Валерія Сергєєва
літературознавиця, літоглядачка
У попередньому нонфікшні «Під подушку чи під ялинку?» антропологиня та фольклористка Дарʼя Анцибор, пишучи про традицію різдвяно-новорічного дерева, згадувала про «методику» святкового нагнітання, коли дорослі замість того, щоб наряджати ялинку чи сосну разом із дітьми, влаштовували їм сюрприз. У вітальню, де батьки ухекувалися над ангеликами, яблучками й пряниковими дармовисами, малечі ходу не було. І тільки коли терпець майже уривався, двері милосердно відчиняли. Мета виправдовувала конспірацію: вимореним від чекання дітям забивало дух від побаченого. Ось воно — хвойне диво, ось вона — кульмінація свята! Певно, аналогія ця проста, як механізм лускунчика: десь так читачі цілий рік тупцяли коло порогу, щоб зацікавлено розгризти нову науково-популярну розвідку, а Дарʼя Анцибор із видавничою командою клопітно працювали. І таки було заради чого — бо цього разу на книжковій ялинці новинці, замість звичних прикрас, висять особливі аксесуари: шийна хусточка денді, довга краватка стиляг, пацифик або «куряча лапа в колі» хіпі, панківські ланцюги та щось макабричне від готів. Як ви вже могли здогадатися, оповідь провадитиметься про «Дреди, батли і “стіли”. Два століття субкультур в Україні» — видання, що вийшло друком у грудні 2024 року. І хоч початок цього огляду доволі речевий (як, власне, і назва самої книжки), аналіз Дарʼї Анцибор куди проникливіший, адже авторка не зупиняється на зовнішніх атрибутах, а йде вглиб етики й філософії субкультур, показуючи, що ж криється за цими «дредами», «батлами» і «стілами» — пошук однодумців, вічний бунт, мрія зробити світ кращим чи якась радикально інша мотивація.
Вочевидь одне з перших питань, яке може виникнути у скептиків, звучатиме приблизно так: навіщо потрібний нонфікшн, що за браком місця лишень побіжно торкається кожної із субкультур (так, на жаль, книжки не працюють за принципом бездонної сумки Мері Поппінс), якщо можна прицільно пошукати інформацію про конкретну спільноту, якою читач цікавиться тут і зараз? Що ж, з одного боку, дещиця правди в цьому є (умовний скептик отримує одне очко), з іншого ж — сенс «Дредів, батлів і “стілів”» дещо інакший. По-перше, завдяки панорамному огляду вимальовується часом неочевидна тяглість — як у межах одного руху, так і поміж різними «андеграундами». По-друге, така всеохопність дозволяє вийти із замкненого кола власних інтересів і позбутися стереотипів щодо представників інших субкультур — до речі, за спостереженнями Дар’ї Анцибор, схожу функцію виконували перші інтернет-форуми, у які користувачі заходили через «діалап» чи з інтернет-кафе: так у запальних суперечках різних «тусовок» і відповідних світоглядів вряди-годи народжувалося порозуміння (тож структура книжки теж у чомусь відповідає комунікації культових ранніх 2000-х).
І по-третє, вся суть у фаховій інтерпретації авторки, що поєднує дохідливий і дотепний стиль із науковою скрупульозністю. На таких дослідниках і тримається добре ім’я нонфікшну.
Перший розділ книжки має промовисту назву — «Трішки бази для початку», бо перед тим, як говорити про окремі субкультури, непогано загалом втямити, що це за явище і як розуміти головних нонконформістів зі світу морфеміки — префікси суб- і контр-, які підставляють плече більш-менш зрозумілому слову «культура». Одна з головних тез, на яких наголошує Дар’я Анцибор, полягає в тому, що об’єднання в певні спільноти — це завжди про пошук ідентичності. А от вже об’єднувальні фактори, довкола яких це гуртування відбувається, можуть різнитися — наприклад: «музика — панки, хіпі, металісти, спорт — футбольні, баскетбольні ультрас, тенісні вболівальники, альтернативні світи — воєнно-історичні клуби, фанати компʼютерних ігор і фантастичних саг, художня діяльність — поети-слемери, авангардисти, дослідницька діяльність — спелеологи, дигери та багато інших». Як бачите, поле це надзвичайно широке — і на цьому різноманітті книжка безсумнівно виграє́: читачі обов’язково знайдуть щось цікаве для себе, навіть якщо за кілька годин перед тим не прикладали до власних зацікавлень «мірку» субкультур, обмежуючи це явище до найвідомішої тріади — панки, готи, емо. Хто знає, можливо, і «Свідки Жадана» — не просто жарт, а зародження нового руху. Це, звісно, не окремі світи Толкіна й Джоан Ролінґ, які переосмислюють книголюби-рольовики, але, певно, в цих текстів є не менший субкультурний потенціал. Натомість теоретична база, яку дає Дар’я Анцибор, допоможе більш фахово підходити до подібних серйозних і напівсерйозних суперечок. Водночас симптоматично, що в наведеній цитаті музика є своєрідним скрипковим ключем для усього списку сфер інтересів — здається, її тут і справді буде найбільше. Але це в певному сенсі й логічно. Згадується есей соціомузиколога Саймона Фріта «Музика та ідентичність», де він якраз порівнює дуже схожу перформативність музики й ідентичності — обидві вони є процесами, а не чимось застиглим, й обидві апелюють як до індивідуального, так і до соціального. Тож «Дреди, батли і “стіли”» схожі на великий квартирник, де по черзі лунатимуть рок, метал, хіп-хоп та ще багато чого іншого.
Також хочеться відмітити, яку колосальну роботу авторка проробила з джерелами. Як видно ще з назви книжки, часові рамки дослідження становлять немало-небагато двісті років. Тобто починаємо десь від Гоголя — фланера і власника дендистського каре (як для вусоцентричної української культури це вже надзвичайно цікаво!), а завершуємо сьогоденням — та, випереджаючи питання, одразу скажу, що квадроберів можна не чекати. І поміж цих височезних гір інформації Дар’ї Анцибор, як провідниці, точно можна довіряти — шумною лавиною нас не придавить, тим паче, що до кожного наведеного факту чи ілюстрації, яку авторка розміщує в книжці, можна знайти точне посторінкове покликання в бібліографії. І це направду хороші орієнтири. До того ж мандрівка буде не тільки безпечною, а й приємною. Вальтер Беньямін в есеї «Париж епохи Другої імперії в Бодлера» пише, що заради неквапності прогулянок вже згадані нині фланери любили вигулювати у пасажах черепах. Тож якщо у вас раптом закрався острах, що книжка, яка починається аналізом субкультур ХІХ століття та ще й зроблена за всіма канонами наукової точності, теж вестиме читачів нудним черепашачим кроком, то ви помиляєтеся. Дар’ї Анцибор вдалося сягнути вдалої рівноваги. Бонусом буде й те, що деякі відомі дослідники, до яких звертається авторка, можуть відкритися під новим кутом: наприклад, пишучи про кримінальні угрупування початку ХХ століття, Дар’я Анцибор згадує дещо менш відому розвідку «З фольклору правопорушників» Віктора Петрова. Неочікувано, погодьтеся? Так після ознайомлення з «Дредами, батлами і “стілами”» крислато розгалужується список подальшого читання.
Гарного об’єму додають виданню й коментарі, які авторка напряму брала в членів субкультур. Завдяки цьому вдається з’ясувати регіональну мапу андеграунду України: де збиралися хіпі в Донецьку, які цвинтарі любили київські готи, де зависали неформали Сум чи Херсона. Розкриваються й фішки субкультурного «побуту», як-от що могли їсти й пити на зустрічах субкультурників на початку 2000-х. Записуйте й за бажання відтворюйте — це вже теж буде свого роду історична реконструкція:
Пили «Зосю» — портвейн «Золота осінь». Іще були «777» і «Вишенька». Одно слово, найдешевше, що було з алкоголю й коштувало до п’яти гривень. Це тоді дорівнювало двом проїздам у київському метро. І ще купляли батон із майонезом і кури гриль, які всюди тоді продавали на вертелях. Такий вигляд мав дошаурмівський період українського фастфуду.
До подібної документації повсякдення Дар’я Анцибор додає й власні враження, адже вона теж не проминула субкультури й крутилася в хіп-хоп спільноті — між іншим, «крутилася» цілком буквально: на 270-тій сторінці розміщено фотографію, де авторка у 2009 році танцює брейкданс. Шнурівки на її кросівках синьо-жовті, а підперезана вона крайкою — і цей лук підштовхує нас до ще одного аспекту, який варто проговорити.
У межах світового ринку «Дреди, батли і “стіли”» — далеко не перша й точно не остання книжка про субкультури. Своєрідним проривом її робить лише те, що відображено в другій частині назви — «…Два століття субкультур в Україні». Акумулювавши напрацювання українських колег-науковців і додавши власні матеріали, Дар’я Анцибор вчергове продемонструвала, що все вирішує контекст. Неможливо прикладати до себе досвід вільного світу, випускаючи з уваги, що у ХХ столітті українські субкультури розвивалися в тоталітарному СРСР, що однією заржавілою підстригальною машинкою скубав і коки стиляг, і кучері хіпі. Або ж що принцип DIY у західних та українських панків — це дві великі різниці: одні протестували проти консьюмеризму, інші викручувалися, адже часто не мали найнеобхіднішого. Тож хто розкаже нам про нас, як не український нонфікшн? Бо, знаєте, навряд етикетною формулою американських хіпі було вітання «— Срав пес! / — На КПСС!», а от хіпі у Львові часто віталися саме так (майже як у Миколи Хвильового, коли в новелі «Лілюлі» паровик у степу кричить нецензурну фразу, яка римується з КП(б)У). І все це треба досліджувати.
Так само спостережливо й чуйно Дар’я Анцибор говорить і про особливості сучасних українських реалій, як-от спроби деколонізації в межах субкультур та роль субкультурників вже як військовослужбовців у російсько-українській війні: наприклад, представники брейкінгу намагаються довести, що рух «рашн степ» насправді є одним із елементів українських народних танців, а багато ультрас зараз відстоюють нашу незалежність на полі бою. Таких прикладів безліч — і за допомогою них авторка «Дредів, батлів і “стілів”» виходить на глобальніші висновки: так би мовити, від ідентичності однієї конкретної спільноти до самосвідомості цілого суспільства. Власне, такі «нішеві» книжки про маргінеси є аж ніяк не менш важливими за аналізи явищ, що належать умовному центру.
