Орина Козирєва
літературознавиця
«Зрада, державний переворот, магія, мавки та привиди, прокляті коханці, знищені королі й убивці, яких ніхто не бачив. Пройти історію до кінця й зрозуміти, що відбулося насправді та чим це загрожує всьому їхньому світу», — так видавництво «Віхола» описує першу книгу з циклу «По той бік» Наталії Заруднюк — «Вовчі землі».
Фентезійний світ, де потойбіччя межує із людьми, а війна стає незмінним тлом — це те, що вже є сталим і не здивує читачів. Проте «Вовчі землі» можуть бути новим хітом буктоку, адже роман пропонує загадкову пригодницьку історію з елементами детективу у світі людей і альвів — іншого народу, — а також безлічі інших істот. Книга наповнена багатошаровими образами, складною символікою, а також підважує актуальні питання для сучасного українського читача.
Межа — основний символ
Назва циклу, насправді, стає важливішою за назву книги у розумінні роману, адже головні герої опиняються по той бік світу — на межі, що проходить не тільки географічно, але й у свідомості. Вийти за межу своїх уявлень — означатиме для головного героя пізнати себе і світ навколо. Ніран не пам’ятає нічого про себе чи свій дім, але вже кілька місяців він тікає від усіх, адже хлопця з ідентичною зовнішністю розшукує вся країна.
Альвах — загадкова сліпа жінка, що живе на фронтирі, — допомагатиме Нірану, а особливо у тому, аби не боятися нового — істот, що мали бути лише частиною легенд. Але роман не обмежується лише відкриттям правди про Нірана, Альвах — не менш загадкова, а розуміння Іншого допомагає і їй сказати про себе.
Підважується у романі й теорія пам’яті, адже читачі разом із головними героями мають визначитися: мене формує пам’ять про себе і місця, з якими вона зв’язана, чи мене формує моє теперішнє? Нірановий простір пам’яті має бути побудований на власному досвіді. Але що робити, коли пам’ять про нього стерта? Особливо цікаво помислити про збереження місць пам’яті і їхню фіксацію у час великих втрат: «А без минулого він не знає себе. Без минулого він не відчуває землі під ногами. Не може зрозуміти, куди рухатися далі. Від яких помилок відштовхуватися».
Світ у книзі постійно балансує на межі чогось, що має все змінити, перевернути устрій. Час змінюється — це те, про що нам кажуть у книзі різні герої, але що станеться — дізнаємося ми вже у наступних частинах:
«… настане час темного сонця і кривавого місяця, час, коли зірки падуть із неба, а саме небо зникне, згорнеться над нами, а гори зрушать із місць своїх…»
Інше втілення — це межа життя і смерті, яка не завжди може бути явною, тому нам не вдається однозначно визначити, хто є мертвим, а хто — живим. Та головне — як захотіти жити, якщо ти мертвий? «Дай мені жити для чогось», — проговорює Альвах. Межа між світами постійно підважується, а персонажі змушені шукати спосіб не лише її перетнути, а й зрозуміти, що означає існувати по обидва її боки.
Привідкривання мороку
Похмура, холодна атмосфера, прикрита мрякою, темрява, потойбіччя, невідомість. Все це навіює ідентичне сприйняття розгортання сюжету: читач — гравець, книга — карта з історіями персонажів, що відкривається поступово, коли над нею розвіюється туман (не дарма ж авторка відверто посилається на «Відьмака», віддаючи шану йому — адже це вже давно не тільки корпус текстів Анджея Сапковського, а й цикл відеоігор за його мотивами). Читач разом із героями книги виконує певні завдання, починаючи з легких, як, наприклад, звільнити село від незначного духа, і переходячи на більш складні рівні — аж до розкриття державної зради. Хоч і через це стає іноді складно слідкувати за всіма сюжетними лініями.
Очевидно, що відповіді на деякі теми і сюжети доведеться чекати у наступних частинах. Разом з цим відкривається і світобудова — нові місця на карті, їхня історія, а також — інші другорядні персонажі, як-от мавки, коловертії, дзеркалиці, вищі духи і численні боги, або ж навіть урядовці в сусідніх країнах. Дізнаватися про них — як окремий квест, адже Наталія Заруднюк населила цей світ різноманітними істотами, більшість з яких можна знайти в українській міфології. Щоправда, ми не знатимемо до кінця, як багато насправді істот у цьому світі, якою магією всі володіють і як нею управляти. І тут читач уподібнюється до Нірана — одного із головних героїв.
Сам же світ складається з близько десятка країн, про які ми поступово дізнаємося. Країни, де відбуваються основні події, — імперії, а отже, є і колонізовані землі. Географічно все ж не до кінця зрозуміле розташування цих земель (звичайно, книга має карту, що стає дуже помічним, але не завжди вона відповідна до слів у сюжеті). Ці країни-імперії мають доволі довгу історію взаємозв’язків, а також вони розділені між народом людей і альвів, хоч напевне ми знаємо про те, ким населені землі, тільки у двох основних імперіях. Між ними постійно точаться війни, але вся історична тяглість невідома.
У більшості країн домінують схожі релігії, де верховною богинею є жінка — Айда. Можемо припустити, що співзвучність з іменем давньогрецького бога Аїда є недаремною, адже такий образ богині не так живих, як мертвих цілком пасує до подій роману. А ось в одній з країн вірили у Творця, як у верховного бога, що постав з вогню, за що їх називали сектою. Але вогонь, що рівняє всіх — і смерть, і життя, — все ж відіграватиме одну з важливих ролей протягом усієї історії.
Спроба гендерної інверсії у релігії у фентезійному світі — це також дуже цінно. Адже це дозволяє не лише переосмислити знайомі міфологічні й релігійні мотиви, а й поставити під сумнів традиційні уявлення про владу, сакральність і роль жінки у суспільстві. У романі ми нарешті бачимо не тільки зміну образів, коли головною героїнею стає жінка, а й заміну релігійного устрою. Якщо в реальних релігійних традиціях домінують чоловічі божества, жерці та пророки, то в світі «Вовчих земель» авторка свідомо змінює цю парадигму, роблячи жінку уособленням божественної сили, хоч це і не впливає значною мірою на суспільний устрій, як могло би. А зробити світ ще більш складним і багатовимірним допомагає те, що жінка-богиня не тільки дарує життя, але й може уособлювати смерть чи зміни.
Образ вогню: переродження або ж вбивча сила
У «Вовчих землях» вогонь стає майже окремим персонажем, і маю підозру, що він матиме ще більшу вагу в наступній частині. З вогнем Альвах розв’язує свої «справи»; вогонь, по суті, вирішує перебіг життя Нірана; у вогні опиняється місто; вогонь знищує і щось дуже важливе для головної героїні; але окрім цього, протягом прочитання книги можна побачити й інші натяки на важливість вогню у житті героїв, хоч і всієї історії про нього ми ще не знаємо. Вогонь стає метафорою неминучих змін.
Якщо придивитися у коріння образу, то можна віднайти, що в українських повір’ях вогонь завжди відігравав значну роль: його потрібно шанувати, як Бога; вірять, що він має велику силу, але його можна і присоромити тощо. У фольклорі вогонь іноді стає і провідником між двома світами, а отже, це ще один натяк на основу роману — межа життя і смерті. Таке використання традиційних народних уявлень, зокрема, і образів істот, допомагає створити глибину і фундамент для історії, яку читачам хоче розказати авторка. Фольклорні елементи, коріння яких тягнуться глибоко до національної культури, дозволяють читачам краще зрозуміти ідентичність персонажів, а також співвіднести її зі своєю. Це знову ж повертає до ключової теми — пошук власного Я через погляд у Іншому. Таким чином, у «Вовчих землях» створюється особливий літературний простір для осмислення культурної спадщини та її значення у сьогоденні.
Війна і втрата дому
Книга активно рефлексує над сучасними подіями: здається, що світ не може існувати без війни, смерть є неминучою, а питання втрати дому набуває особливої гостроти. Війна у світі, де існують Вовчі землі, — звичне діло, тим не менш, проживається вона так само, як і у реальному світі, а отже, і наслідки є такими ж. Війна у романі знову нагадує, що межа між життям і смертю стає тоншою та хиткішою. Війна залишає по собі розорені території, зруйновані міста та покоління тих, хто змушений шукати новий дім. І хоч разом із персонажами ми дізнаємося, що війна — це те, що приносить смерть і робить всіх рівними, іноді не набуваючи при цьому сенсу, авторка проговорює і такі важливі слова: «Якщо за дім не боротися, його постійно в тебе відбиратимуть. Раз у раз знаходитиметься той, кому чуже сподобається більше. Кому схочеться забрати його». Але найголовніше — що є дім? «Дім не був чимось. Дім був кимось», — до такого висновку доходить головна героїня. Це розуміння стає помічним у час, коли ризик втрати дому є якнайвищим. Тому читачі можуть разом із героями переглядати і поняття дому: чи залишиться це просто будівлею, чи це означатиме спогади, коріння, або ж дім буде людьми.
Отож, для поціновувачів складних світів і взаємодій у фентезі, де магія буде переплітатися із політикою, а історія буде давати більше питань, аніж відповідей, книга «Вовчі землі» може стати наступним улюбленим читанням. Роман також дасть змогу помислити над актуальними питаннями: про війну, втрату дому, страх перед Іншим і водночас необхідність його зрозуміти. А ось Альвах може замінити відому асасинку Сари Дж. Маас на просторах буктоку. Щоправда, якість редактури тексту може дещо погіршити сприйняття, а епіграфи від сучасної поп-культури до Івана Франка — залишити більше питань. У «Вовчих землях» є і напружений сюжет, і елементи українського фольклору, і доволі сильні персонажі, та навіть актуальні питання. Якщо у продовженні вдасться розвинути всі сюжетні лінії, надати більше відповідей та не втратити тем, обговорення яких було розпочато у першій частині, ця серія має шанси стати однією з основних у сучасному українському фентезі.
