Оксана Кравцова
книжкова оглядачка, авторка статей
Шлях до свого коріння буває різним. Хтось уважно слухає історії від найближчих і на основі них навіть пише панорамний роман, що репрезентує життя певної родини протягом ХХ століття, як-от у книзі Мирослави Кирильчук «Микольцьове щастя». А хтось уважно розглядає випадково чи не зовсім знайдені світлини, затерті надписи на їхньому звороті, кожну рисочку обличчя сфотографованих і ландшафт позаду них, а потім іде в архіви, як-от Філіп Сендс — професор права, юрист-міжнародник, який, зацікавившись минулим свого дідуся Леона Бухгольца, написав працю «Східно-Західна вулиця».
Та не завжди в найближчих є жага до розповідей, трапляється також, що й фото не вдається зберегти, а доступ до сховищ документів закрито. Інколи артефактом — безмовним свідком минулого трьох поколінь двох родин — стає звичайний вільшаний коник. Точніше їх двійко. І лише вони можуть стати ключем до відновлення родовідного дерева Вільховичів і Вернидубів, чию історію і пов’язує цими іграшками, фактично тотемними предметами, Наталка Доляк у своєму романі, що цьогоріч вийшов друком у видавництві «Темпора».
«Вільшані коники» — книга, яка показує широке історичне тло: від початку Другої світової до повномасштабної російсько-української війни 2022 року. У цей часовий відтинок письменниця помістила людей, які мають свої переконання й ідеали, часто вони викличні й суперечливі, породжують внутрішній протест або й співчуття. Видається, авторці було важливо через персональні оповідки показати певну часову тяглість в історії, продемонструвати, як кожен із персонажів стає тим, ким стає, і яку роль у цьому відіграє оточення. Усі вони мають свої секрети, які, мабуть, поза романом не були би проговорені, але цей текст — простір відвертості.
Композиція саги про три покоління
У книзі є два основних розділи — «Вернидуби» та «Вільховичі» — дві гілки родоводу; за цими прізвищами — портретні замальовки про кожного члена родини. Хтось із цих людей був у підпіллі, а згодом і на засланні, хтось ледь вижив у голодні часи, але став чекістом. Ці історії ми бачимо окремо, як проєкції різних доль у їхній власній хронології, проте у певний момент життєві етапи цих людей перетиналися або відбувалися одночасно. У кожнім разі, вони нерозривно пов’язані.
Перед кожною частиною — прологи, а наприкінці — епілог. Події в цих розділах-вставках відбуваються на початку або вже під час повномасштабного вторгнення. Це період зустрічі, знайомства і подальшої взаємодії наймолодших представників родів — Катерини Вернидуб і Богдана Вільховича. Він — воїн, вона — волонтерка, обоє — молоді, патріотично налаштовані люди, які мають однакові сімейні реліквії. Не випадково, що й колір очей у них той же і навіть кров одна, хоч життя їхніх предків мало чимало як білих плям, так і тих, від яких непросто зазвичай відмитися.
Вернидуби: рід із не своїм іменням
Першою перед нами постає Катерина, яку «мама називає кицею або котусиком, хоча це виходить за рамки її повсякденного словникового запасу, скупого на ніжності», «тато кличе Катрусею або дівчинкою», «бабця Ілана називає Катрею, на старосвітську манеру, але онуці таке звертання найбільше подобається», «дід звертається: “непорочна” або “чиста” (тут дається в знаки його захоплення грецькою міфологією), брат — “мала”, хоча вона старша за нього, колишній називав “кара небесна”, навіть коли любив». Дівчина росте свободолюбною, здатною зізнатися в коханні і знести весь булінг від шкільних товаришів, які не розуміють подібної щирості. А ще Катря допитлива, її цікавить, чому немає ні сліду прабабусь і прадідусів, старші родичі ж не самі себе народили. Дівчина вчиться в театральному, має внутрішню силу кинути його, коли відчуває обмеження свободи, розлучається з чоловіком-росіянином, який озвучує антиукраїнські тези.
Значну частину свого життя Катря проводить у квартирі-палаці з бабусею і дідусем, який отримав це житло за певні заслуги. Степан Кирилович був партійцем, чекістом, що не допускав інакодумства ні поза домом, ні в ньому. Присвятив життя боротьбі з «націоналістичними бандами», він же спричинився до заслання батьків своєї дружини Ілани (Марійки), з якою побрався, коли та була ще неповнолітньою. І цю таємницю не знає ніхто, окрім читача.
У Степана та Ілани народилася Віра (мама Катрі), яка мусила жити за розкладом, ходити струнко і мати план на щодень. Якось дочка знайомиться з самвидавом, Степан не втрачає нагоди показати дочці на прикладах, як діє каральна медицина. Він же може сказати онуці, що «родинне дерево можна й вигадати», «це не карається законом». Дивна така відданість партійній роботі і країні, коли сам він малою дитиною ледь не помер від голоду, спричиненого цією державою.
Найбільший жаль викликає Ілана (Марійка) — бабуся Катрі, яка лиш наодинці могла згадати про «своїх, невинно убитих», «про рід, який нагло увірвався, про свою невикористану до ладу юність». Вона мусила бути ідеальною дружиною, ледь помітною тінню свого чоловіка. Єдине, що могло бути її, — тихенька пісня («сонце низенько, вечір близенько»), яка відганяла страх і яку так любила її мама, а ще — отой коник, якого витесав тато Кость. Ілана — чуже ім’я, яке їй дісталося за фіктивними документами, Степан — теж не те ймення, яке дід Катерини мав мати від народження, але влада взялась «перековувати куркульське поріддя на трудового звитяжця, інтернаціоналіста, колективника та сповідувача комуністичних постулатів». Отак і жили вони без справжніх імен, без коріння, у чужій державі, з пошматованою пам’яттю і фактично без любові.
Вільховичі: рід, що цінує своє
Перший із Вільховичів — Кость — тато Марічки (Ілани). Його гілку формують батько Орест, син Іван, колишня дружина Оксана, теперішня дружина Віра (мама Марічки). У Івана та його коханої Софії народився Микола, а в того з обраницею Іриною — Богдан, про якого вже йшлося.
Кость викладав історію, зауважував усі безчинства, які діяли совіти, німці, а тоді знов совіти, але позиція в нього була радше малодушною — краще перечекати, не втручатися, бо головне — зберегти родину.
Його ж друга дружина Віра добре усвідомлювала наївність такої позиції, про це їй змалку говорив батько, який мав зламану ногу, бо не віддавав совітам хліба за першого голоду. У дівчині кипів праведний гнів, тому вона обирає шлях боротьби, як і отець Орест, який вірив в Україну і звитяжний подвиг її оборонців, очікувано згадуючи притчу про Давида й Голіафа.
У контексті розмови про підпілля Наталка Доляк подає в романі концепцію «обтятого коріння». Тих, у чиїх жилах палало бажання відстоювати себе і своє, за дрібницю висилали до Сибіру, намагалися закрити рота, фактично позбавляли землі і можливості залишити спадок.
А якщо нащадки й залишилися, то їм згодом доводилося брати участь у не своїх війнах, як-от Івановому сину Миколі в Афганістані. До речі, Микола — власник другого коника, витесаного дідом Костем. Цей артефакт він передасть сину Богдану. Річ як символ, як оберіг і як спомин.
Недарма Наталка Доляк обрала вільшаних коників предметами, які виконують функцію родинної реліквії. Здавна з деревини люди виробляли багато речей, зокрема й іграшки, коник – одна з найпопулярніших.
Вільха має хорошу стійкість до високих температур і вологи. Те, що з неї виготовлено, не деформується під впливом снігу, дощу тощо. Мабуть, саме з цієї причини роду, який цілком перетривав всі негаразди, не змінюючи своїх переконань, дано таке фітофорне прізвище.
Щодо наймення роду Вернидубів, то на нього можна поглянути з кількох боків: на думку може прийти казковий герой, який мав таку велику фізичну силу, що міг дуби з корінням виривати; можна пов’язувати його з характером Степана, який був непохитним, коли йшлося про особисті інтереси і напролом ішов до мети, адже для нього не існувало жодних моральних перепон; можна звернути увагу на те, що Степану цю фамілію присвоїли чужі люди, а його рідну забрали, тобто коріння його було фактично знищене, бо в українській традиції тяглість роду репрезентувалася саме прізвищем, що передавалося по чоловічій лінії від батька до сина; але й варто зауважити те, що він сам був тим, хто позбавляв інших їхнього минулого і пам’яті про предків, зокрема це стосується роду його дружини.
Вільховий номен у цьому романі виступає маркером стійкості, міцності й тривання, прізвище ж Вернидубів асоціюється зі знищеним корінням або радше з позбавленням інших від нього.
Та важливим є й те, що наймення людині дається, але не визначає її.
Акцент на важливості пам’яті
Якщо відійти від персоналій, а поглянути на історичне тло, з’являється думка, що Наталці Доляк важливо наголосити на тяглості історичних мотивів, на тривалості нашого актуального досвіду. І, звісно, стійкості нам додає пам’ять про тих, що були до нас, і віра в тих, що будуть після.
Прикметно, що саме тексти тут часто виступають архівом цього досвіду. Наприклад, батько Віри (мами Ілани) цитував дочці «Енеїду» Вергілія: «Бійся данайців, що приносять дари», — цілком прозорий як на сучасного читача натяк. Також доволі показовим є вибір твору, який Катря презентує при вступі у театральний інститут, — роман Михайла Стельмаха «Чотири броди»: тут голодомор, і репресії, і образ Дунаю з його чотирма бродами як символу людського життя (дитинство, закоханість, плідна праця, онуки й прощання). Інша Віра (мама Катрі) свого часу знаходить працю, у якій ідеться про утримання людей у таборах, в’язницях, психіатричних лікарнях; читає про кримських татар, які продовжують повертатися на батьківщину, переглядає документи про відмову від свідчень. Бачить вона і випадки застосування каральної медицини, зокрема щодо письменниці Ольги Чернеги, яка декламує вірш Василя Стуса «Сто років, як сконала Січ».
Прагнеться авторці згадати про війну в Афганістані, аварію на Чорнобильській АЕС, про масові страйки шахтарів Донбасу, про Помаранчеву революцію; підкреслити, що війна триває з 2014, а у 2022 розпочалося повномасштабне вторгнення. Підсвічує вона й мовне питання, наголошуючи на тому, що діти досі дивляться мультики російською, хоч живемо ми в часи, коли саме рішення ввімкнути дитині контент мовою ворога має сприйматися як щось неможливе. І головний акцент, звісно, — на важливості споминів. Бо зберігання в Степлагу портрета Тараса Шевченка, викладеного «з сіна, гілочок, пелюсток та насіння» «в обрамленні пожовклого, вигаптуваного на кінцях рушника» — це про зв’язок зі своєю країною, зі своєю культурою і зі своїм родом.
Таку роль, буває, виконує і певна індивідуально значима річ, як-от вільшані коники, які водночас іграшка, родинна реліквія, символ пам’яті, об’єднувальний елемент для двох родів, які попри всі життєві перипетії зрештою ступають на спільну стежку.
