Аріна Кравченко
літературознавиця, літоглядачка, авторка подкасту «Фронтир»
Річарда Бротіґана називали вчителем. Із його книг черпали натхнення музичні гурти. Йому присвячували документальні фільми, книги й навіть опери. Перший гіпі, останній бітник, геній, щасливець, «Селінджер 70-х» — як лишень не називали цього непересічного поета та прозаїка, вірші якого, однак, донедавна лишалися недоступними українському читачеві. Донедавна, бо цього року видавництво «Пʼяний корабель» видрукувало збірку «Усе під наглядом машин ласкавої благодаті», дозволивши таким чином тим, хто вже знав Бротіґана як прозаїка за книгами «Ловля форелі в Америці» та «Генерал Конфедерації з Біґ-Сура» від видавництва «Комубук», зазирнути й у поетичний світ письменника. Ми ж, пропонуючи вам погортати нову невеличку збірку, також запрошуємо у реальний світ Бротіґана, запрошуємо познайомитися з цією «великою кумедною неспокійною людиною».
Розділ 1: Знайомство
Big funny disturbing man. Таким здасться Річард, коли вперше відчинить двері. Великим, кумедним, неспокійним чоловіком, який носить порвані сорочки, блакитні джинси та ковбойські черевики. Часто жартує, нахабно поводиться і багато п’є. «Привіт, ти, жалюгідний шматку лайна!» — скаже він вам. А під час першої літературної дискусії зазначить, що не тільки ви, а й Флобер — жалюгідний шматок лайна. Ось Еліот — чи не єдина людина, якою варто захоплюватися. Не поспішайте сперечатися. Вам можуть кинути сіамського кота просто в обличчя. Або влаштувати «урок з концептуальної критики», тобто почати стріляти в помешканні по книжках, стільцях, вазах…
Після насичених літературних обговорень ви з’їсте в Burger King по величезному бургеру і поїдете в The Eagles, улюблений бар Річарда, пити віскі George Dickel. Оскільки це літо, воно має бути світле. Адже тоді, за глибоким переконанням письменника, варто пити лише світлий алкоголь.
Великий, кумедний, неспокійний чоловік питиме багато. Дуже багато. А ще зі швидкістю світла поповнюватиме свій список так званих шматків лайна. Можливо, кине ніж у чийсь напій. Тому пильнуйте. І краще ні з ким не говоріть. Бо ризикуєте почути: «Мій друг не розмовляє зі сволотою! Мій друг тут, аби розмовляти зі мною!».
Не зловживайте віскі — вам везти Річарда додому. Бо він ніколи і нізащо не сідає за кермо автомобіля. І не дивуйтеся, якщо по дорозі письменник кричатиме у вікно «унко» (японською — лайно). Він так часто робить. Частково через свій обсесивний інтерес до японської культури.
Річард іноді повторюватиме те, що казав. Можливо, не раз і не двічі. Так буває і у віршах, і в житті — чіпляється за цікаве слово чи думку, смакує, вибудовує довкола нього словесну спіраль. Ви звикнете.
Розділ 2: Пірнаємо глибше
Звикнете ви й до телефонних дзвінків о 3 ночі та прохань приїхати негайно. НЕГАЙНО! Бо його переслідують привиди минулого. Звикнете, що він може не з’явитися на заплановану вечерю. Звикнете до традиції знищувати будяки, які він просто не може терпіти. До його глузувань і поверхової грубості. До того, як вільно він розпоряджається вашим часом. Звикнете і не зможете його не любити.
Ви дуже часто ходитимете рибалити. Ловитимете форель зі склянкою незмінного віскі. Дивуватиметеся, що рибу він ловить лише на мух і завжди її відпускає, якщо вдається не покалічити. Те саме він закликатиме робити й вас. І тоді ви помітите, як цей великий кумедний неспокійний чоловік боїться смерті та водночас чекає на неї. Він із жахливою точністю та захопленням розповідатиме, як, де, чому і з якої зброї застрелився Гемінґвей, проте глибоко зневажатиме Сильвію Платт за її слабкість. Не тому, що вона обірвала своє життя, а тому, що зробила це в будинку, де були її діти. Річард завжди захоплюватиметься ідеєю переходу з одного світу до іншого, але повторюватиме, що «ніколи не скоїть самогубство», що не хоче «полишати безлад комусь, хто мусив би потім його прибирати».
Після кількох таких подорожей ви зрозумієте, що за жорсткими жартами та п’яними ексцентричними витівками ховається добра та чутлива людина. Він завжди уважно слухатиме вас, лежачи на чиємусь покинутому біля його помешкання Ford Victoria, і спостерігатиме, як заходить сонце. Побачивши ваші прості акварельні замальовки риб, які здіймаються в небо, він робитиме все можливе, щоб влаштувати вашу виставку. І дарма, що навіть дитина малює краще. «Ми заклеїмо ними стіни кімнати», — врешті скаже він.
Ви побачите, як люди приносять йому свої вірші та оповідання, годинами говорять про літературу та творчість, а він усміхається, щось радить, добрий і терплячий, ніби від цих розмов залежить його робота та зарплатня.
Ви, зрештою, дізнаєтесь про його ахіллесову п’яту — дітей, які потребують допомоги. Мабуть, тому що він сам її потребував. «Моє дитинство? Що ж, пам’ятаю, як матір прив’язала мене до ліжка і пішла на роботу. І як тітка кинула в мене ножиці», — такими будуть рідкісні згадки Бротіґана про дитячі роки.
Такома, Вашингтон, пік Великої депресії, життя за межею бідності, матір-одиначка, яка змінює чоловіків швидше, ніж до них можна звикнути, випадкові заробітки, постійні переїзди, дислексія, груба поведінка вітчимів — мабуть, саме такий вигляд має дитинство, до якого не дуже хочеться повертатися.
Розділ 3: Підводний світ
А якщо таки повертатися, то хіба створивши альтернативний світ, де реальність неможливо відрізнити від вигадки, а фантазія та дійсність перебувають у тісному симбіозі. Через вірші, де Гамлет їздить на мотоциклі, Ісус — автостопить, а Бодлер — продає гамбургери в Сан-Франциско. Де «смерть — це шикарна машина, припаркована лише для того, аби її викрали». Світ цей творився поступово.
«Я приїхав до Сан-Франциско, тому що хотів жити в Сан-Франциско», — говорив 21-річний Бротіґан. І саме в цьому місті варто шукати витоки його літературних злетів і падінь. У Сан-Франциско Річард працював на перших-ліпших роботах і писав збірки віршів, які виходили мізерними тиражами. Книжечки він іноді роздавав людям на вулиці.
Однак, поезія «завжди була коханкою, а не дружиною». Бротіґан мріяв написати роман. Книга «Ловля форелі в Америці» не була його дебютом (хоч він і почав писати її раніше, ніж роман «Генерал Конфедерації з Біґ-Сура», який, утім, побачив світ раніше) та зробила зіркою. І не дивно. Вона точно та тонко передала настрій доби, символами якої стали пацифік, довге волосся, квіти в дулах автоматів та заклики кохатися, а не воювати. «Ловля форелі в Америці» — медитативна, хаотична, рефлексивна, химерна, поетична оповідь. Це антироман, безсюжетний та абстрактний, зітканий зі спогадів, думок, переживань та історій, пов’язаних із дитинством Річарда, його життям у Сан-Франциско і подорожжю в Айдахо з дружиною та новонародженою донькою. Ці історії — інакше бачення Америки, продовження спроб творити альтернативний світ, що був би домівкою для кожного. Передусім для загублених і непотрібних. «Ловля форелі в Америці» — книга, мільйонний тираж якої за місяці розлетівся з полиць книгарень. Вона стала гімном гіпі-руху, а Бротіґан — його бардом.
І поки феномен Бротіґана силувалися якось назвати, все частіше вживаючи термін «гіпі-романіст», сам письменник невтомно повторював: його романи — про болючі питання ХХ століття, а не про гіпі-культуру. Коли ж критики поверталися до бітників і нарікали письменника одним із них, Бротіґан відказував, що був свідком хіба остаточного їх згасання.
Хай там як, люди були в захваті. Від творчості Бротіґана. Від особистості Бротіґана. І хоч Річард, як на барда, вписувався у стереотипний образ гіпі не досить вдало (та й ніколи не намагався), люди завжди були готові вибухнути заради нього шквалом оплесків. Проте це все ви згодом зрозумієте самі. Або від когось почуєте. Бо Річард не розводитиметься про «талант», «геніальність», «популярність» та «успіх». Він просто писатиме про те, яким бачить світ, повертаючись у минуле лише через свої тексти.
Розділ 4: Дно
Люди якийсь час шаленітимуть, та Річард не плекатиме ніяких ілюзій щодо своєї неочікуваної популярності.
«Ти зрадиш мене так само, як і всі вони», — часто казатиме він черговому другові.
Жоден із його романів не матиме такого успіху, як «Ловля форелі». Він експериментуватиме, створюватиме нові жанри (готичний вестерн, комічний детектив, збочена містерія), та всім буде байдуже. Бо час поетичних романів безповоротно минатиме.
«Не переймайся. Ти знаєш мене. Я завжди знайду дорогу додому», — чи не останні слова Річарда. Бо Бротіґан, наперекір усім своїм переконанням, таки покінчить життя самогубством.
Епілог
Такий він — Річард Бротіґан — американський літературний ідол 60-х і початку 70-х крізь спогади свого друга Ґреґа Келлера.
«Іноді мені здається, що існує два Річарди Бротіґани: відомий автор, якого люди постійно нарікають генієм, і я, мрійник, ідіот, який зараз говорить з тобою», — ділився з товаришем письменник.
Хай там як, та на межі beat generation та love generation таки щось сталось. Точніше хтось. Митець, який, увібравши дух бітників та зрозумівши настрої нового покоління швидше, ніж про них було заявлено, створив дещо унікальне, граничне. Те, що Ґреґ Келлер назве «Річардове неймовірне й жахаюче божевілля». Божевілля завдовжки в дев’ять поетичних збірок та одинадцять романів.
Та й інакше ніж божевіллям це не назвеш. Бо творчість Бротіґана — це складна, глибоко трагічна, загорнута в оманливо просту, наївну, мрійливу обгортку. Це історія людини, яка завжди відчувала себе чужою і писала, аби позбутися цього відчуття. Це ще одна історія про те, як письмо допомагало втекти. Так само, як і віскі, жінки та численні подорожі між Монтаною, Болінасом та Токіо.
Творчість Бротіґана — це про чесність та безпосередність, бо літературним вироком він вважав хіба претензійність та пафосність. Він створював світи, в яких хочеться залишитися, бо був геніальним мрійником.
А з такими, погодьтеся, ловити форель в Америці найприємніше.
