних нарисах завжди виділялися «Що таке українська література?» Леоніда Ушкалова та «365…» (тепер уже «366…») Ганни Улюри. І якщо професор Ушкалов презентував 45 супершвидких уроків-есеїв про найцікавіші теми в літературі (від футболу до астрології), то критикиня Улюра говорить про конкретні книжки. І то як говорить! — там, де якийсь інший популяризатор читання лише запрягав би коней, авторка встигає дати характеристику цілій купі загальновизнаних світових шедеврів, виділяючи на кожен по 2 сторінки тексту (а отже, й прочитати можна за декілька хвилин). Схоже на таке собі літературознавче Duolingo, розраховане не так на тривалість взаємодії з носієм знання, як на систематичність і результативність. До того ж, навіть якщо на певний час закинути ознайомлення, жодна зелена сова не писатиме вам листи з погрозами: «Ти вже два дні не читав книжку. Не зли Дуо…». Суцільні переваги!
Римляни казали: «Time hominem unius libri». Сучасні українці перекладають: «Остерігайся людини однієї книги». Ганна Улюра є людиною багатьох книжок. Навіть не так: складно й уявити, наскільки складним є сплетіння читацьких списків, що визначає Ганну Улюру.
І ця незліченність так чи інакше виливається в іронію, відображену в самій назві «Книжка на щодень, щоб справляти враження культурної людини».
Все в цьому світі відносне, а питання культурності, а тим паче її забезпечення, — і поготів. Однак щось у таких добірках таки є. Особливо якщо міркувати, що подібне допомагає подібному, як у тій старій медичній доктрині про сигнатури: пий червоне вино для хорошого кровообігу; їж імбир, схожий на шлунок, для здорового черева; читай «культурні» книжки, щоб і собі не відставати. Тож якщо для старту вам не вистачало лише турботливого вказівника, цю книжку перевидали саме для вас.
Більшість читацьких відгуків на «366…» (а до того й на «365…») починаються із завірення в тому, що це не хрестоматія переказів. Ця рецензія не буде оригінальною й теж не омине можливості засвідчити, що від пережовування сюжетів тут немає і сліду, як і від стандартизованого підходу до всіх текстів. Знаєте, як у загальній схемці: «розпишіть тему, ідею, художні засоби…» — і все це з ігноруванням чогось направду важливого та супротивною параноїдальною увагою до проминального, як-от скільки колод було в плоту Гекльберрі Фінна або які сендвічі подавали до чаю в домі Беннетів (при всій повазі до промовистих деталей, так би мовити). Книжка Ганни Улюри, звісно ж, зовсім іншого рівня: попри обмежений обсяг, авторка встигає схопити найголовніше з кожного проаналізованого тексту й запропонувати дуже тонку інтерпретацію. На початку розповіді про «Гру в класики» Хуліо Кортасара нам буквально привідкривають принцип, за яким все працює: «Скільки творів потребують інструкції, як їх читати? Не як розуміти прочитане, бо таких настанов потребують усі книжки. А в прямому сенсі: в якому порядку читати розділи…». От, власне, й воно — якраз такі поради з «розуміння прочитаного» ми й маємо під обкладинкою «366…» (та й до слова, розділи-есеї тут можна читати в довільному порядку).
Вочевидь найбільшою інтригою перевидання є зміни у змісті: які книжки лишилися, а які поступилися місцем. Необачність назвати всі відмінності можна дорівняти до спойлеру, тож обмежимося лише основними заувагами: російська література зникла, прибуло літератури української, однак є й інші несподіванки та заміни (наприклад, у попередній версії доробок Славенки Дракуліч представляла «Мармурова шкіра», а нині — «Ніби мене нема(є)», роман про зґвалтування під час війни: така от гірка актуалізація добірки). Що ж до особливого — триста шістдесят шостого — тексту, який, за словами самої Ганни Улюри, зробив книжку «високосною», то це вірш «І смерть тоді буде безсила» Ділана Томаса. Тобто він єдиний не заміняє щось/когось, а доповнює, робить картину цілісною — і це надзвичайно красивий прийом. Розсудіть самі: книжку, що організована за часовим принципом (365 книжок на 365 днів), переструктуровує вірш про вічність — такий собі вихід у позачасся. Як зауважує авторка: «Смерть чатує на всіх. А смертність є шанс обійти». Отак 366-й промінь надії розчакловує страх перед високосністю як часом складнощів і втрат: мовляв, так, легко не буде нікому, але й світла в нас ніхто не відніме. Ба більше, якщо придивитися, можна помітити, що це заперечення забуття й незворотного зникнення насправді присутнє в усій книжці. Авторка наголошує, що у вірші Ділана Томаса зі смертю сперечаються «сам голос, саме дихання…». Але так само із літературою працює і сама Ганна Улюра, чия оповідь приходить до нас із промовляння — з бесідницьким синтаксисом, особливим інтонуванням і паузами. Зрештою, що більше есеїв читаєш, то більше переконуєшся: Улюрине письмо — це не так письмо в класичному розумінні, як усне оповідацтво, зафіксоване літерами на папері чи екрані. 366 зачинів довірливої розмови як 366 оновлень маленьких і великих історій.
До речі, щодо різноманіття цих історій. Як і в попередньому виданні, воно тут аж ніяк не викривлене: різні континенти, різні статі та гендери, коротше кажучи, досвіди превсякі й розмаїті. Цим добірка Ганни Улюри якісно й ідейно вирізняється з-поміж багатьох інших літературних списків, що звужено центруються навколо «єдиного» світогляду (як-от у випадку «Західного канону» Гарольда Блума). Авжеж, річ у відмінних запитах і завданнях, але стратегія Ганни Улюри повністю себе окуповує — тільки так і можна сформувати реноме направду (загально)культурної людини.
Якщо ж розмірковувати в цілому, то вочевидь немає жодної дивовижі в поширеній любові до заманливих переліків кшталту «найцікавіші твори літератури N» або «100 текстів, які має прочитати кожен перед тим, як вріже дуба» (до прикладу, запропонувала Оксана Забужко свою візію того, які українські романи є найкращими, — і тисячі читачів одразу ж кинулися гуглити Василя Мову і його «Старе гніздо й молоді птахи», навіть якщо перед тим ні сном ні духом).
Однак більшість таких добірок є або, як уже було сказано вище, штучно обмеженими, або специфічно суб’єктивними чи просто надто передбачуваними. Натомість «366…» ніколи не перестане дивувати.
Хочете вгадати, яка книжка буде наступною? Забудьте. По-перше, скоріше за все промахнетеся. По-друге, воно вам і не треба: увесь сенс у тому, щоб просто довіритися розвитку авторської думки — неповторно глибокої і по-хорошому чудернацької.
Вихід «366…» — гарна нагода обзавестися такою собі «настільною книгою», до якої можна періодично зазирати, звіряючи читацькі враження чи відсвіжуючи пам’ять. Ганна Улюра стовідсотково не розчарує. Єдиний мінус — зникнення ілюстрацій, адже в попередньому виданні есеї були доповнені прекрасними колажами Крістіни Золотарьової, а нині — це просто сіруватий папір. Ну що ж, постараймося справити враження «дорослих» людей, які однаково добре ставляться й до книжок «без картинок». Зрештою, Ганна Улюра пише так живо, що й без допомоги ілюстраторів у голові ще надовго лишатимуться візуалізації дивовижних метафор.
