Ілля Рудійко
літературознавець, літоглядач, головний редактор «Культу Критики»
Дебютна поетична збірка Надії Глушкової «Всі ми були живими» нагадує проведення пальцями по фосилії, по чомусь, здавалося б, уже забутому і скам’янілому, аж раптом пальці доводиться відсахнути, бо фосилія, виявляється, ще цілком жива і гаряча. Справді, моментами виглядає так, ніби ця збірка запізнилася з появою на кілька років — тут можна відшукати чи не всі домінанти української поетики раннього періоду повномасштабного вторгнення, які на сьогодні вже рідко коли зустрінеш у нових книгах і — ба більше — які зараз, з дистанції завдовжки всього у кілька років, вже видаються «пройденим етапом». Ось тільки є нюанс: Надія Глушкова завбачило датує свою поезію, і з цих дат видно, що багато її віршів було написано ще до початку повномасштабного вторгнення і відповідного поетичного сплеску в українській літературі. А отже, маємо тут справу не із забутим «мейнстримом», а радше із послідовним розгортанням авторського стилю, котрий — випадково чи не дуже — певної миті увійшов в резонанс із Історією довкола.
Поза минулим
Книга складається з 72 віршів, і названо всю збірку за рядком одного з них, найстарішого з-поміж всіх тут уміщених — він датований ще 2 грудня 2018 року:
все, що в кінці знайдуть від цієї раси —
стерті вхідні килимки,
матраци та автотраси,
спалені шини на місці старих режимів.
хто там тоді здогадається, що всі ми були живими.
Власне, ось така наскрізна присутність у збірці минулого часу і фокусування саме на ньому диктують ретроспективну позицію читача — ми немов постійно озираємося, наш погляд незмінно спрямований назад, у час, коли ми «ще були живими»; але самі вірші натомість спрямовані вперед, у час, який лишається для нас недосяжним, утім, в який дуже хочеться вірити (не дарма одним із ключових слів усієї збірки є «надія»). І ось цей дисонанс минулого, з позиції якого поезія промовляє до читача, та майбутнього, до якого ця поезія апелює, спричиняє появу таких собі «поетичних анахронізмів».
«Анахронізмами» я тут називаю ті специфічні елементи й риси поезії, які були цілком звичним явищем у 2022–2023 роках, але на які вже не дуже очікуєш натрапити в збірці, надрукованій у 2025-му. Ідеться передусім про цілком невимушене використання у віршах узагальненої першої особи множини, персоніфікації війни або таких слів, як «герої», — речей, що їх багато поетів сьогодні не наважується використовувати: чи то зі страху пуститися в надмірний пафос і нещирість, чи то з небажання спекулювати на болісних темах. Натомість Надія Глушкова виводить подібні риси цілком органічно; вони виникають у її текстах як елементи суто авторської поетики, котрій не притаманні ані надмірний пафос, ані спекуляція. Можна навіть сказати, що мало в якій поезії ці «анахронізми» виглядають настільки питомо вписаними в зафіксований віршем побут, як у збірці «Всі ми були живими»:
ця війна підсідає п’ятою на нижню
ㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤполичку плацкарту
ставить поруч відро, в якому віник й осінні квіти
А в одному з наступних віршів:
смерті немає
є мовчання, ніби ти вимикаєш вібрацію на смартфоні
Про що говорять дати
У контексті «поетичних анахронізмів» важливо зазначити, що багато з-поміж цих віршів були написані якраз у період 2022–2023 років, себто тоді, коли подібні риси поетичного стилю ще не були, власне, «анахронізмами». Датування текстів, з якого ми і знаємо період створення цих віршів, також є цілком властивим для поезії раннього періоду повномасштабного вторгнення. Остап Сливинський у передмові до антології «Поміж сирен» (2023) писав про датування віршів таке:
Поети нечасто так ретельно датують свої тексти. Коли приходить війна, ми зростаємося зі своїм часом. Немає вчора, немає завтра, є лише одне неосяжне сьогодні, у якому може статися все що завгодно, навіть найгірше; день, у якому ми в мініатюрі проживаємо все своє життя. Тому ми називаємо ім’я цього дня.
Віршам Надії Глушкової теж притаманний цей документальний імпульс, інтенція зафіксувати відкриту рану часу, який доводиться свідчити. От, наприклад, вірш, датований 1 липня 2023 року:
все, чого вони торкались, стає безсмертним,
для цього не треба ані табличок, ані охорони юнеско.
будівлі, в яких вони жили й працювали,
кав’ярні, в яких брали американо,
магазини з настолками, до яких зазирали
ㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤна дні народження друзів —
все це застигає у часі та просторі,
ㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤніби комахи у бурштині,
і немає таких забудовників,
які знищили б ці місця.
І хоч з усього вірша стає ясно, що в ньому йдеться передусім про військових, чия енергія «залишається замкненою / в пікселях та глянці паперу», саме зафіксована дата тексту створює тут простір емоційного резонансу, адже 1 липня 2023 року — це день смерті Вікторії Амеліної; і наведені вище рядки можуть відчуватися у зв’язку і з цією втратою. А ще в іншому вірші авторка прямо називає імена військових, які прагне зафіксувати для себе в поетичному еквіваленті: Роман Ратушний, Дмитро Коцюбайло, Іван Рибитва. Адже, за визначенням самої поетки:
поезія не рятує, але нагадує,
ㅤㅤㅤㅤщо найбільший гріх, як завжди, — змовчати.
З іншого ж боку, багато віршів Надії Глушкової датовані ще періодом 2018–2021 років, а втім, у них розкривається та сама образна система, і відбувається це за допомогою того самого авторського голосу. Як пише Олена Герасим’юк у післямові до збірки:
Її авторські передбачення часто лякають. Адже за два роки перед повномасштабним наступом російської армії в її поезії вже звучали всі ключові слова цієї, «нової» війни.
Звісно, говорити про поетичний профетизм — це дуже гучно й пафосно, але сама збірка на цьому пафосі аж ніяк не акцентує, оскільки ці «авторські передбачення» ми читаємо вже пост-фактум, чи то пак пост-фатум, вже по всіх описаних подіях або безпосередньо під час них. Тут немає Кассандрової драми непочутих пророкувань — є лише виважені констатації, переведені у вимір вірша. І зафіксоване датування текстів наведене тут не як доказ їхньої профетичності, а радше як мапа динаміки авторського голосу (для поетки) і запобіжник проти хибного імпульсу сприймати всю збірку суто як емоційний зліпок періоду 2022–2023 років (для читача).
Вдих-видих
Водночас для віршів, уміщених в цій збірці, властива й помірна самоіронія. Вони повсякчас підважують власну спроможність на щось вплинути, чи радше просто стверджують свою неспроможність це зробити:
слова дратують
бо не збираються так, як треба
розсипаються ртутними кульками
розпадаються пирогом, в який поклав забагато сливи[…]
слова залишились для дуже простих речей
для таких речей, про які і нема чого говорити
Або ще категоричніше:
у світі, де завжди було місце поезії,
ㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤвірші більше не пишуться[…]
як в цьому всесвіті можуть писатись вірші
При тому це не омаж на відомий постулат Теодора Адорно, мовляв, «Писати вірші після Освенцима — варварство» (бо ж Адорно пише свою фразу в філософському есеї, а Надія Глушакова — у вірші, що вже іронічно), а радше риторичний оклик. Як у цьому всесвіті можуть писатися вірші? Та, власне, ось так: із контрольованим надривом, абсорбуючи безжальну дійсність, прямолінійно й принципово — на питання, яке ставить вірш, зрештою сам же вірш і відповідає.
Окрім того, поезія Надії Глушкової цілиться ще й на сугестійність, і ця сугестія виходить з фонетичного рівня: рима тут переважає над верлібром, алітерація — над асонансом, рефрен — над варіативністю. Звісно, подекуди ця формула дає збій, як-от у миті, коли рима, за відсутності образного ядра, сама починає вести рядок. (В одному з віршів Бог несподівано починає вдивлятися в Еверест, хоч той Еверест абсолютно некогерентний відносно образної системи вірша; вочевидь, він з’явився у тому рядку лиш тому, що римується з «хрестом».) Але, мабуть, це прийнятна ціна для поезії, яка прагне працювати майже на фізіологічному рівні; саме з цієї причини вірші з «Всі ми були живими» так часто апелюють до процесу дихання. Уся збірка буквально відкривається такими рядками:
дихай зі мною
дихай зі мною
чорною, як антрацит, зимою
в дні, коли тиснуть на груди втрати,
все, що ми можемо — видихати
А ще в іншому тексті Бог, звертаючись до ліричного героя, повсякчас перебиває сам себе і підказує: «вдихай. / видихай». Таким чином вірші фактично уподібнюються до дихальних вправ, синхронізуються з диханням читача, резонують із його біоритмом, немов навіюючи відповідний стан.
З цієї точки зору «Всі ми були живими» постає майже як прикладна література, як заклик до спільної рефлексії без надміру поетичної герметичності чи аж занадто концентрованої вишуканості образів як речі-у-собі. Це відверта, ритмізована, майже речитативна розмова про наболіле; це спраглі вдихи й судомні видихи; це документування станів і втрат за майже 5 років; а ще це вірші, які просто приємно читати вголос — приємно, хоч і гірко від того, про що саме вони промовляють.
