Олександра Пшенична
літературна оглядачка
З Яною трапляється те, що, певно, бувало з більшістю — бажання поїхати в село. От тільки замість кількох годин у машині (чи то маршрутці) дівчину очікує переліт через всю Європу, від Португалії до України. Власне, цілком реальна для українського сьогодення завʼзка, якою і починається роман Євгенії Кузнєцової «Вівці цілі», що вийшов у Видавництві Старого Лева та потрапив у короткий список премії «Своя полиця».
Етнографічні пошуки себе
Приїжджає Яна не просто аби відпочити взимку на березі Дніпра, а щоби зібрати матеріали для своєї дисертації про ворожіння. Навіть композиційно роман відтворює цикл зимових свят — адже він починається з Романа і веде читача святковим періодом аж до Йордана.
Яна, однак, «не вписується» у село (хай і контингент у ньому змальовується доволі різноманітний). І хоч вона ніби віднаходить тут свій ритм, насправді залишається сторонньою: і в її хаті, що описується як «зінстаграмлена», а себто «стерильна», і в місцевих традиціях, які вона радше спостерігає, а отже, не бере в них повноцінної участі. Вочевидь, їй немає місця і в родині сусіда Максима, з яким її романтична історія розгортається протягом роману. Так Яна опиняється у своєрідному проміжному стані: між дослідницею і учасницею, між містом і селом, між власним життям в іншій країні та тимчасовим приїздом у воєнну дійсність.
Свій потяг до етнографії вона описує так:
Для мене це є як щось про своє місце на землі, щось є у всіх цих звичаях сентиментальне, як наче воно трохи про мене. І про вас.
Яна ніби намагається віднайти себе в тому стані, в якому вона опинилася, і етнографія стає її простором для пошуку свого вкорінення. Проте самостійно «занурюється» вона в традиції тільки на Йордана (і то вже в Києві, а не в селі), купаючись у холодному Дніпрі; та обряд, який мав би символізувати очищення, залишається просто зануренням в мул та брудну воду річки.
Якою має бути батьківська хата
Узагалі її «зінстаграмлена» хата — цікавий елемент цієї історії. Раніше помешкання належало її покійному батькові, який колись, не витримавши човникового шлюбу між Португалією та Україною, просто «розчинився в повітрі й існував поруч, як для дітей часто існує Бог на іконах бабусі». Місцем, де він розчинився, і було його помешкання в селі; вочевидь, за його життя воно мало більш «притомний» для сільської хати вигляд — це вже потім, після завершення стосунків та смерті батька, мати Яни «стерилізує» хату від його присутності, ніби стираючи не тільки памʼять про нього, але й звʼязок із цим місцем, перетворюючи простір, де минули останні роки життя її чоловіка, на курортну хатинку для туристів. Батьківська хата з місця памʼяті перетворюється на естетизований обʼєкт, який більше придатний для короткочасного споглядання, аніж для збереження памʼяті.
Не дивно, що потяг до етнографії в Яни — від батька, з яким «якусь спорідненість відчувала більше, ніж сестра», адже він, перш за все, був культурологом, та в більш метафоричному сенсі — саме він у романі слугує містком між героїнею та її батьківщиною.
Відповідь на питання, якою усе ж має бути хата, дає Максим: за його словами, у ній має бути «щось страшне, щось гарне, якийсь кітч, наїв і щось достойне». Саме його хата описується як «правильна» — себто еклектична, наповнена безліччю речей, які нагадують про те, що в цій хаті є життя — а отже, й нашарована памʼять про тих, хто лишав у ній сліди присутності.
Життя в минулому
Із Максимом у романі повʼязані ще двоє стосунків між батьками та дітьми: перший — із його батьком, Романом Юхимовичем, який страждає на деменцію (цілком зрозуміла персоніфікація наскрізного в романі мотиву забуття), а другий — із сином Давидом. Максим постійно малює портрети батька, який уже майже нікого не згадує: рідня тільки організовує йому прийоми підставних пацієнтів, адже у минулому він був лікарем.
Максим подивився на батька і подумав, що настав час знову намалювати його портрет. При ранковому холодному світлі він побачив, що його зморшки поглибшали, що в ньому залишилося ще менше батька, наче він поступово тане і ця ітерація може лишитися поза серією його портретів.
Малювання портретів Романа Юхимовича — спроба вловити щось уже недійсне, але все ще живе в теперішньому, адже його батько вже не такий, яким Максим його знав, але він усе ще існує тут і зараз, несучи памʼять про минуле і «маючи щастя іноді в ньому бути». Він не знає про війну в Україні, дивується тому, що вторгнення чинять росіяни. Максим розуміє, що батька може от-от не стати, і йому вдається закарбовувати не тільки те, що від нього лишилося, але й сам факт цього щезання. Серія відображає те, як на картині стає все менше його батька, вона у своїй динаміці відображає певний лімінальний простір між земним і потойбічним, у якому людина поволі втрачає себе. Тут також вибудовується паралель між війною та досвідом втрати: так само, як зникає памʼять однієї людини, зникають міста, що формують памʼять колективну.
Історії Максима та Яни чимось схожі: вони обоє приїжджають у село, обоє ніби шукають звʼязку зі своїм «батьківським», їхня памʼять стирається зовнішніми обставинами. Можливо, саме тому між ними й виникають почуття: їм обом стає комфортно в присутності одне одного, і хоча цей звʼязок із самого початку не обіцяє бути довготривалим, він стає для них своєрідною точкою опори.
Давидове майбутнє
Якщо Роман Юхимович відображає звʼязок між теперішнім та минулим, то Давид — із майбутнім. Хлопець має німецьке громадянство, де власне й прожив більшу частину життя, але вирішує, що має мобілізуватися. Від цього його намагається відмовити мама та бабуся, та незабаром ми все ж дізнаємося, що Давид планує здійснити свій план, щойно досягне повноліття.
«Провідником» до батьківщини знову стає саме батьківська фігура: Давид вочевидь привʼязаний до хати в селі та до Максима, тоді як його мати намагається розірвати цей його звʼязок, її лякає навіть сама привʼязаність сина до батька, цієї хати та його кімнати на горищі.
Давид, як і багато інших персонажів роману, теж перебуває в пошуках: і для нього це перш за все спроба віднайдення власної ідентичності та самовизначення. Цього приїзду до села він намагається говорити українською, не вживаючи німецьких слів, і особливо сильно хоче потрапити до кімнати, яку йому колись облаштував батько. Серед усіх інших героїв роману, саме Давид дійсно приймає рішення, що впливає на його майбутнє та змінює його.
Простір зі світла, темряви та гудіння генераторів
Коли читаєш цей текст, постійно натрапляєш на описи простору крізь оптику наявності (хоча усе ж більш реалістично — відсутності) в ньому світла. У кожній локації, зануреній у темряву, зʼявляються світила, які щоразу нагадують про відключення. Кожен опис приміщення нагадує про те, що події розгортаються у воєнній реальності, де темрява стає частиною повсякденного досвіду.
Окрім світлових образів, часто трапляється й один звуковий: гудіння генераторів. Його згадок настільки багато, що вони майже відтворюють нестерпність, пронизливість та нездатність втекти від цього звуку в реальному житті.
В одному епізоді один із персонажів навіть пропонує зробити такий перфоманс:
Перформанс називається «Блек Найт», la nuit noire. Зробим у Парижі чи Брюселі — десь, де публіка нелякана. Поставим генератор, він гудітиме в абсолютно темній залі, а потім глядачі матимуть знайти вихід у пітьмі, мацаючи одне одного й переживаючи консолідацію спільноти.
Вимальовується певна іронія: з одного боку, для героїв відсутність світла, холод є викликами воєнної дійсності, а з іншого — естетизація цього досвіду, зокрема звуку гудіння генератора висміюється як спроба перетворити травматичну повсякденність на мистецький експеримент. Це, вочевидь, ставить питання про те, як ми говоримо про воєнний досвід та як він репрезентований — зокрема, і в літературі.
Антитеза війни та реальності
Хоч і роман говорить про війну як про сьогоденну реальність, видається, що вони часто протиставляються в тексті. Це відчувається в тому, як воєнна дійсність постійно перериває щось «звичне»: так, наприклад, в одному епізоді «Миколаєва небесна дорога» виявляється прожекторами мобільних груп ППО, взаємодію персонажів постійно переривають згадки про холод, відсутність світла тощо. Можливо, це відбувається зокрема й тому, що Яна — головна героїня книжки — по суті вперше перебуває саме у воєнних реаліях, і цим відображається ненормальність цього досвіду. Тут укотре вона опиняється на межі двох досвідів: її звичного життя поза межами України й «ненормального» та реальності в Україні як чогось нового та водночас чимось уже «звичного».
«Вівці цілі» багато в чому побудовані на цьому контрасті: ми бачимо, як герої намагаються втримати нормальний хід життя і водночас стикаються із реаліями війни з непередбачуваностями та дискомфортом. Проте, здається, це й рухає їхній пошук себе, і, здавалося б, доволі звичні події стають для них трансформаційним досвідом. Цей роман написаний у типовій манері Євгенії Кузнєцової: у ньому проглядається притаманний feel-good fiction стиль та традиції «нової щирості», де через побутові деталі та повсякденність розкриваються взаємини між героями, рефлексії на сучасні події та їхній шлях до самопізнання.
