«Усі мої тривожні дзвіночки» Євгенії Бабенко: щоденник замовчуваної травми

Анастасія Кузьміна
культурна журналістка, співавторка подкасту про поезію «Слова на вітер»

«Усі мої тривожні дзвіночки» — дебютна книжка Євгенії Бабенко, у якій вона працює з темою дорослішання, що супроводжується травматичним досвідом з дитинства. Ця історія не є автобіографічною, тож задля свого роману авторка досліджувала можливі патерни поведінки, консультуючись з психотерапевткою, аби мати змогу якомога достовірніше описати стани головної героїні Христини після пережитого.

Намацальні хеппіміли

Христині вісімнадцять і вона навчається на першому курсі французько-анлійської філології в університеті Шевченка. Христина видається дуже знайомою. Вона може нагадати вашу однокласницю, з якою ви вперше побували в Києві і, традиційно для жителів містечок та сіл, обділених наявністю «МакДональдза», скуштували свій перший хеппіміл. Можливо, саме вона колись була вашою сусідкою по блоку в гуртожитку, і ви разом неодноразово чаювали на спільній кухні з її улюбленими вафлями «Артек» або трубочками зі згущеним молоком. Важко сказати, що Євгенія Бабенко створює художній світ — вона нібито детально документує реальний. У Києві, який знає Христина, є кінотеатр «Жовтень», «П’яна вишня», пиріжки з вишнею з «Ярослави» та світанки на Поштовій площі. Думаю, у багатьох жителів столиці є спогади, повʼязані з перерахованими місцями. Натомість для тих, хто про «Ярославу» ще не чув — це спонука туди завітати, бо такі спільні маршрути трохи зближують з головною героїнею. 

Інколи здається, що ми читаємо щоденникові записи Христини, хоч форма викладу і не є щоденниковою. Десь дівчина іронізує, десь підводить нас до своїх нових життєвих висновків, які насправді є трохи моралізаторськими, але не зайве їх повсякчас ословлювати. Наприклад, розмірковуючи про свою неодружену маму, Христина каже: «Виходить, що не всі люди мають бути закоханими, зарученими або одруженими, щоб бути щасливими. Є й такі, кому достатньо самих себе, щоб жити в гармонії зі світом, а ми маємо просто відчепитися від них…». А ще, коли Христині погано, то вона не самоцензурує себе, а зазначає, що їй «х*йово».

Реалістичними загалом є всі герої роману: дідусь, який запитує Христину, як буде французькою «ти моя жаба», щоб потім переказати це своїй дружині; бабуся (та сама дружина), яка вийшла на пенсію і намагається знайти нове хобі, не розуміючи, ким вона є насправді; турботлива мама Христини, яка в деяких моментах може маніпулювати, аби лише вийшло так, як вона хоче; подруга Аліна, яка, підтримуючи Христину, проявляє мізогінію до іншої дівчини. Усі названі характеристики з їхніми неідеальностями видаются вже злегка затертими, часто використовуваними — проте в цій книжці вони є доречними, адже їхня функція радше полягає не в тому, щоб знайомити з героями, а в тому, щоби вони вже були відомі читачам і їх треба було лише впізнати.

У тексті також з’являється правдоподібна закоханість з відчутною присутністю головної героїні у ній. Правдоподібна — за невимушеними розмовами і переписками, яким передує постійне хвилювання Христини, розігрування тих самих діалогів у себе в голові та завчасне придумування жартів, а після всього настає невизначеність. Присутність головної героїні проявляється власне в першій зустрічі з Максимом — він раптово з’являється, щоб всіх врятувати, а Христина називає його Робіном Гудом. 

Особливими деталями тексту є вже згадувані переписки. Вони часто вказують нам на динаміку розвитку стосунків героїв — чи то Христини і Максима, чи то Христини і її подруги Аліни. Власне без спілкування в чатах важко уявити буденне життя 2019 року — саме тоді розгортаються події цієї історії. Про це ми дізнаємося з розмови Христини і Максима, коли той розповідає про батька, що загинув в АТО в 2014-му — за п’ять років до цього діалогу. Про воєнний контекст також згадує сама Христина, яка знаходить схожість між київською тусовкою під нічним клубом і дискотеками біля моря в Алушті чи Ялті, а потім додає, що сумує за Кримом, в який не може поїхати через російську окупацію.

Літо, що стало пасткою

Може здатися, що ця книжка — суцільна ода студентському життю з його постійними «вперше». Частково це дійсно так. Проте у Христини є минуле, яке відтягує її і від теперішнього, і від створюваного в моменті майбутнього. 

Самовизначення Христина-студентка-подруга-донька-онука і будь-яке інше нове проявлення її вісімнадцятирічної нівелюється тим, що вона також є тою восьмирічною дівчинкою, яку зґвалтував рідний дядько. Христина всі ці роки обирає мовчання, бо ймовірна непроговореність сексуальності та меж своїх кордонів в дитинстві змусила дівчинку думати, що легше вдавати, наче нічого не було. Вона розуміла лише те, що сталося щось «погане й неправильне», а вона є співучасницею. Авторка вкладає в спогади Христини ланцюжок думок багатьох жінок, які пережили сексуальне насильство — сором; нестаток слів; страх, що не повірять. Варто зауважити, що в цьому тексті члени Христининої сім’ї, яка складається з мами, бабусі та дідуся, є позитивними героями. Уже згадувана їхня неідеальність не змушує думати, що дівчинка могла боятися їх. Тут радше йдеться про внутрішній страх дитини, що, розказавши, вона стане «поганою» в очах сімʼї. Довіра не є всеосяжною, тож те, що онучка щиро говорить з бабусею про її почування, не означає, що вона вільно говоритиме про свою травму. Тим паче, коли в сім’ї цю тему могли ніколи не зачіпати.

Окрім того, що дівчина зачиняє себе самотню в цій клітці з травмою, вона ще намагається забутися в інших болях. Цей шлях забуття восьмирічна Христинка відкриває для себе у наступний же день після зґвалтування. Дівчинка навмисно відпускає кермо велосипеда, щоб впасти. Ламає собі два ребра і отримує струс мозку.

Христина пам’ятає, що після зґвалтування відчувала бажання скинути свою стару шкіру як змія. Тут мені згадуються рядки з вірша «(пастка)» Катерини Міхаліциної, який фіксує наближену суміш почуттів:

Згодом героїня починає ховатися не лише в інших стражданнях, а й у вигаданих світах. Мотив ескапізму постає з появою в житті Христини мультика «Гей, Арнольде!». Він витягає її з довготривалого апатичного стану в дитинстві. А в студентські роки вона досі повсякчас цитує персонажів. Христина каже, що вона годинами може говорити про інших, а слів для себе бракує. Хіба що вона легко описує себе у фантазіях. Один раз вона накладає на свою життєву ситуацію досвід Росса і Рейчел, героїв серіалу «Друзі». А якось у розмові з бабусею каже, що їхня сім’я з дому Старків — тих Старків, що з «Пісні льоду і полум’я» Джорджа Мартіна.

У вісімнадцять Христина вперше йде до психотерапевта, бо дала обіцянку подрузі. Спочатку на її шляху зʼявляються трохи карикатурно-неприємні образи спеціалістів, що насторожує. Здається, що це вже упереджене ставлення до психотерапії взагалі. Проте зрештою дівчина все-таки знаходить свого спеціаліста через чат-бот запису на безкоштовні сеанси. Цим авторка немовби нормалізує подеколи тривалий процес пошуку психотерапевта, який, за словами Христини, буде вислуховувати навіть найтупіші думки до кінця й ніколи, ніколи не перебиватиме.

Христина акцентує на тому, що її нового психотерапевта звати Андрій — так само, як її дядька-ґвалтівника. Одне й те саме найменування того, що травмувало і того, що відновлює, повторюється в Христининому сприйнятті літа. У вісім років вона востаннє могла асоціювати літній день з чимось сонячним і теплим, бо саме у цю пору року до неї додому прийшов дядько Андрій. Наприкінці книжки Христина радіє тому, що у неї уперше за десять років знову починається майже безтурботне літо.

Зображення сексуальних домагань в родині в українській літературі також зустрічаємо у «Метеликах на шпильках» Ірини Вільде. Там до головної героїні Дарки на «забаві» чіпляється її п’яний вуйко. Він цілує її в уста, і Дарка чує, що чужа рука повзе по її тілі. Дівчина, плачучи, вибігає з тої кімнати в обійми до мами, але згодом розуміє, що мати сміється. Сміється й вуйко, а ще «друге, третє, четверте обличчя», на яке натрапляє погляд Дарки. Натомість в історії Христини мама плаче і просить вибачення, коли дізнається, що сталося з її донькою. Ці різні реакції мають між собою дев’яносто років дистанції, проте і ту, і ту можна назвати актуальними, бо ж Христина боялася отримати реакцію, наближену до першої, з 1935 року.

Кінцівка «Усіх моїх тривожних дзвіночків» виходить досить терапевтичною через звільнення від багаторічного замовчування. Проте водночас присутнє відчуття дещо ідеалізованої картинки і незакінченої справи, бо а) ґвалтівник легко визнає свою провину; б) він не отримує кримінального покарання. Утім, це лише уривок з процесу проживання сексуального насильства. Тож, можливо, наступні щоденникові записи головної героїні свідчили би про її подальші кроки до пропрацювання свого минулого. Або ж ні. Головне, що Христина наблизилася до розуміння того, що її травма нічого не розповідає про неї і вона має набагато більше означень, ніж вона собі думала всі ці десять років.