Ліза Козловець
менеджерка KMA Book Club, мовиця подкасту про поезію «Слова на вітер», авторка статей
«Твоє, моє, нічиє та інше» Ольги Карі — це збірка з одинадцятьох есеїв, у кожному з яких авторка розмислює над окремими аспектами радянського досвіду. Принципово, що основний фокус авторка поставила саме на жіночому досвіді соціалізації — кожен есей спочатку змальовує картинку колективного радянського побуту, а тоді уточнює: ось ці деталі формують колективний жіночий побут.
Комплексний розбір поколіннєвих травм — непросте завдання, до якого можна підійти по-різному, залежно від поставленої перед собою задачі. Книжка Ольги Карі цікава тим, що, попри свою цілковиту своєчасність, вона може бути значно важливішою в майбутньому.
Насамперед про жанр
Есеї в книжці мають дуже своєрідний характер: вони стоять десь на перетині автобіографії, публіцистики та журналістики. Кожна історія зав’язана на особистому досвіді авторки, який вона переосмислює з часової дистанції та до якого шукає пояснення в історичному й суспільному контексті. В есеях звучать коментарі й інших жінок — подруг і колег авторки, нині письменниць, журналісток та дослідниць, — які свідчать про спільність описаних переживань. У результаті виходить зафіксована на папері колективна робота з травмою — озвучення її й легалізація своїх емоцій, хай наскільки віддалених у часі. Ці фрагменти дуже щирі: із позиції читача відчуваєш, ніби чужі люди привідкривають перед тобою ширму, за якою затаїли свою вразливість.
Та й взагалі, текст схиляє до взаємодії — тебе кличуть до розмови й співпереживання. До цього схиляє й стилістика книжки Ольги Карі: речення експресивні й розв’язні, подекуди навіть трохи занадто. Авторка послідовно ставить риторичні питання, ніби закликаючи читача кивнути головою на згоду. Щоправда, присутня в текстах образність — загалом добре дібрана і яскрава — періодично нагромаджується аж занадто й дає надміру пафосу окремим абзацам. Часом виникає відчуття, що інформаційна й емоційна насиченості не скорельовані між собою — хочеться дещо більше раціо. І це наштовхує на розмову про цільову авдиторію книжки.
Замість питання «для кого написана ця книжка?» хочеться поставити інше — «кому вона підійде?». Виникає враження, що цю есеїстику авторка пише насамперед для себе самої — це водночас робить її дуже безпосередньою (у позитивному сенсі слова), але й, припускаю, відбиває частину авдиторії. Отож тут авдиторія сформована текстом, а не текст підлаштований під авдиторію. Найперше Ольга Карі звертається до жінок — це заклик подумати про особисті та побачені в дитинстві жіночі досвіди. Сестринство — один з основних мотивів тексту, він звернений до читачок усіх поколінь. Утім, коли авторка аналізує популярні радянські фільми — ті, які ще тривалий час після розпаду союзу залишалися «класикою», — вона не залишає додаткового контексту про сюжет. Напевно, ці стрічки дійсно хоча б поверхово знайомі більшості, принаймні за назвами. Однак, вірю, що вони вже не є близьким контекстом для всіх. Очевидно, тут тісніший контакт із текстом відбувається в тих, хто свого часу переглянув ці стрічки і кому болісніше далося їхнє переосмислення в тогочасному контексті.
Десь те саме відбувається і з транслітерацією російських фраз українською. Це виразний прийом, бо здебільшого такі симптоматичні фрази й звучали російською (наприклад, «у ніщіх слуг нєт» або «когда я єм, я глух і нєм»), але в якийсь момент їхня концентрація в тексті стає зависокою. Усі вони вжиті з метою іронізації, звісно, але подеколи і ця іронія може неабияк стомити.
Важлива ремарка: навряд чи ця книга зможе переконати людину з протилежними від авторчиних поглядами — вона написана занадто гостро й радикально для цього. Утім, вона може стати хорошим інструментом, аби розшукати пояснення якихось власних сімейних патернів чи впорядкувати певні явища у власній голові.
Універсальний досвід з особистим присмаком
З-поміж тем, які зачіпає Ольга Карі: травма бідності та голоду, брак інклюзії, страх старішання, репродуктивний тиск та інші. Авторка покроково виписує реалії свого дитинства, створюючи повну картинку того, як виглядало життя незадовго до розпаду радянського союзу.
Багато з тем, про які йдеться в книзі, уже є достатньо проговореними станом на зараз, тож ця збірка — радше ґрунтовне підсумування. До того ж авторка упредметнює те, про що пише: візуалізацією безгрошів’я стає лялька «Барбі», а поколіннєво опрацьованої травми колективізації — відерце, яке ти мусиш віддати іншій дитині на майданчику, аби не бути «жадіной-гавядіной». Тут якраз і видно колективний досвід, який для всіх мав індивідуальне вираження: комусь більше могла відбитися бридка манка в садку й криклива вихователька, іншим — іграшка, якої вони ніколи не отримали. У цій книзі насамперед ідеться таки про пізні 80-ті й 90-ті, але думки залізають у простір і минулого, і майбутнього. Так авторка будує місток між першими поколіннями, які були вимушені жити в радянському союзі, і першими, які народилися по його розпаду. А відповідно — і між відправною точкою, травматичною подією, і до фінального нині вигляду реакції на цю травму.
Водночас деякі порівняння між досвідом радянського союзу та капіталістичних країн викликають двояке відчуття. Тут мені насамперед ідеться про розмисли щодо вимог до жінок: у розділі «Терпи, ти ж жінка, отака твоя жіноча доля» авторка виводить на думку, що в той час, коли на Заході жінки переживали тиск через стандарти краси, у союзі акцент стояв на потребі збудувати сім’ю й «завести» дитину. Цей розділ проілюстрований фільмом «Служебний роман», у якому з героїні насміхаються за бажання будувати кар’єру і за відсутність інтересу в романтичних стосунках. Аналіз, зрештою, виходить хороший, він зачіпає не лише тему подвійного навантаження на жінку, яку наклав радянський союз, а ще й загальне уявлення про те, яким має бути хороший працівник — відповідальним, але непоказним та неамбітним. Утім, хочеться заперечити проти порівняння проблем, із якими стикалися жінки в капіталістичних державах. По-перше, протиставлення «хороший-поганий» та «погано-гірше» — непродуктивний спосіб мислити про цей досвід, оскільки у всякому разі становище жінки в усіх системах було недостатньо захищеним й піддавалося варіативному суспільному тиску. А по-друге, тому що, попри різні личини, утиски прав і тут, і там за суттю своєю були подібні. Скажімо, тиск щодо потреби романтичних стосунків та репродуктивний тиск — це універсальні досвіди (думаю одразу про дещо пізніші роман та екранізацію «Щоденника Бріджит Джонс»). Ось тільки якщо західний продукт сфокусований на об’єктивації жіночого тіла, то радянський кінематограф говорить про важливість «хазяйновитості» жінки, її здатності обігріти й нагодувати чоловіка. І в жодному з випадків не йдеться про суб’єктність — героїню має обрати чоловік, а тоді вже вона може в нього закохатися.
Поколіннєвий діалог
Найбільша цінність есеїстики Ольги Карі, як на мене, у тому, наскільки вона вбудована у час, коли була написана, і наскільки перебуває в діалозі з минулим та майбутнім. Авторка кілька разів посилається на події, які відбулися під час написання тексту, у ширшому сенсі — за час великої війни. Наприклад, згадка про роботу над документом і повідомлення про загибель журналіста, яке з’являється в кутку екрана — вона фіксує найконцентрованішу й найдивнішу суміш відчуттів, які ми переживаємо постійно. Така вгрузлість у наш час може викликати втому — відчуття, яке часто і в багатьох виникає від читання сучасної короткої прози, бо контекст, про який читаєш, занадто знайомий, про нього не завжди хочеться слухати від іншої людини. Утім, така актуалізованість спонукає і на дві думки.
По-перше, вона провокує на рефлексію власних сімейних досвідів: фіксовані розмови інших людей про травму, перелік кодових фраз й спільні впізнавані деталі вибудовують чіткі образи у власній голові, кристалізують теми, про які варто подумати або поговорити з людьми, що з ними поруч переживав подібне.
А по-друге, можна припустити, що ця книжка буде значно цікавішою з погляду читача з майбутнього, ніж навіть для її сучасника. «Твоє, моє, нічиє та інше» можна уявити як пунктирну лінію, яка з’єднує минуле, сучасне й майбутнє. У момент, коли сьогоденні події віддаляться, вона буде здатна досить яскраво передати цей контекст, атмосферу та настрої в повітрі. Приблизно таке відчуття виникає, коли читати щоденники когось із «наших 20-х » — навряд чи вони були би контекстуально цікаві людям свого часу (хоча, звісно, цікавили би з іншого боку — особистого). Однак саме вони зараз дають змогу реконструювати ті деталі про життя в добі, які не завжди фіксує художня література. Така ж історія з книжкою Ольги Карі — сучасний читач не потребує надто розлогих пояснень контексту, його можуть втомлювати посилання на дрібні події. Але ті, хто зможуть прочитати цю есеїстику з певної часової дистанції, зможуть і простежити процес переосмислення подій ще давнішого минулого, інтегрованого в сьогодення авторки. Ця книжка — фіксація, код. І цікаво, яким може бути її розкодування в майбутньому.
