Аріна Кравченко
літературознавиця, літоглядачка, авторка подкасту «Фронтир»
Перепис населення, пункти біографії, список літератури на літо, нотатка з продуктами, які треба купити в супермаркеті, карʼєрні сходи в резюме, перелік курсів, які слухатимеш в університеті… Життя людини — у списках. Вони фіксують повсякдення, впорядковують його хаос, дозволяють життю тривати далі, а нам — не губитися в його поворотах і змінах. Що більше думаємо про повсюдність списків, то сильніше переконуємося: людини без них не існує. А людини на війні?
Страшенну складність цього питання окреслює у своїй новій книзі письменник і воєнний документаліст Мирослав Лаюк, обираючи цю саму просту, а може, й найпростішу форму — списки. Форму, яка надається у миті, коли немає жодної простої відповіді, проте є безліч термінових задач, індивідуальних чи колективних — більше, ніж можна осягнути. І ось список деяких із них.
Звірити словник
Розповідаючи про війну, важко не повертатися до базових мовних налаштувань. Важко не підважувати універсалії, не ставити під сумнів їхні значення, не помічати раптом, як докорінно змінився слововжиток, бо ж мова — чи не найтонша матерія, яка найпершою реагує на катастрофи. Це було зрозуміло ще в 2022, коли Остап Сливинський почав укладати «Словник війни». Принагідно тоді ж багато згадували про Чеслава Мілоша й цикл віршів «Світ. Наївні вірші», написаний в окупованій Варшаві, де Мілош наново ословлює значення найпростіших слів. Книга ж, що вийшла на четвертий рік повномасштабного вторгнення, не може не фіксувати давноминулі лексичні зсуви, такий собі конотаційний дрейф.
Відтак, «Списки» — багато в чому про визначення. Адже сама форма потребує лаконічності, вичерпності, однозначності. У книги немає відвертої амбіції укласти словник. Для цього вже, здається, запізно, а слів — забагато. А ще їх часто розуміють надто по-різному — з огляду на пережите й непережите. Та вкрай важливо принаймні переконатися, що базовий понятійний апарат зрозумілий.
А може, це такий імпульс від поезії, яка завжди називає те, чому ще не дали назву, те, що всі бояться називати, або те, чому заприсяглися ніколи не давати імʼя?
«Пафос — те, що має відтінок наміру й недоречності, — так звучить одне з перших визначень книги, а проте невдовзі вже читаємо таке: — Усе, що зараз є доречним, колись буде “пафосним”».
І в цьому — трагедія словників, укладених катастрофами. Вони — надто мінливі, надто нетривкі, надто наснажені горем. Слова ж за таких умов обростають новими конотаціями ледь не щодня. «Нехай, — наче говорять нам «Списки». — Нехай слова продовжують змінюватися слідом за світом, однак тут і тепер конче необхідно звірити словник, зафіксувати його». А тому визначаємо: фіксація — це… рух далі — це… війна — це… знищити ворога — це… бруд — це… втрата — це…
Дослідити втрату
Найбільшою ж кількістю визначень обросла саме втрата. Зрештою, самі «Списки» — це перелік втрат, де кожен розділ ніби підсвічує інший вимір втрачання. Втрата друга, ноги, свідків, сімейної реліквії, нажитого десятиліттями побуту, книги, можливості збирати гриби, фантазії — усе це втрати. Абсолютно неспівмірні за своїм масштабом, але втрати, які конче необхідно проговорити — інакше вибухнемо. Лаюк підважує саме явище змагань із мартирології, визнаючи: усе втрачене — цінне, кожна втрата — болюча, кожна — злочин, якого не мало статися.
А ще війна змушує втрачати всіх і всюди. Список героїв, з якими знайомимося на сторінках «Списків», простягається через усю Україну і навіть за її межі. Отже, втрата — загальнонаціональне явище. І досвід, що єднає усіх. Проте «Списки» цінні ще й тим, які ставлять акценти. Ні, книга не пропонує гуртуватися довкола втрати, остаточно витісняючи те, що нею не є, поза поле власної уваги. Книга пропонує повсякчас фіксувати власні втрати, записувати їх — каталогізувати. Аби одного дня не забути те, що ми втрачали, і те, що ми втрачали.
Особливо показовою тут є, власне, історія самого Лаюка, який в межах першого десятка сторінок зізнається: «Сам я боявся втратити записники із сотнями фактів, гаджет із сотнями годин інтервʼю й тисячами фотографій. Їдучи в темному фургоні, пливучи на човні, біжучи до бліндажа, не маючи можливості записати в розмоклому блокноті, під дощем, я проговорював на диктофон те, що думав. І думав ще й про таке: що як втрачу ці свідчення? Я втрачу не лише свідчення. Втрата — це те, чого ми не побачили. Те, що забули. Немає фіксації — немає факту».
Фіксувати далі
У «Списках» ми знову повертаємося до поняття фіксації. Фіксування як процесу фотографування текстом, запамʼятовування всього, що тільки можна запамʼятати — всього, що ще можна запамʼятати. У «Бахмуті» Лаюк викарбовує термін, а в «Списках» демонструє дисципліну в його практикуванні — послідовно, поволі, прицільно й неухильно. Опис жінки з інвалідністю, яку от-от мусять евакуювати із затопленої Херсонщини, короткий; але ж досвід фіксації — миттєвий, а підготовка до нього — за кадром: «вона живе далеко звідси, не може ходити, пише вірші й ворожить на картах. Жінку звуть Кларинда Василівна, її мама була снайперкою під час Другої світової війни». Або: «Запливаємо у двір, ніс човна бʼється у сходи. З обох боків рослини […]. Над водою кілька людей пораються біля вогню на мангалі».
Читаючи ці рядки, читач відчуває дещо цілком конкретне й протилежне втраті — полегшення, яке здатна принести, певно, тільки фіксація, — полегшення за вціліле в хаосі. Полегшення, помежоване з думкою: у коловерті втрат і горя, у вирі оглушливого інформаційного шуму вдалося зловити й зберегти уламок життя, проживання екологічної катастрофи, а значить, йому вже не загрожує забуття. Він — під опікою історії, хай яким ненадійним є такий опікун. Зокрема й через це немає нічого складнішого, ніж зафіксувати щось настільки плинне, як та сама мить «причалювання» до сходів, але численні виклики, як і міріади обʼєктів, що потребують фіксації та проминають незафіксованими, не означають, що не варто принаймні намагатися.
Охопити якомога більше
Фіксувати — означає обирати й зберігати. Але й усвідомлювати обмеженість власної уваги, яку не можеш роздати всьому, що її потребує. Якщо в основі структури — списки втрат, то текст пришвидшує й жене сам себе: необхідно охопити якомога більше, розповісти про те, що от-от зникне непоміченим, бо трагедія війни у добу диджиталізації ще й у тому, що втрати конкурують за увагу онлайн.
Таким чином, «Списки» — це то довгі репортажі, то уламки подій, уривки спостережень. Список тих, за кого треба молитися. Список картин Куїнджі, які вкрала Росія. Список місць, куди виїхали з окупації українські діти. «Перелік втрат ворога, список тих, хто голосував “за”, список тих, хто “проти”, список звільнених, список полонених, список списків…»
Читач зі звиклим до відшліфованих розділів оком скаже, що така різнорідність — це про недбалість. Проте хіба списки передбачають відшліфованість? Радше швидкість, прицільність і всю вичерпність, яку в реальному часі може запропонувати укладач. А вже звідси — подальша можливість через якийсь час повернутися до списку як до дороговказа, що зрештою допоможе на шляху реконструкції подій, наукового осмислення та неуникного охудожнення, перетворення на сюжет. «Ця книга — документ того, що я і що люди, з якими я говорив, вважали втратами у час, коли війна ще тривала, — пише з цього приводу Лаюк. — Осмислення війни під час війни, з усіма мінусами й плюсами».
Одним зі способів фіксування та масштабування, окрім усього іншого, у Лаюка є читання книг, розмова про сюжети: реальні й вигадані.
На сторінках «Списків» — ціла бібліотека, до якої звертається автор, — часто аби перемкнути «канал» реальності й подивитися на те саме зі здорової дистанції, що сприяє осмисленню того, що відбувається довкола або й власне з тобою: така собі метамова. Дивовижно (хоча насправді, звісно, ні): саме класика дає опору й відчуття, що щось схоже вже траплялося, і траплялося неодноразово. Коли не вистачає слів, аби проговорити свою втрату, можна почитати Кормака Маккарті. Або «Іліаду». Абощо. Адже нічого не втішає більше, ніж розуміння, що схожий досвід уже описаний, прожитий та пережитий. А значить, є шанс, що так буде і з нами. Що наші списки дослідять, а наші втрати — обрахують.
Вірити в списки й жити далі
Мирослав Лаюк пише, що втрати — це дуже багато всього. Але так само багато про що і самі списки. Зокрема про бажання берегти контроль: над територіями, власними життями й власними спогадами — навіть тоді (й особливо тоді), коли все це загрожене. Вірити в списки, за Лаюком, — це вірити в лад, хоч лад, можливо, й ілюзія. Однак це ще й про таке: укладаючи списки, ми віримо, що вони знадобляться. Віримо в торжество справедливості у світі, який хотітиме почути про втрати, тож варто готуватися до цієї розмови завчасно. А готуватися до чогось завчасно — означає вірити в життя, вірити в найкраще. І «Списки», ці численні історії надзвичайних звичайних людей, виходить, про те, що можна втратити все, навіть список власних втрат. Проте надія є, поки є віра в список.
